Спільне | Commons

🛢 Радіоактивні річки, забруднене повітря, смертельні хвороби — такою є ціна «зеленої» енергетики та новітніх технологій 🔋Ми звикли сприймати «зелену» енергетику як шлях до чистого й безпечного майбутнього. Але реальність її виробництва — зовсім не чиста.Щоб створити електрокар, вітрову турбіну чи сонячну панель потрібні рідкісноземельні метали. А їх видобуток — надзвичайно токсичний процес: у повітря, ґрунт і воду потрапляють миш’як, важкі метали, фториди й радіоактивні речовини.Результат — радіоактивні річки, ракові села, спустошені ландшафти й невиліковні хвороби в регіонах, де зосереджено це виробництво.📍 Наслідки такого виробництва можна спостерігати на території між шахтами Баян-Обо та заводами в Баотоу (Китай), що є центром глобального видобутку рідкісноземельних елементів.📖 Цьому регіону присвячено розділ книжки «Rare Earth Frontiers» американської географині Джулі Клінгер, який ми публікуємо сьогодні в українському перекладі.Цей текст важливий і для України — на тлі обговорень про видобуток власних рідкісноземів.Тож чи готові ми повторити шлях Баотоу?

🌱 Чи може екологічна трансформація співіснувати з логікою капіталізму? 💴Одним із найпоширеніших підходів до подолання кліматичної кризи сьогодні є так званий зелений перехід: вітряки замість ТЕС, електромобілі замість бензинових автівок, переробка замість полігонів сміття.Однак на практиці така екологічна політика часто опиняється під контролем групи експертів, при цьому залишаючись відірваною від реальних потреб і прагнень людей. Одним із перших, хто звернув увагу на цю невідповідність, був філософ ХХ століття Андре Ґорц. Його екологічне мислення не обмежується критикою зростання як такого. Ґорц наполягав: питання не лише в джерелах енергії, а в тому, який спосіб життя вони обслуговують.▪️ Тож як екологічна криза може стати основою для перебудови суспільства?▪️ Як пов'язані екологія і демократія?▪️ І чому екоактивізм — це насамперед політичний рух, а не лише проєкт експертів?📖 Читайте статтю Андре Ґорца про політичну альтернативу, в центрі якої не прибуток, а солідарність, автономія особистості та етика самообмеження.

Ідеї інтернаціоналізму, солідарності й дружби народів сьогодні звучать як заяложені радянські формули. Але в історії XX століття були численні випадки, коли ці принципи справді втілювалися в реальність.У 1923 році понад сто ремісників, робітників та інженерів із Чехословаччини добровільно об’єдналися в кооператив «Інтергельпо» та разом із киргизами, узбеками, дунганами, росіянами й українцями будували соціалістичне інтернаціоналістське місто на території Киргизстану.Коли 1925 року перша група кооператорів прибула до Пішпека (нині — Бішкек), їх зустрів сухий, майже пустельний ландшафт. У місті не було електрики, водогону, а залізничною станцією слугувала дерев’яна платформа серед степу.Проте вже за кілька років зусиллями інтергельпців тут зʼявилися електростанція, меблеві й текстильні фабрики, пивоварня, школа й садок, шкіряний завод і житловий квартал. А для повсякденного спілкування в багатонаціональному середовищі вони навіть розробили власну імпровізовану мову — спонтанне есперанто.Цей експеримент не пережив сталінський терор і був остаточно згорнутий під час Другої світової. Сьогодні Інтергельпо — занедбаний район неподалік центру Бішкека, історію якого майже не памʼятають навіть його мешканці.Проте спадок цього місця навряд чи можна означувати самими руїнами. Адже втілення кооперативу в життя — це приклад, що повертає політичну уяву.👉 Більше про Інтергельпо читайте у дослідженні німецького історика Давіда Лойпольда, заснованому на архівних документах і польовій роботі в Киргизстані.

🕳 «Я живу в люке. Сейчас у меня тут классно, пока не на что не жалуюсь». Так розповідає про свою домівку, облаштовану в люці біля теплотраси, безпритульний Руслан. Взимку умови проживання під землею складніші. Проте люк для нього — не лише укриття від негоди. Тут Руслан віднайшов власний простір для усамітнення, якого часто позбавлені його безпритульні знайомі.🌳 Щоб вижити на вулиці, люди вдаються до надзвичайної винахідливості — знаходять прихистки в парках, під’їздах, електричках, скверах, на пляжах, у підвалах, склепах на цвинтарях, теплотрасах та закинутих будівлях.Бездомні заповнюють практично весь міський простір, водночас залишаючись витісненими з нього. Їхні потреби ігноруються в політиках соціальної підтримки. Їх не помічають або не хочуть помічати на вулицях. Тож усе-таки як це — жити просто неба? Про це активістка ініціативи Street.Aid.Daily розпитала людей, які мешкають на вулицях Одеси — міста, яке завдяки південному клімату стало своєрідним прихистком для біженців і знедолених.

Вільна школа у Львові повертається!Після успішного минулого року "Вільна школа" знову збирає тих, хто прагне ділитися знаннями й творити разом!Що це?Проєкт створений студентами львівських університетів для всіх, хто цікавиться культурою, наукою та критичним мисленням. Ми даємо можливість поділитись своїми унікальними знаннями з іншими студентами. Минулого року проєкт об'єднав багато активних учасників і надав можливість обговорити важливі ідеї, знайти нові спільноти та розширити свої горизонти.Про що?Наша програма охоплює широкий спектр тем – від політичної філософії до критичної педагогіки, від соціології до мистецтвознавства. Конкретна програма буде доступна після набору лекторів. Ми відкриті до різних підходів і точок зору!Практичні деталі- Коли: 14-25 липня 2025 року- Де: Міський палац культури ім. Хоткевича- Скільки коштує: Безкоштовно- Для кого: Переважно для студентів, але відкрито для всіх зацікавленихХто може долучитися?Слухачі: Студенти та всі, хто прагне нових знань та живого спілкування Лектори: Будь-хто, хто має цікаві ідеї чи досвід у своїй сфері та готовий поділитися нимиЯк долучитися?Участь вільна за умови попередньої реєстрації:Стати слухачем/слухачкою Стати лектором/лекторкоюЯкщо у вас є запитання, то пишіть в коментарі, або скористайтесь F.A.Q!

По той бік європейських цінностей, або як бути «гідними» західної цивілізації? ⛓️На тлі збройних конфліктів, війн і підйому імперіалізму все частіше лунають заклики до захисту «європейських цінностей». Проте стає дедалі очевидніше, що Європа — це не лише про рівність, права людини і гуманітарну допомогу. Це також про мілітаризацію кордонів, табори для біженців, експлуатацію периферії та поділ на «гідних» і «чужих».Тож чи не варто визнати, що логіка європеїзації — це не шлях до свободи, а інструмент продовження колоніальної політики та структурного насильства, який виправдовують мовою прогресу, допомоги й інтеграції?Збірка «Європеїзація як насильство: Півдні та Сходи як метод» пропонує подивитися на Європу з іншого, незручного ракурсу. Сьогодні ми публікуємо вступ до цієї книжки, який окреслює концептуальний підхід збірки і є політичною заявою про те:❓ як говорити про досвід пригноблення в умовах кризи антиколоніального та антиімперіалістичного мислення? ❓чому солідарність між пригнобленими вимагає не ідеалізації, а уваги до відмінностей їхніх досвідів? ❓і як артикуляція досвідів пригноблених груп на Сходах та Півднях може допомогти нам виробити новий погляд на сучасні соціальні та політичні процеси?Півдні та Сходи як метод — це не про географію, а про спосіб бачити замовчуване: дисбаланси, межі, лінії насильства — і можливі стратегії опору.

Федералізм майбутнього: об’єднання рівних чи нова форма імперської централізації? 🧩Цього тижня ми опублікували першу частину доповіді французького філософа Етьєна Балібара, виголошеної з нагоди Дня Європи в Брюсселі. У ній він окреслює виклики, що постали перед Європейським Союзом на тлі його суперечливої історії, імперіалістичних загроз, трансформацій капіталізму та екологічної кризи.На думку філософа, у часи, коли національна незалежність перестає гарантувати реальний суверенітет, країни змушені шукати шляхи для об’єднання. ❓Але яким буде цей шлях❓Цьому питанню присвячена друга частина доповіді Балібара. Він показує, як криза соціальної держави, зростання нерівності та «федералізм зверху» породжують недовіру й політичний застій. А також підкреслює, що майбутнє має залежати не від рішень політичних лідерів, а передусім — від сили громадянських рухів і пошуку спільної мови між народами.Тож чи здатна Європа віднайти нову мову єдності, покликану зберегти демократію? Пропонуємо поміркувати про це разом із автором сьогоднішньої публікації.

❓ Чому Європа має «винайти себе наново»? І що може стати орієнтиром для цієї трансформації?Французький філософ Етьєн Балібар у своїй публічній лекції, виголошеній у Брюсселі, ставить ці питання на порядок денний — і намагається запропонувати відповіді.Його роздуми — це спроба поглянути на Європу не як на фортецю з чіткими кордонами або виключно економічний союз, а як на динамічний простір, межі й політичний вплив якого не можуть бути окресленими. Балібар розглядає Європу в контексті трансформацій капіталізму й планетарної екологічної кризи та пропонує переосмислити проєкт європейської федерації на низовій та космополітичній основі.Це, у свою чергу, породжує низку принципових питань:▪️ Як жити у світі, де глобальні кризи вимагають наднаціональної співпраці, але внутрішні суперечності унеможливлюють її?▪️ Чи може Європа знайти шлях до активної ролі в новому геополітичному та геоекономічному порядку, не відтворюючи при цьому імперіалістичної логіки?Аналізуючи у першій частині своєї лекції суперечливу історичну та інституційну спадщину європейського проєкту, філософ окреслює виклики, перед якими постає сучасна Європа та світ.У другій частині лекції, яку ми опублікуємо згодом, йдеться про «неможливу можливість» — пошук нової мови політики співіснування та взаємозалежності як основи справжнього європейського федералізму.

Сергій Параджанов узяв ресторанну серветку й кулькову ручку. Намалював гору Арарат, вірменських таксистів, обвів усе це колючим дротом і підписав вірменською: «Мінськ. 1970 рік. Смуток, смуток, смуток».Цей епізод стався в 1970 році у Мінську, куди Сергій Параджанов приїхав із показом свого нового поетичного фільму «Колір граната». Український режисер тоді зібрав переповнений зал прихильників «поетичного кіно» — течії, яка в 1960–1970-х роках стала не лише естетичним проривом, а й формою культурного спротиву радянському офіціозу.Але саме в Білорусі ця поетична традиція так і не встигла сформуватися. Задушене цензурою, поетичне кіно залишилося тут напівпримарним явищем, яке вловлюється в декількох стрічках, нездійсненних сценаріях та творчих пошуках «у стіл».Історіям нереалізованого білоруського поетичного кіно присвячено нашу нову статтю кінокритикині Ольги Романової. У її ретроспективі ви дізнаєтеся про: ▪️ маловідомі кінопроєкти 1960–1970-х; ▪️ білоруських режисерів, які, попри все, шукали візуальну мову поза рамками офіційного наративу; ▪️ репресії й утиски в СРСР, розказані через невтілені чи понівечені поетичні кінопроєкти.Відповіді на ці питання допомагають краще зрозуміти не лише історію кінематографу, а й ширші культурні контексти, що формують наше сьогодення.

Одним із головних міфів про Леніна, на який сьогодні активно посилаються західні поборники «пацифізму», є уявлення, ніби він послідовно відстоював ідею революційної поразки Російської імперії у Першій світовій війні. Мовляв, це мало відкрити й пришвидшити шлях до революції.Насправді, як зауважує американський соціаліст, марксистський теоретик і активіст Гел Дрейпер, це кліше не витримує серйозного історичного аналізу. Ба більше — воно не відображає справжньої революційної стратегії самого Леніна.Після Лютневої революції 1917 року гасло необхідності «поразки» зникає з ленінської риторики — разом зі зміною його позиції щодо війни.▪️ Чому ж «пораженство» виявилося не універсальним принципом, а ситуативною тактикою? ▪️ Що таке «добросовісне оборонство» — і чому воно важливе для переосмислення антивоєнної позиції лівих? ▪️ Чому політичний контекст важливий для формування революційної стратегії, яка б не зводилася до статичного набору гасел?Читайте наш переклад статті Гела Дрейпера — текст, який допомагає не лише краще зрозуміти Леніна, а й переглянути антивоєнну позицію лівих у ХХІ столітті.