Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

Жалюгідну думку про те, що Бог у будь-який спосіб  потребує або жадає нашого поклоніння, наче пуста жінка, котра прагне компліментів або пихатий автор, котрий представляє свої нові книги людям, які ніколи не зустрічалися з ним або не чули про нього, заперечують  слова: «Як зголоднію, не скажу тобі того; бо мій усесвіт і те, що його сповнює» (Пс 50, 12). Навіть якщо б  існувало подібне безглузде Божество, то навряд чи прийшло б до нас, найнижчих зі словесних істот, аби вгамувати свій апетит. Я не прагну, аби мій собака схвалював мої книги. Ба більше, є навіть і люди, чия завзято схвальна критика не надто мене потішає. Однак найочевиднішої речі у похвалі - чи то Бога, чи чого-небудь іншого - я так і не помітив. Я міркував про похвалу в категоріях  компліменту, схвалення чи вшанування.  Я ніколи не зауважував, що всіляка насолода мимоволі переростає в похвалу, якщо тільки сором'язливість або ж делікатність її не погамують. Світ переповнений похвалою: шанувальник вихваляє свою «володарку», читач - свого улюбленого поета, мандрівник вихваляє сільські краєвиди, гравці ж  хвалять свою улюблену гру; хвалять  погоду, вина, страви, акторів, автомобілі, коней, коледжі, країни, історичні постаті, дітей, квіти, гори, рідкісні марки, рідкісних жуків, а іноді навіть політиків або вчених. Я й не помічав, що найсмиренніші, і водночас найбільш урівноважені та видатні уми хвалять найбільше, при цьому ж прояви, безталанники та маркітники хвалять найменше. Хороший критик знайде що похвалити і в недосконалому творі; поганий же постійно звужує список книг, які «вартує прочитати». Здорова та добродушна людина здатна похвалити й вельми скромну трапезу, навіть якщо виросла серед розкошів і добре знається на хороших потравах, хоровитий же на шлунок чи сноб добачить у всякій страві недолік. Похвала – це «лакмусовий папірець» внутрішнього здоров'я (якщо тільки не стоять на заваді нестерпні несприятливі обставини). Хоч ця похвала може (через невміння) бути  і неотесаною, і кумедною, а все ж вказує на душевне здоров'я. Багато хвалебних любовних од, такі ж кепські, як і наші погані гімни, антологія ж любовної поезії, що видається регулярно для широко загалу,  ймовірно, буде таким же болісним випробуванням для хорошого літератора, як і Древні та сучасні гімни. Я також не зауважував, що люди не лише хвалять спонтанно все те, що цінують, а настільки ж спонтанно закликають нас приєднатися до них: «Хіба вона не прекрасна? Хіба це не було славно? Ви не гадаєте, що це щось величне?» Псалмопівці, закликаючи інших прославляти Бога, чинять те ж саме, що й людина, котра говорить про предмет свого захоплення. Загалом усі мої труднощі щодо прослави Бога залежали від мого безглуздого заперечення того, що стосується Найціннішого, того, що нам робити приємно, що ми насправді не можемо не робити, всього, що ми цінуємо. Гадаю, нам приємно хвалити те, що нам подобається, адже похвала не просто виражає, а й доповнює задоволення, звершує його. Не задля годиться закохані без угаву вихваляють красу одне одного, - їхня радість неповна, допоки не висловлена. Роздуми над Псалмами#ReflectionsOnThePsalms#lewisdaily

Ми починаємо звертати увагу не лише на окремі свої гріхи, але й на свою гріховність загалом; починаємо тривожитися не тільки через те, що робимо, але й через те, які ми. Звучить це, можливо, не надто зрозуміло, тож я спробую на своєму прикладі пояснити, що маю на думці. Коли перед вечірньою молитвою я намагаюся пригадати всі свої гріхи за день, то у дев'ятьох випадках з десяти найочевиднішим є те чи інше порушення заповіді любити свого ближнього: я або сердився, або дратувався, або насміхався, або нарікав, або навіснів. І відразу ж на думку приходить ціла купа виправдань: мене зачепили раптово, геть несподівано; захопили зненацька; я не мав часу зосередитися. І все це має буцімто служити тут пом'якшувальними обставинами: адже було б, що не кажіть, набагато гірше, якби ці мої вчинки були свідомі й добре обдумані. З іншого боку, одначе, те, що робить людина, коли її застають зненацька, - найкраще свідчення того, яка ця людина насправді, чи не так? Те, що зривається з язика, перш ніж його прикусиш, - переважно правда, хіба ні? Якщо у погребі завелися щурі, то найбільше шансів їх побачити, якщо ви зайдете туди дуже швидко й несподівано. Щурів, утім, породжує не несподіваність; вона лише не дає їм вчасно сховатися. Так само дратівливим мене робить аж ніяк не несподіваність приводу; вона лише показує, наскільки дратівливою людиною я є. Щурі у погребі є постійно, та якщо ви ввійдете туди з шумом-гамом, вони встигнуть сховатися, перш ніж ви ввімкнете світло. Очевидно, щурі роздратування і мстивости погреба моєї душі не залишають ніколи. Погріб же цей розташований поза межами досяжности моєї свідомої волі. Контролювати свої вчинки я до певної міри спроможний, а от над темпераментом безпосереднього контролю не маю. І якщо (як я вже зазначав вище) те, які ми, важливіше за те, що ми робимо, - якщо й справді те, що ми робимо, в основному лише свідчить про те, які ми, - то з цього випливає, що зміни, якої мені треба зазнати, спричинити зусиллям волі неможливо. Це стосується і моїх добрих учинків. Чи багато таких кроків я здійснив із належних причин? Скільки з них - про людське око чи з бажання похизуватися? А скільки - через упертість чи почуття зверхности, які за інших обставин могли б призвести і до поганих, ба навіть дуже поганих учинків? Та розвинути в собі нові стимули за допомогою безпосереднього морального зусилля мені не до снаги. Ступивши перші свої кроки у християнському житті, ми усвідомлюємо: усе, що насправді треба здійснити в нашій душі, здужає лише Бог.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

Уявлення, нібито "закоханість" - це єдина причина залишатися одруженими, й справді не дає змоги поглянути на шлюб крізь призму угоди чи обіцянки. Якщо все тримається лише на коханні, то обіцянка тут нічого не додасть, а якщо вона нічого не додасть, то й давати її не варто. Цікаво, що самі закохані, доки вони ще закохані, розуміють це краще за тих, хто про кохання лише говорить. Як зазначав Честертон, закоханим властива природна схильність зв'язувати одне одного обіцянками. Всі пісні про кохання переповнені клятвами у вічній вірності. Християнський закон не накидає коханню нічого чужого природі цього почуття; він лише вимагає, щоб закохані серйозно ставилися до того, на що це почуття їх надихає.І, звісно, обіцянка, яку ми даємо, коли закохані, і власне тому, що закохані, обіцянка бути вірними тим, кого кохаємо, ціле життя, зберігає свою чинність навіть тоді, коли кохання минає. Адже у будь-якій обіцянці має йтися проте, що ми робимо, тобто про дії; ніхто не може пообіцяти, що постійно почуватиме одне і те саме. З таким самим успіхом можна було б обіцяти, що у вас ніколи не болітиме голова або що ви завжди хотітимете їсти.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

Іноді мені пишуть також: «Можливо, те, що ви називаєте моральним законом, – це просто суспільна угода, основи якої вкладають нам у голову, коли ми здобуваємо освіту?». На мою думку, до подібних висновків приводить неправильне розуміння деяких речей. Люди, які ставлять наведене вище запитання, переважно виходять з того, що все засвоєне від батьків чи вчи­телів – це неодмінно лише людський винахід. Та це, ясна річ, не так. Усі ми вивчали у школі таблицю множення. Дитина, яка виросла сама на безлюдному острові, її, звісно ж, не знатиме. Проте з цього аж ніяк не випливає, що таблиця множення – це суто людська угода, яку люди уклали для себе і яку могли б зро­бити інакшою, якби тільки захотіли. Я цілком згоден, що пра­вило належної поведінки ми вивчаємо від батьків і вчителів, від друзів і з книжок – так само, як вивчаємо все інше. Проте дещо з того, що ми таким чином засвоюємо, – це, по суті, про­сто умовна угода, яка могла б виглядати інакше (вчимося, при­міром, триматися лівого боку дороги, хоч так само могли б до­держуватися правила про правобічний рух), а дещо, як-­от ма­тематика, – це об’єктивна істина.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

- Логіка! - промовив Професор, ніби і сам до себе. - І чому вони в тих школах не вчать дітей логіці? Є тільки три варіанти. Або ваша сестра бреше, або вона божевільна, або каже правду. Ви знаєте, що вона не брехлива, і те, що вона нормальна, також очевидно. Тож наразі й надалі, якщо не з'являться якісь нові факти, мусимо вважати, що вона каже правду. Сьюзан дуже пильно подивилася на Професора, і вираз його обличчя цілком переконав її, що той не глузує.- Але сер, як це може бути правдою? - спитав Пітер.- Що змушує тебе в цьому сумніватися? - відповів запитанням на запитання Професор. - Власне, одна-єдина річ, - пояснив Пітер, - якшо це правда, то чому кожен, хто зазирає до шафи, не натрапляє на цю країну? Тобто, чому ми нічого не побачили, коли туди зазирнули; навіть Люсі цього не заперечувала. - До чого тут це? - сказав Професор. - Ну, якщо речі є реальними, то вони існують весь час, сер. - Гадаєш, існують? - запитав Професор, і Пітер не знайшовся, що відповісти. - Але ж вона не мала часу! - вигукнула Сьюзан. - Люсі не мала часу десь побувати, навіть якщо таке місце існує насправді. Вона вибігла услід за нами тієї ж миті, як ми вийшли з кімнати. Це зайняло менше хвилини, а вона уявила, що її не було багато годин. - Це саме те, що робить її історію дуже схожою на правду, - сказав Професор. - Якщо в цьому домі дійсно є двері в інший світ (а це, мушу вас попередити, дуже дивний дім, і навіть я знаю про нього небагато), якщо, повторюю, вона потрапила до іншого світу, то немає нічого дивного, що там існує свій окремий час, і скільки б ви там не залишалися, це не відбере ані хвилинки з вашого часу тут. З іншого боку, я не думаю, що багато дівчаток її віку змогли б самостійно придумати щось таке. Якби Люсі це вигадала, вона сховалася б на певний час, перш ніж оповідати вам свою історію. - Але сер, невже ви дійсно вважаєте, - спитав Пітер, - що тут можуть бути інші світи... де завгодно, просто за рогом.. ось так-от запросто? - Нічого не видається мені більш можливим, - сказав Професор, зняв окуляри і заходився їх протирати, примовляючи собі під носа: "Чого їх тільки вчать у тих школах?"Лев, Біла Відьма та шафа.#lewisdaily#tltwatw

Християни вірять, що Бог усесвіт замислив і створив – десь так, як людина малює картину чи пише мелодію. А митець – це не те саме, що твір; якщо його картину знищити, він не помре. Можна сказати: “Він вклав у неї чималу частину самого себе”, – та це означатиме лише, що у нього в голові зародилася вся краса й увесь сенс цього творіння. Майстер­ність митця присутня в його творі зовсім по-­іншому, ніж у його голові чи навіть у руках. Сподіваюся, ви бачите тепер, що ця відмінність між пантеїстами і християнами неминуче пов’я­зана з тією, про яку вже йшла мова вище. Якщо не сприймати відмінності між добрим і поганим надто серйозно, то дійти ви­ сновку, що все в усесвіті – частина Бога, не так уже й важко. Та якщо ви тримаєтеся думки, що дещо в усесвіті справді по­гане, а Бог справді добрий, то стверджувати такого не буде­те. Адже мусите вірити, що Бог і світ – це не одне й те саме, і дещо з того, що ми бачимо у світі, таки суперечить Його волі. Зіткнувшись з раком чи злиденними нетрями, пантеїст може сказати: “Якби ви могли поглянути на це з Божого погляду, то збагнули, що це – також Бог”. Християнин на такі слова відпо­вість: “Що за кляті нісенітниці!”. Бо ж християнство – релігія воююча. Згідно з нею, Бог світ створив – тобто взяв, як кажуть, “із голови”, вигадав простір і час, жар і холод, усі барви і сма­ки, усіх тварин і всі рослини десь так, як людина вигадує сюжет якоїсь історії. Проте водночас християни вважають, що згодом у світі, який створив Бог, дуже багато всього пішло не так, тож тепер Він наполягає, і наполягає вельми настійливо, щоб ми все це виправили.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

Ще з часів Першої світової війни, коли я служив у піхоті, мене неабияк дратують люди, які, сидячи собі у безпеці, у теплі й добрі, дають настанови тим, хто перебуває на лінії фронту. Як наслідок, я зовсім не схильний багато розводитися про спокуси, яких не зазнавав сам. Ніхто, на мою думку, не відчуває спокуси до всіх без винятку гріхів. Так склалося, що імпульс, який перетворює людину на гравця, моїй природі не притаманний; без сумніву, за це я розплачуюся відсутністю якогось доброго за своєю суттю імпульсу, надлишок чи спотворення якого й спонукають нас до азартних ігор. Тому я не почуваюся достатньо компетентним, аби давати поради стосовно того, що у цій царині дозволено, а що – ні (якщо там узагалі є щось дозволене, бо я не стверджуватиму, ніби мені відомо бодай це). Також я не сказав нічого про контроль народжуваности. Я – не жінка, ба навіть не одружений чоловік і не священик. Тому й не вважаю доречним для себе дотримуватися якоїсь твердої лінії щодо питання, пов’язаного з болем, небезпеками і витратами, на які сам я не наражаюся; поза тим, я не маю жодних пастирських обов’язків, з огляду на які мусив би так вчинити.Просто християнство#lewisdaily #merechristianity

Я цілком погоджуюся, що «гнів» можна віднести до Бога лише як аналогію. Каятися перед Богом – це не просити прощення справедливо розгніваного царя, коханого, батька, хазяїна чи вчителя. Ці ситуації схожі, але не тотожні. Але що нам відомо, окрім цієї схожості? Копнімо глибше, й ми тільки погіршимо ситуацію. Ти думаєш, що те, що традиційно вважається нашим досвідом Божого гніву, було б корисніше розглядати як те, що неминуче станеться з нами, якщо ми поводимося неправильно щодо величезної сили. Як ти кажеш: «Оголений провід не сердиться на нас, але якщо торкнемося його, нас ударить током». Мій любий Малкольме, що ти сподіваєшся виграти, замінивши образ розгніваного царя на оголений провід? Ти вкинув усіх нас у відчай: той хто сердиться пробачити може, електрика ж – ні. Твій аргумент такий: «щодо Бога навіть як аналогія не годиться прощення, яке дарують, коли напад гніву минув. Та й отримувати його досадно». Але «напад гніву» - це твої ж слова. Подумай, як уповні миряться смертні. Хіба від холодного несхвалення стає легше? Хіба до злочинця будуть поблажливішими лише з огляду на «пом’якшуючі обставини»? Хіба вернути мир прочитавши мораль? Хіба «образа» нічого не значить? Хіба ж її «зам’яли» чи прогавили?Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm

Сподіваюся, жоден читач не дійде висновку, що “просто” християнство пропонується тут як така собі альтернатива існуючим віросповіданням – так, наче можна віддати пере­вагу йому, а не, приміром, вченню конгрегаціоналістів, грецькому православ’ю чи будь-якому іншому християнському віросповіданню. Скоріше його можна порівняти з передпокоєм, звідки можна відчинити двері до кількох кімнат. Якщо мені пощастить привести когось до цього передпокою, я вважатиму, що досягнув мети, яку ставив перед собою. Проте вогонь у каміні, крісла і накритий стіл знайдемо не у передпокої, а лиш у тих кімнатах. Властиво, той передпокій – це місце, де можна зачекати, з’ясовуючи тим часом, що далі там, за дверима; для життя воно не годиться. Щоб оселитися надовго, краще підійде, гадаю, навіть найгірша зі суміжних кімнат (хоч яка з них то могла б бути). Правда, декому, можливо, доведеться почекати трохи у передпокої, тоді як інші майже не потребують часу, щоб збагнути, у які двері мають постукати. Чому існує така відмінність, я не знаю, але впевнений, що Бог нікого не змушував би чекати, якби не вважав, що це тій людині лише на користь. Коли ж ви зрештою таки потрапите до призначеної для вас кімнати, то побачите, що довге очікування й справді дало добрі наслідки, яких інакше ви просто не отримали б. Важливо, одначе, ставитися до цього періоду власне як до чекання, а не як до таборування. Треба й далі молитися про просвітлення; і, звісно, навіть перебуваючи ще у передпокої, намагатися дотримуватися правил, спільних для цілого дому. Насамперед же – запитувати, які двері для вас істинні, а не вибирати ті, які найбільше сподобаються своєю обшивкою чи пофарбуванням. Висловлюючись простіше, запитання має звучати не «Чи мені до вподоби це служіння?», – а так: «Це вчення правильне? Тут живе святість? Чи спонукає мене до цього сумління? Небажання постукати у ці двері викликане гордістю? А може, просто моїм смаком або неприязню до цього конкретного сторожа при дверях?» Увійшовши до своєї кімнати, збережіть добре ставлення як до тих, хто постукав в інші двері, так і до тих, хто ще у передпокої. Якщо вони помиляються, то ваші молитви потрібні їм тим більше; якщо ж то ваші вороги, то молитися за них ви зобов’язані. Це одне з чинних для цілого дому правил.Просто християнство#lewisdaily #merechristianity

...молитися за інших легше, аніж за себе. На твою думку, це показує, що ми були створені для милосердя. Боюся, що є двійко менш привабливих пояснень для заступничих молитов. Одна з причин, гадаю, в тому, що я часто молюся за когось, замість того, щоб їм допомогти. Значно легше молитися за зануду, аніж навідуватись до нього, тощо. Припускаю, що молюся про те, щоб тобі було даровано благодать протистояти рецидивним гріхам (скласти список неважко) Що ж, усе залежить від Бога і тебе. Якщо ж молитимусь про власні гріхи, доведеться мінятися. Ось чому ми соромимося визнавати свої гріхи. Список людей, за яких треба помолитися росте. Це тягар похилого віку. Скрупули мені не дають його скоротити. Так, саме скрупули. Я дійсно вважаю, що, якщо молюся за когось взагалі, це не означає, що мушу молитися за нього все життя. Але коли доходить до того, щоб опустити когось у молитві, саме в той-таки день чомусь доводиться себе переламувати. Список довшає. Все складніше стає не просто відтарабанювати імена. Але тут, здається, є цікава закономірсність. Ти не зауважував, що коли зосереджений на Бозі, мимоволі думаєш про того, про кого молишся, - і ніколи навпаки? Листи до Малкольма#lewisdaily #letterstoMalcolm