«Караван»Караван, як і досі – уперто і важко іде.Брешуть пси безпорадно – втім, як брешуть завжди.Хтось пильнує навколо, а хтось по стежці веде,Хтось розносить для решти, як звістку щасливу - води.Бо в пустелі не варто чекати - ні Божої ласки, ні злив,Що з собою несеш – те твоє. Про що особисто подбав.Ще й но зволь напувати всіх тих, хто втомився і сівПри дорозі безжурно, та щойно чомусь зажадав.П’ють, а потім питають – «куди і навіщо це ви»?«За свободою» - кажеш. – «Жага щоб не вбила вас всіх».Зморщать лоба, здивовано вичавлять – «О? Ти диви?»А у спину вже, кинуть «Ну-ну!» скрізь приглушений сміх.І трясе тебе далі, мов жариш шляхом гопака,Із веселощів – засідки, смерчі, і щільні бої.Ти сидиш між горбів. Не верблюда. Це доля така.Власно, йде караван, щоб розгладити трохи її.Після мінних полів, що розсипали щедро чужі,Прийде черга своїх, що майстерно розставлено скрізь.Крок за кроком. Повільно. Набридне – біжи.Не жалійся. Пустеля і люди байдужі до сліз.Як же іноді хочеться кинути все і лягти.Щоб насипало зверху, як спокій, піщаний бархан…Дідька лисого! Бо якщо взявся тягти,Підеш навіть мерцем, щоб дійшов до мети караван.Ось і знайдено вихід з пустелі до жирних ланів,Караван, наче ніж, прорубав до свободи вікно.Розвертайся. Вертайся. Ти ж начебто так і хотів,Щоб дорогу для інших пробити крізь кров і лайно?Щоб дорога як килим. Без болю і страху щоб йшли,Безтурботні, без крові, із повним запасом води.Що там той караван? Хтось згадає можливо - «були…»Головне, ми нарешті доставили решту сюди.Най так буде. А поки пісок на зубах,Біль бадьорий від всіх нашвидку перев'язаних ран.І надія. Допоки не втрачений шлях,І допоки пустелею йде хоч один караван.Гліб Бабіч, 2022