Записки ТакМеда 🚑

«Мамо… поговори зі мною востаннє. Пробач… але я не міг вчинити інакше…»Він пішов так, як жив — не прикриваючись ніким, прикрив собою інших. Він піdірвав себе разом із ворогами, щоб хтось інший зміг жити…Ще у 2014 році Андрій рвався на фронт. Серце вело його туди, де було найстрашніше. Але тоді армія сказала «ні» — здоров’я не дозволяло: тиск, стара контузія, наслідки болю, який уже був пережитий. Та він не прийняв відмову як вирок. Він просто чекав. І дочекався.В березні 2015 року він вже вирушав на фронт. Сів поруч і тихо сказав: «Мамо, я так вирішив». А мама його знала: якщо Андрій щось вирішив — це не просто слова. Це шлях. І він ним піде, навіть якщо цей шлях — у вогонь.Він ніколи не шукав посад в тилу. Андрій завжди йшов туди, де було найпекельніше. Краматорськ. Слов’янськ. Красногорівка. Шахта «Бутівка». Він ішов туди, де хлопцям було найважче. Він не рахував ризиків. Бо жив Україною.Світлодарська дуга стала його останнім полем бою. Ворожий вогонь накрив групу зненацька. Земля здригалася, кругом було чути постріли. Кількох побратимів контузило. Андрій і ще один боєць були тяжко поранені. І тоді Андрій зробив вибір, який роблять лише ті, в кого серце більше за страх.«Я не дійду… Я великий, поранення важкі. Ви загuнете разом зі мною. Забирайте зброю. Забирайте молодого — він легший. А мене залиште. Дайте мені гранати для ворогів».О шостій ранку він подзвонив мамі. Голос був спокійний, майже буденний: «Мамо, нам треба сходити в одне місце, тут зовсім поруч. Я повернуся і зателефоную». О 13:20 задзвонив телефон знову. «Ти вже повернувся?» — спитала мама. Він збирав себе по крихтах, щоб не зламатися: «Я не повернуся… Уявляєш, мамо… не добіг якихось двадцять метрів…»Зв’язок обірвався. Але він подзвонив ще раз.«Андрійку, ти поранений?», «Ти сам?»- запитала мама.І почула те, що не повинна чути жодна мати: «Мамо… поговори зі мною востаннє. Пробач… але я не міг вчинити інакше…»Він міг урятувати себе. Але вирішив урятувати своїх побратимів.Боєць, якого Андрій врятував ціною власного життя, вижив. Його госпіталізували. Він живе. Бо Андрій вирішив залишитися.Андрій Байбуз. Солдат 54-ї окремої механізованої бригади.Позивний — «Ефа».18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі він залишився в оточенні, прикриваючи відхід побратимів, і піdірвав себе разом з ворогами.Йому назавжди — 41.Ми пам’ятаємо. Ми схиляємо голови.Герої не вмирають — вони стають нашою совістю, нашою силою й нашою пам’яттю. 💔Світла і вічна шана.

Коли я чую, як ви скиглите «все проїбали», мене не злить навіть ваше ниття, мене злить те, що у вас взагалі є наглість таке ротом виговорити.Бо я пам’ятаю черги на трасах де ви летіли з валізами на захід, мов щури з корабля, а ми в цей час їхали туди, де на асфальті валялися шматки людей.Коли ви жалієтесь на ТЦК - я сміюся. Бо я тримав на руках пацанів, яких ви відмовлялися міняти. Бо боялися. Бо вам зручніше вдавати «жертв системи», ніж хоч раз зробити щось, що пахне не комфортом, а відповідальністю.Ви навіть не уявляєте, що таке сидіти в крові людини, яку знаєш по імені.Коли ви зараз шукаєте винних у «здачі територій» я хочу вам просто плюнути в обличчя і спитати де ваш військовий квиток, де ваше УБД?Де ваші позиції, ваші ротації, ваші евакуації, ваші поранені, ваші загиблі?Ах так, максимум, що у вас є, це ваш цинічний срач на кухні під бухлом, бо ви боїтеся навіть на двір вийти…Коли ви кажете, що вам «страшно, бо шахед пролітав» я згадую, як мене крила артилерія так, що я затискався в ямці розміром з могилу і просто молився, щоб черговий прихід не закінчився тим, що пацани винесуть мене в пакеті. І повірте тоді мені було абсолютно похер чи чиста в мене форма, чи на мені гівно, чи земля, чи кров.Коли ви плачете, що «зневірились», я згадую, як наші пацани стояли до останнього, а потім один підар просто ходив і добивав їх пострілами в голову після здачі в полон. Оце, блядь, реальність. Не ваша інста-депресія.Тому запам’ятайте раз і назавжди:Не «ми» проїбали.Ви проїбали все, що могли.Ви продовжуєте це робити щодня.Ви, а не ті, хто тримає фронт зубами, залишками сил і шматками нервової системи.А я стояв до останнього. Не тому, що герой. Не тому, що безсмертний. А тому, що хтось мусить, поки ви зайняті ниттям.Можливо, мене колись забере ця війна.Можливо, я не побачу, як моя донька виросте десь на чужині.Можливо, замість справжніх ветеранів тут знову повилазять клоуни, які бігали від ТЦК, а зараз розказуватимуть, які вони «захисники».Хай мене не буде. Я не побачу, як ідіоти, які вважають, що їм всі і все винні влаштовують тут девʼяності. Мені на це вже байдуже.Знайте одне, я воював не за васНе за вашу лінь. Не за ваш страх.Не за ваші брудні роти, якими ви обсираєте тих, хто тримав для вас фронт.Не за ваші кухонні «аналізи».Не за ваші фантазії, хто кому що винен.Я воював за тих, хто стояв поруч. За тих хто чекав мене. За тих, хто не тікав. За тих, хто не торгувався. За тих, хто не тримав телефон у руках замість зброї.Мені не соромно за себе.Мені гидко за країну, де пиздаболи голосніші за мертвих героїв.І найгірше в тому, що найкращі з нас лежать у землі через те, що ви, блядь , весь цей час тільки нили, шукали винних і тикали пальцем у тих, хто воював за ваше право далі бути ніким.допис воїна Віталія Белкіна

Чи можна порушувати особисту свободу свідомих ухілєсів? Конституційні права і свободи непорушні та гарантуються. Кожен має право на вільний розвиток своєї особистості - це ст.21, 22, 23 Конституції. Саме до цих статей часто апелює підкований ухилянт, тобто “фізична особа в статусі людина”.Що таке вільний розвиток - це свобода. Свобода - це основа символіки України її ідентичності.- Особиста свобода (недоторканність);- Свобода думки і слова;- Свобода підприємництва;- Свобода творчості тощо.Ідея прав і свобод можлива лише в суспільстві. Поза суспільством (соціальною ієрархією) це no sense. В суспільстві, де рулить закон, який є волею цього суспільства - ця ієрархія діє на основі верховенства права (rule of law), де рулить правитель (rule of man) - ієрархія правителя (автократа, деспота, диктатора). Права і свободи гарантуються (ст.22), але в Конституції не дописано ким гарантуються і за рахунок якого ресурс. Та, очевидно, спільною справою цього ж суспільства і гарантується. Які є обов'язки перед суспільством, щоб взамін мати свободу1) Оборона та повага до спільної справи - ст. 652) Участь в спільній справі/податки - ст. 663) Не заподіяння шкоди природі і культурі - ст.67 4) Дотримання законів і повага до прав інших людей - ст.68.Якщо хтось по власній волі не долучений до оборони спільної справи у різний спосіб, то як можна розраховувати, що це суспільство буде захищати його інші свободи? Коли не долучаєшся до спільного, а лише береш з нього, то це крадіжка (таємне привласнення чужого). А якщо ще й перешкоджаєш спільній справі, але з неї береш, то це розбій. Відмовився від спільної справи - відмовився від прав.Обрав бути червяком, не нарікай, коли тебе топчуть ногами. P.s. а от що є суттю нашої Спільної Справи див. в ч.1 ст. 17 Конституції.Взято на просторах ФБ.

На фото -- вбитий вчора у Львові ветеран, працівник ТЦК Юрій Бондаренко. "Загинула гарна людина, ветеран. Він багато кому допомагав. Не зважаючи на минулі поранення та хвороби, повернувся до лав СОУ. Останнім часом був в ТЦК. Вчора його вбили. Вбили при виконанні. Вбили не на фронті, а просто посеред міста", - так написав про загибель Бондаренка фотограф Kocc Казимко.Раніше в ОК "Захід" повідомили, що 3 грудня під час проведення заходів, щодо уточнення його військово-облікових документів, встановлення особи та проведення необхідних процедур, цей чоловік завдав ножового удару в пахову ділянку військовослужбовця Юрія Бондаренка, пошкодивши аорту, що спричинило масивну внутрішню кровотечу. "Юрія Бондаренка доставили до лікарні, де команда хірургів намагалася врятувати його життя. Попри зусилля медиків, внаслідок критичної крововтрати, він помер. Юрій був учасником бойових дій і продовжував служити Україні в підрозділах ТЦК та СП, виконуючи завдання, що є важливою частиною оборони держави під час війни", - розповіли в ОК "Захід".P.S : цивіли , які надумають щось таке повторити - не дивуйтесь , якщо по вам будуть їбашить чергами у випадку загрози з вашої сторони. Воїну - вічна пам'ять.