❓Чому Європа має «винайти себе наново»? І що може стати орієнтиром для цієї трансформації?Французький філософ Етьєн Балібар у своїй публічній лекції, виголошеній у Брюсселі, ставить ці питання на порядок денний — і намагається запропонувати відповіді.Його роздуми — це спроба поглянути на Європу не як на фортецю з чіткими кордонами або виключно економічний союз, а як на динамічний простір, межі й політичний вплив якого не можуть бути окресленими. Балібар розглядає Європу в контексті трансформацій капіталізму й планетарної екологічної кризи та пропонує переосмислити проєкт європейської федерації на низовій та космополітичній основі.Це, у свою чергу, породжує низку принципових питань:▪️ Як жити у світі, де глобальні кризи вимагають наднаціональної співпраці, але внутрішні суперечності унеможливлюють її?▪️ Чи може Європа знайти шлях до активної ролі в новому геополітичному та геоекономічному порядку, не відтворюючи при цьому імперіалістичної логіки?Аналізуючи у першій частині своєї лекції суперечливу історичну та інституційну спадщину європейського проєкту, філософ окреслює виклики, перед якими постає сучасна Європа та світ.У другій частині лекції, яку ми опублікуємо згодом, йдеться про «неможливу можливість» — пошук нової мови політики співіснування та взаємозалежності як основи справжнього європейського федералізму.
Сергій Параджанов узяв ресторанну серветку й кулькову ручку. Намалював гору Арарат, вірменських таксистів, обвів усе це колючим дротом і підписав вірменською: «Мінськ. 1970 рік. Смуток, смуток, смуток».Цей епізод стався в 1970 році у Мінську, куди Сергій Параджанов приїхав із показом свого нового поетичного фільму «Колір граната». Український режисер тоді зібрав переповнений зал прихильників «поетичного кіно» — течії, яка в 1960–1970-х роках стала не лише естетичним проривом, а й формою культурного спротиву радянському офіціозу.Але саме в Білорусі ця поетична традиція так і не встигла сформуватися. Задушене цензурою, поетичне кіно залишилося тут напівпримарним явищем, яке вловлюється в декількох стрічках, нездійсненних сценаріях та творчих пошуках «у стіл».Історіям нереалізованого білоруського поетичного кіно присвячено нашу нову статтю кінокритикині Ольги Романової. У її ретроспективі ви дізнаєтеся про: ▪️ маловідомі кінопроєкти 1960–1970-х; ▪️ білоруських режисерів, які, попри все, шукали візуальну мову поза рамками офіційного наративу; ▪️ репресії й утиски в СРСР, розказані через невтілені чи понівечені поетичні кінопроєкти.Відповіді на ці питання допомагають краще зрозуміти не лише історію кінематографу, а й ширші культурні контексти, що формують наше сьогодення.
Одним із головних міфів про Леніна, на який сьогодні активно посилаються західні поборники «пацифізму», є уявлення, ніби він послідовно відстоював ідею революційної поразки Російської імперії у Першій світовій війні. Мовляв, це мало відкрити й пришвидшити шлях до революції.Насправді, як зауважує американський соціаліст, марксистський теоретик і активіст Гел Дрейпер, це кліше не витримує серйозного історичного аналізу. Ба більше — воно не відображає справжньої революційної стратегії самого Леніна.Після Лютневої революції 1917 року гасло необхідності «поразки» зникає з ленінської риторики — разом зі зміною його позиції щодо війни.▪️ Чому ж «пораженство» виявилося не універсальним принципом, а ситуативною тактикою? ▪️ Що таке «добросовісне оборонство» — і чому воно важливе для переосмислення антивоєнної позиції лівих? ▪️ Чому політичний контекст важливий для формування революційної стратегії, яка б не зводилася до статичного набору гасел?Читайте наш переклад статті Гела Дрейпера — текст, який допомагає не лише краще зрозуміти Леніна, а й переглянути антивоєнну позицію лівих у ХХІ столітті.
Революціонер, який пережив 6 поранень, 12 років ув’язнення і тортури, тричі тікав із в’язниці і врешті-решт став одним із найрадикальніших президентів у світі.Усе це виглядає як сценарій гостросюжетного фільму. Проте це не вигадка, а реальна біографія Хосе («Пепе») Мухіки. І більше, ніж звивиста доля повстанця, у його житті вражає непримирима критика культури споживання та влади грошей, яка залишалася його непохитним принципом до кінця.За час президентства Мухіки Уругвай вийшов у світові лідери за дотриманням трудових прав, зменшив бідність утричі, легалізував одностатеві шлюби і канабіс, реформував соціальну політику та майже повністю перейшов на відновлювану енергетику. При цьому політик завжди залишався в опозиції до імперіалізму — американського, російського чи будь-якого іншого.Смерть цієї видатної постаті викликала смуток як у його прихильників, так і критиків. А його життя стало свідченням того, що політика може бути чесною, сміливою і водночас глибоко гуманною.Читайте у некролозі Дениса Пілаша про історію життя та спадщину Пепе Мухіки, на тлі якої розкривається революційна боротьба Латинської Америки в другій половині ХХ століття.
«Дивіться фільми до кінця титрів».Місяць тому в український прокат вийшов горор «Грішники» американського режисера Раяна Куглера, який отримав чимало схвальних відгуків — як від глядачів, так і від кінокритиків.Фільм оповідає історію братів-близнюків, ветеранів Першої світової, які повертаються до рідного містечка Кларксдейл у Міссісіпі й вирішують відкрити клуб для місцевої бідноти. Далі до цієї історії приєднуються вампіри, Ку-клукс-клан, міфологія — а центральне місце у ній посідає музика.Проте цей фільм — не лише поєднання різноманітних жанрів. Така форма радше слугує засобом розкриття важливих соціальних питань і дозволяє зануритися у складні історичні контексти, у яких звучать голоси маргіналізованих спільнот.Одним із тих, хто подивився й оцінив «Грішників» не лише як кінематографічний твір, а й як політичний жест режисера, став редактор «Спільного» Ярослав Ковальчук. Читайте в його рецензії, чому «Грішники» — це важливе кіно в контексті сучасної культури, яке порушує питання про традицію, ідентичність і спротив.Цю рецензію ми присвячуємо нашому другу й автору «Спільного» Жені Осієвському, який загинув на війні 22 травня 2023 року. Женя любив кіно і був чудовим кінокритиком. Важливим правилом для нього було додивлятися фільми до кінця титрів. І саме для «Грішників» воно набуває особливої ваги.
🤝⛏️Угода про корисні копалини і чому США вигідніше бурити в Україні? 30 квітня США і Україна підписали угоду про співпрацю у сфері корисних копалин. Передумовою договору, що привернув значну міжнародну увагу, став пошук Сполученими Штатами та Європейським Союзом альтернатив китайським і російським джерелам постачання мінералів. Так, Україна, яка є одним зі світових лідерів за запасами та видобутком ключових мінералів, — зокрема залізної руди, вугілля, марганцю, титану, графіту та рідкісноземельних елементів, — опинилася в центрі процесу перепрошивки глобальних сировинних маршрутів.Євросоюз вів переговори про так зване стратегічне партнерство у сфері критично важливих копалин ще з 2021 року — як частини євроінтеграційної стратегії України. Тож нинішня угода з США — лише один з елементів ширшого процесу: поступового перетворення України на ключову «ресурсну територію» для глобального Заходу. Усе це викликає багато запитань.❓ Наскільки готова Україна до масштабного відкриття надр іноземному капіталу — і які ризики це несе?❓ Чи зможе українське суспільство впливати на екологічні, соціальні та економічні наслідки нової «копалинної лихоманки»?❓ І головне — хто основний бенефіціар цієї «стратегічної співпраці»?У новому матеріалі ми намагаємося розібратися в структурних причинах західного інтересу до українських надр, у політико-економічному змісті нової сировинної угоди і потенційних її наслідках як для України в умовах війни, так і для світової економіки.
Університети сьогодні все частіше нагадують корпорації, де рейтинги підривають солідарність. Проте там досі залишаються острівці кооперації, які можуть стати моделлю для колективного виробництва знань та вільного розвитку особистості.Для посилення боротьби за таке майбутнє Кристіан Шадковський пропонує звернутися до ідеї «спільного» (commons) — ідеї, що лежала в основі критики політичної економії ще в ранніх текстах Маркса. На думку Маркса, людське буття неможливе без взаємозалежності та взаємодії з іншими. Спільне — це не лише ресурси, якими ми ділимося, але й практики, якими ми взаємодіємо, працюємо, навчаємось і піклуємось одне про одного.У цьому сенсі освіта — університет, школа чи будь-яка інша форма творення знань — має фундаментально неринкову природу. Натомість вона є суспільним благом, яке організоване та підтримується спільно.▪️ Чому концепція «спільного» настільки важлива для боротьби за вільну освіту? ▪️ Як «спільне» реалізує себе у студентсько-викладацьких протестних рухах та в альтернативних формах організації освітнього процесу? ▪️ І яким може бути проєкт розширеного відтворення вищої освіти на засадах «спільного»? Читайте про це в статті польського дослідника освіти.
Вітаємо з Першотравнем і наголошуємо, що боротьба за права трудящих — це не лише наше право, але й обов'язок!На жаль, вкотре ми зустрічаємо цей день не спільними перемогами, а констатацією усе більшого наступу на права працівниць і працівників в Україні. І це не лише наслідок війни, а й результат певних політичних ініціатив, які, замість захисту трудових прав, лише загострюють проблеми.Попри заявлені урядом успіхи на шляху до євроінтеграції, Європейська комісія висловлює занепокоєння станом ринку праці та відповідним законодавством в Україні. У своєму звіті за жовтень 2024 року європейські експерти вказали на ряд критичних проблем, які уповільнюють вступ України до ЄС.▪️ Що ж саме в законодавстві України є проблемним на тлі європейських стандартів?▪️ Чому дерегуляція на ринку праці є реальною загрозою для добробуту та безпеки громадян і громадянок?▪️ Як ці процеси впливають на захист працівниць і працівників під час війни?▪️ Чому відновлення трудових прав та зайнятості є ключовим для майбутнього відновлення України?Читайте про це в статті Олени Ткаліч з детальним аналізом ситуації з трудовими правами в Україні та її перспективами на шляху до європейської інтеграції.
Сьогодні виповнюється два роки з дня загибелі Дмитра Петрова — російського анархіста, який присвятив своє життя боротьбі за свободу та соціальну справедливість.З юних років Дмитро активно долучався до численних анархістських ініціатив та організацій, що виступали як проти репресивного режиму в Росії, так і за її межами. У 2014 році він підтримав Майдан в Україні та став одним із ініціаторів створення «анархістської сотні». У 2017 році Дмитро відправився у Рожаву, аби зі зброєю в руках долучитися до визвольного руху.Після початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року Дмитро приєднався до українського спротиву. Він став на захист не лише України, а й тих цінностей, які боронив усе своє життя. Дмитро брав участь у найгарячіших боях і загинув під Бахмутом разом з ірландським соціалістом Фінбаром Кафферкі та афроамериканським активістом Ендрю «Гаррісом» Купером.Для багатьох українських лівих та антиавторитаріїв Дмитро був не лише товаришем по боротьбі, а й близьким другом. Його шлях в анархістському русі — яскравий приклад того, як ідеї можуть втілюватися в конкретні дії.До роковин загибелі хочемо нагадати про текст, написаний, щоб увічнити пам'ять про Дмитра, його життєвий шлях і внесок у боротьбу за свободу та рівність.
🗓 18 квітня о 18:30 в Києві пройде презентація дослідження «Одна за трьох: Як працюють медсестри в Україні під час війни», яке розкриває наслідки дерегуляції медсестринського догляду.⚕️ Медична реформа в Україні змінила систему фінансування медичних закладів та скасувала норми навантаження на медсестер. Це призвело до збільшення експлуатації медиків та масового відтоку кадрів, що особливо загрозливо в умовах війни. Міністерство охорони здоров’я України визнають ці тенденції і наразі намагаються розробити нові норми навантаження на медсестер, однак процес лишається непрозорим.🩺 Дослідження, проведене на основі 48 інтерв'ю з медсестрами з різних регіонів України, висвітлює реальний стан справ у професії, особисті виклики медичних працівниць та їхні можливості захищати свої права. Дослідження реалізовано спільно із активістками Медичного руху «Будь як Ми» (МедРух).🎙Вступне слово: Оксана Слободяна, голова МедРуху «Будь як Ми»🔍Дослідниці: Оксана Дутчак, PhD, соціологиня; Наталія Ломоносова, соціологиня; Олена Ткаліч, соціологиня, активістка «Соціального Руху»⚖️Юридична експертиза: Віталій Дудін, к.ю.н., активіст «Соціального Руху»📍Дата та час: 18 квітня, 18:30🌐Місце проведення: Київ, офлайн та онлайн👉🏻Зареєструватися
