Духівник | Обличчя його не змінилося, але вона вже навчилася читати ці майже непо...

Logotipo de la comunidad de telegram - Духівник
2025-01-06

Духівник

Número de suscriptores:
1556
Fotos:
990 
Videos:
390 
Enlaces:
613 
Categoría:
Religión
Descripción:
Проповіді та творчість православного священика

Canal Духівник - @duhivnyk - №3246

Обличчя його не змінилося, але вона вже навчилася читати ці майже непомітні рухи: щось всередині нього стиснулося і відпустило.— Хто такий Денис? — запитала вона.Він сів. Довго мовчав. А потім розповів — рівно, без захисту, дивлячись їй прямо в очі, як дивився з першої хвилини на Басейній.Денис був його другом. Київським, давнім, ще зі школи, з тих років, коли Михайло щоліта прилітав до бабусі. Коли почалася війна, Денис залишився, а Михайло — ні. Він міг витягнути друга — гроші дозволяли витягнути кого завгодно звідки завгодно. Денис відмовився. Пішов добровольцем. І не повернувся.— Я приїхав до Києва не писати репортаж, — сказав Михайло. — Тобто й це теж. Але насправді я приїхав, бо не міг більше дивитися на океан, знаючи, що він залишився, а я — поїхав. Я сів на тротуарі, бо хотів відчути місто так, як відчував його він. Без грошей. Без захисту. Голим.— А лист?— Його брат. — Михайло провів долонею по обличчю. — Сергій. Він вважає, що я винен. Що я мав силою вивезти Дениса. Він не помиляється — я теж так вважаю. Тому я не злюся на нього. Тому я й шукав його весь цей місяць — хотів віддати половину того, що маю, його сім'ї. А він замість грошей надіслав тобі це.Анна дивилася на нього.— І це вся правда? — запитала вона. — Більше нема листів, які прийдуть колись потім?— Нема, — сказав він. — Це остання таємниця. Інших у мене немає.Вона вірила йому. Не тому, що хотіла, — а тому, що бачила: людина, яка вміє так дивитися в очі, говорячи про власну провину, не вміє брехати про неї.Уранці вони полетіли назад.Не в Маямі — назад. До Києва. Бо Сергій жив там, і провину можна спокутувати тільки там, де її носив, а не за океаном, дивлячись на чужу воду.В аеропорту, перед посадкою, Михайло купив у кіоску безглузду річ — паперовий стаканчик кави. Випив. А порожній стаканчик не викинув — поставив на парапет, рівно, з тією майже церемоніальною точністю, з якою колись ставив його на тротуарну плитку. Подивився на нього мить. І всміхнувся.— Що? — запитала Анна.— Нічого. — Він узяв її за руку. — Просто згадав, з чого все почалося.І десь далеко — в Києві, на Басейній, навпроти Гулівера, — вже падав перший справжній сніг, і покривав асфальт, і місце, де колись сидів дивний жебрак із ясними очима, було тепер просто білим і чистим, як аркуш, на якому ще не написано жодного слова.  * * * Роман Лілея
389
26-06-03 10:51