Людська пам'ять дуже не довговічна. Людям постійно треба нагадувати прості речі, які вони позабували. Ми тут нещодавно виявили, що одесити, наприклад, зовсім не пам'ятають, що міська та обласна влада зникла вщент в перші шість днів з початку повномасштабного вторгнення - як раз під загрозою висадки російського десанту з моря. В місті були тільки ЗСУ, які тримали місто та область, та волонтери, які на прохання наших військових почали збирати пісок та будувати укріплення. Мер з тодішнім головою ОДА Гриневецьким настільки ох....ли і не змогли вибрати сторону перші дні великої війни, що сиділи собі тихо та не висовувалися.Люди про це тупо забули. Уявляєте? - А це було нещодавно. От-от. Три роки не пройшло. Зате на виборах ці покидьки будуть себе позиціювати як "перші захисники Одесочки".Людям завжди треба нагадувати. День пам'яті жертв Голокосту 27 січня - як раз про подібні нагадування. Квіточки до пам'ятників - ок, але мало. Я давно підписана на польські соцмережі деяких музеїв, зокрема Полін та Аушвіц-музеум. Так от, музей концтабору Аушвіц кожен день розповідає історії своїх в'язнів з фото. Серед них євреї, поляки, чехи, німці, українці, литовці - всі, хто був, німці вели строгий облік і контроль. Майже всі знищені у газових камерах, тих, кому пощастило вижити - одиниці. І це дуже торкає, коли вранці відкриває твіттер - а перед тобою така історія з фото. Дуже організує.Нам треба такі віртуальні музеї у всіх соцмережах: наші захисники "на щиті" у сучасній війні, наші цивільні, закатовані на окупованих територіях, наші загиблі українці. Фото та історія. Такі соціальні медіа мають бути у Музеї Голодомору, у всіх музеях геноцидів, які були на нашій землі. Ми маємо знати своїх загиблих в обличчя. Щоб це ніколи не повторилося. Уроки в школах та пари у вишах - само собою, хоча з цим також великий прокол, бо формалізм та байдужість пострадянської системи псують всі ідеї. Нещодавно виявилося, що хто був хто на Майдані нинішні підлітки й не знають. А всього пройшло 11 років. У школах про це казати "не модно"?В нас великі проблеми з історичною пам'яттю. І проговорювати це на всіляких конференціях чи закритих професійних суспільствах, чекати фінансування, плакати, що "все не так" - гуд, але мало. Треба діяти. Вже зараз. Бо в нас дуже сильні Збройні Сили, але слабка та конверсійна історична пам'ять. Тому досі пушкіни та "великая отечественная" у головах як найбільш сильні наративи. Показую скрін сторінки у твіттері: як виглядає щоденна робота музею Аушвіц. І так у всіх соціальних медіа і на сайті. Я вже не кажу про щоденні екскурсії, уроки у школах, про підтримку держави та сформовану національну пам'ять. Те, чого в нас, українців, нема взагалі, і навіть після Майдану мало розвиватися швидкими темпами. Але ні. І це тільки роз'єднує людей і сприяє російській пропаганді, а зараз її буде ще більше - шарії, страна.юа та абрістовичи ніяк не заспокояться, а держава у вигляді мінкульту та стратегічних комунікацій, як ви бачите, просто не вивозять.
Нещодавно на іспиті по теорії мистецтва відповідала на всі питання правильно і викладач мене запитав: "Чому так швидко?" Я відповіла: "Тому що люблю Францію". Ну є така слабкість, угу.Я так люблю Францію, що вночі подивилася новий фільм Франсуа Озона. Quand vient l'automne - "З приходом осені". Лірична назва про вбивство, яке всі роблять непомітним. І всі живуть щасливо після нього - дві старі проститутки, та їхні син та онук. І все мило і лагідно. І дві красивих літніх жінки з їхньою ніжною дружбою. І онук Люка однієї. І син другої, який повернувся з в'язниці. І Людівін Саньє, яка грає нервову жінку, яку вбивають. Взагалі Озон вміє знімати і милуватися дорослими жінками. Але мі-мі-мі нестерпне. Постійно думаєш, що зараз світ теж саме зробить з Україною: "закінчить війну" і не помітить. Ну зробить вигляд - ну ок, здайтеся же, росія сильніше. Всім все підходить, ми так мило і лагідно тут живемо без вашої війни. Це те, що добиваються зараз росіяни. "Додавить xxxlv" та знов возить Заходу світ балет, свою оперу, свого пушкіна, своїх блядей та "загадочную русскую душу".Але ні, ми не здамося. Тому просування своєї культури так потрібно. І внутрішня культурна дискусія. І дискусія на загал. І скандали "Малевич - українець". І Кандинський наш, і Екстер, і Соня Делоне. До крові з очей росіян. І наші картини в західних музеях та всіх інституціях. І просування українських митців. І мітинги с культурними акціями на всіх центральних площах європейських столиць. І від кожного з нас залежить, щоб з нас не зробили жертву, не менше, ніж навесні 2022 року. Ваша україноцентрична українка Балаба.
Дитиною до переїзду в Одесу ми жили в гарнізоні у Східній Німеччині, в радянському гарнізоні. Правда, нам пощастило - це була не советська панелька, а старий німецький двоповерховий будинок, за ним сад, потім ліс, а знизу - залізничні колії, маленький вокзал, гаштет та німецькі маленькі будиночки. Радянський гарнізон був через великий міст над цими коліями, а моя школа, в якій я встигла провчитися трохи більше, ніж половина першого класу, взагалі в іншому місті. Я сама ходила через міст на автобус, який нас довозив до цієї "столиці" "групи советських військ". В нашому містечку було три частини - артилеристи, зв'язківці та радіоконтроль. І хоча, з того часу пройшло багато років, я легко проведу там екскурсію, бо дитяча пам'ять найбільш міцна.Так от. В нас була комуна. Нормальна така звичайна комунальна квартира. Дві кімнати зі старими печами наші, коридор літерою Г, по дорозі вхід у дві кімнати сусідів ліворуч, праворуч - туалет та ванна кімната окремо, та велика світла кухня з дерев'яною підлогою, електричними плитами та великими світлими вікнами в сад за будинком. На кухні звичайно хазяйнувала сусідка тьотя Таня. Вона була висока, худорлява, з темним волоссям та гучним голосом. Зранку вона кричала на свого чоловіка, відправляла його на службу, потім кричала на сина Дімку та ставила його в кут вже у своїй кімнаті. Коли хтось їй робив зауваження, що вона кричить, вона казала, що так розмовляє. І все. Баста. Сперечатися було марно.Я знала, що треба перечекати, коли вона прокричиться та кудись звалить. І тоді можна виходити на кухню, до мами, снідати та йти гуляти. Бо тьотю Таню я не те що побоювалася, просто не хотіла з нею зв'язуватися. До речі, мене в кут ніхто не ставив. Я до чого це написала. Все, що зараз кричить Трамп - байдуже. Треба перечекати. І дивитися тільки на те, що він робить. Бо він так "розмовляє" - тупим тролінгом, шантажем, залякуваннями, перекручуванням фактів та цифр. Тобто можна, звісно, шаленіти від всього цього крику, коментувати та писати про це 100500 емоційних новин та коментарів.А можна не реагувати на крики, економити сили та видавати наше "фе" або "гуд" вже на дії. А в нашій з вами реальності це куди корисніше. Головне: не дати їм з хуйлом домовлятися за Україну без України. Обіймаю.
Соборність України особисто для мене - не пустий звук. Мій тато з Донбасу, з міста, яке окуповане російськими військами з 2014-го. Мама - з Криму, народилася у місті Мала Виска - це майже центр України. Вони зустрілися в Рівному. Тато служив, мама навчалася там і працювала. Одружилися, народилася я. В мої вісім років ми переїхали до Одеси, я «понаехавшая» тут в першому коліні. Місцева бидлота досі мені пише в особистих: «пиздуй в свое Ровно». Ага, зараз, шнурки попрасую.Для мене абсолютно рідні Київ, Маріуполь, весь Крим. Я люблю Херсон, люблю Чернігів, люблю Луганщину - дивовижна земля. Вся Україна - мій рідний дім. Мені боляче її бачити пошматованою. Фізично боляче.Соборність для мене не пустий звук. Це про мене - це мене зібрали з різних шматочків та зробили такою. Це не про козаків з шаблями чи вояків УНР та інші картинки, які малюють в цей день. Це про наших хлопців та дівчат, які зараз нас вперто захищають, не дивлячись ні на що. В про наших людей на окупованих територіях, які чекають наших захисників. Зі Святом. Хай Україна воззʼєднається та буде щасливою. Обіймаю.
Напевно, я б також зараз реготала над зігою Маска та капелюхом Меланії, якби не цікавилися історією та от прям зараз не слухала книгу дослідника нацизму Ніколаса Старгардта "Мобілізована нація" про німців, які писали листи друг другу під час Другої світової війни. Як раз вересень 1939 року. Чоловік пише дружині, як розстрілює жінку з трьома діточками, одного вона несе на руках та покладає їх обличчям вниз в ту страшну яму. Як спалюють заживо польську жінку за те, що вона чинила спротив. Буденно так звичайні "хороші німці", яким треба дотиснути євреїв та поляків, "щоб не залишати війну нашим дітям". Як німецька дівчина пише коханому на польському фронті, що все по талонах - від кави до одягу, але "ти все одно бийся там за нашу Дойче убер аллес". 1939 рік, угу. Як килимові бомбардування німецьких міст з лютого 1942-го не припинили нацизм. Як разом з євреями цинічно знищували тих же свідків Єгови, які відмовлялися присягати гітлеру та йти на війну. Чому ми досі не привезли того Маска та не ткнули мордякою в ті розстрільні ями в Ізюмі? Чому не показали на власні очі американських конгресменів руйнування Харкова, Херсона, Сум та інших наших українських міст, де є доступ і можна проїхати. Я не кажу Покровськ чи Торецьк - я розумію, що вони обісруться навіть якщо їм показати зруйновану станцію метро Лук'янівська в Києві.Все ще можна виправити. Не чекати. Працювати над тим, щоб світ знав більше про нашу війну.Це картина Марка Шагала White Crucifixion 1938 року. Художники відчувають майбутнє.
Політтехнологам не треба розумна публіка, яка вміє робити фактчекінг та спроможна створити інститут репутації в Україні. Багато кому треба тупе бидло, щоб дивилося тіктоки, реготало та вірило в теорії змов. Але ні, любі друзі. Громадяни тим і відрізняються від електорального бидла, що вміють думати та відрізняти обрізані вкиди від фактів. Дивіться, що читаємо та який хейт підтримуємо, ок? Дякую журналістці Катерині Городничій за фактчекінг з обрізаним інтерв’ю з Віталієм Портниковим. Окремий привіт падальщику політтехнологу Гайдаю: вам жерти нема чого, що ви кричите про вибори майже всю повномасштабну війну.«Перша згадка цитати Віталія з'являється в закритій групі в телеграмі. Її постить користувач «⚓️ Одесская Книжка». Далі пост з'являється в телеграм-каналі «На самом деле в Днепре». Потім відео «занесли» в чат обговорення на каналі у Михайла Чаплиги. Теж в телеграмі.Наступним це постить телеграм-канал «Черный список Одесса». І вже ввечері того ж дня, 14 січня, на ютуб-каналі ProUA (між рядків читаємо політтехнолог Сергій Гайдай) вже посилаються на те, що начебто Портников називає депутатів аристократами.Після цього обрізане відео штормом розносять російські ресурси, Соловйов, а далі вже і наші».Посилання на все з відео та його обрізанням ось тут. Не будьте електоральним бидлом. Будьте громадянами. І тоді брудні політтехнологи не зможуть вам срати у мізки.
Він попереджав про велику війну, коли всі вже розслабилися та хіхікали над тими, хто дув на воду. Він попереджав, що росіяни будуть палити, вбивати дітей та старих, депортувати, руйнувати все, що побачать. Він попереджав навіть тоді, коли ви його не слухали.Ми познайомились наживо на відкритті меморіалу загиблим в АТО в травні 2017 року. В Дніпрі тоді поруч з владою була класна команда - Виктор Пузанов Yury Bogdanov Оля Горб... Вони робили купу корисних речей, особливо не піарясь: тихо, впевнено, професійно. Меморіал загиблим в АТО та музей сучасних героїв війни - це була верхівка айсберга, праці, яку вони робили всі разом - дві команди: обласна і міська.До потяга назад на Одесу залишалося півдня до вечора. Я збиралася зустрітися зі знайомим та поїхати на могилу командира батальйону імені Джохара Дудаєва Іси Мунаєва. Вітя сказав, що він приблизно знає, де. "Давай поїдемо разом, я там не був". Ми купили шість кущів самшиту збоку ринку Озерка, рукавички та маленьку лопатку і поїхали. По дорозі він розповідав про своє дитинство в Керчі, а я про Феодосію. Домовилися, що обов'язково після перемоги поїдемо в наш рідний Крим. На могили своїх. Ми посадили ті самшити біля могили Іси. Ніхто з нас не знав, що потім там поруч буде ще одна могила - моєї подруги Аміни Окуєвої, яку вб'ють наприкінці жовтня 2017-го.Війна йшла всі ці роки. Просто країна це зрозуміла, коли ворог вже був на околиці Києва. Світла пам'ять, Вітя. Постараюсь дожити до перемоги України та поїхати в наш Крим на могили твоїх. Обіцяю.
Наука - це те, що робить країну з третього світу країною першого світу. Саме розвиток науки як двигуна прогресу та можливість рухатися вперед зроблять Україну передовою державою. Вийдіть на вулиці Одеси та запитайте пересічних громадян - кого з науковців вони знають. Впевнена, що будуть зависати. Може назвуть нобелівського лавреата біолога Іллю Мечнікова, тому що його ім'я носить наш університет. Може нагадають хіміка та мікробіолога Луї Пастера - на честь нього є вулиця в центрі міста. Може хтось ще нагадає фізика Георгія Гамова та доктора Філатова. Також є топоніми в місті. І все. А з сучасних науковців? А кого? - Буде провал. Нуль. Зеро.Тому я дуже радію "проявам" науки в Одесі. От чесно. Коли астроном Natalia Virnina створила телеграм-канал про новини з космосу та назвала його "Всесвіт у кишені", я одразу підписалась на нього та завжди читаю. Небо та Всесвіт популярною мовою. Цікаво, зрозуміло та здорово. А тут ще Наташа зробила календар на 2025 рік зі всіма астрономічними подіями: крім повного місяця там є метеорні потоки, елонгації планет та інші небесні явища, на які можна звернути увагу та подивитися.В мене є такий календар. Пишаюся, що в Україні є такі ентузіасти як Наташа. Про них треба знати більше, правда? В нас такі є шанс стати країною першого світу. Це наша маленька перемога над ворогом. Ми є. В нас є наука.
Вітер швидкістю 100 міль за годину - це 45 метрів за секунду. Саме про такий сильний вітер та засуху пишуть американські медіа під час останньої пожежі у Лос-Анджелесі. Люди чомусь не розуміють, що в епоху гаджетів, AI та машин замість всього матінка-природа все ж таки є і може диктувати свої правила та закони.Під час пожежі будинку профспілок в Одесі на Куліковому полі 2 травня 2014 року сильний вітер також зіграв свою роль: пожежу, яка виникла при вході в будівлю, швидко потягнуло впродовж сходів. На першому поверсі були старі радянські коричневі панелі з смердючого пластику - тому при загорянні було стільки чорного диму, який піднявся вгору, і люди просто задихалися та вистрибували з вікон. А потім ще й не їхали пожежники все це гасити. Це також їхня вина. Але сильний вітер списувати також не можна.У квітні 2019 року горів Нотр-Дам в Парижі. Пам'ятаєте який сильний був вітер? І що з таким вітром змогли зробити пожежники - навіть при повних бочках з водою і великою річкою поруч? В моїй стрічці фото порожніх гідрантів майже з Каліфорнії та маніпулятивних постів "розруха в головах". Вже всіх помазали - українців, яким передали пожежні машини, євреїв - "щоб було", американських рятувальників, авіацію, владу і т.д. Ну люди, я розумію, що дуже хочеться швидко і безболісно знайти винуватих. І головне, щоб "це не я" було. Ну хоч трохи вмикайте мізки, будь ласка. Я вже не кажу про репости. Всі ж "іксперти" по пожежах. Дякую.
Завжди треба вміти вести себе так, щоб всім, хто хоче тебе знищити, було парадоксально невдобно😁 «Но особенно порезвился Параджанов на третьем суде в Тбилиси перед оглашением приговора. Сначала он заявил, что охранявший его милиционер похож на Наполеона, и он будет снимать его в своем фильме. «А ну-ка, сделай голову так, — велел он стражу порядка, — теперь руки сложи вот так. Наполеон!» Судья нервничал, а Сергей свое: «Принесите килограмм лаврового листа! И белое покрывало». «Зачем?» — негодовал судья. «Вы вылитый Нерон!» И вдруг страстно заговорил, что он настоящий ленинец и единственный режиссер, который может сделать достойный фильм о вожде — великом мученике»Це про суд в Тбілісі у 1982-му. Режисера звільнили у залі суду - його відбили у радянського кривосуддя його друзі - Софіко Чіаурелі та інші. А ось в Україні в 1974-му не відбили - скільки українських колоній пройшов геній по етапу, можна писати окрему книжку. Взагалі Параджанов казав, що Україна його зрадила. І він помститься їй. Любовʼю.
TGLIST.COM.UA
2024-07-14