Записки диванного архівіста

​​Кожен, напевно, стикався з такою проблемою: архівних документів багато, а ви в себе — один-єдиний. Як усе встигнути? Як опрацювати більше документів, відшукати більше інформації, дізнатися про всіх родичів?Відповідь є, і вона проста — штучний інтелект. Розумна «залізна» машина може працювати паралельно з нами, робити це швидко й не втомлюватися. Багато хто в спільноті пише, що вже опрацьовує документи за допомогою ШІ. Але як саме це робити людині, яка не дуже розбирається в програмуванні? Ось це справді важливе питання.І ми дамо на нього відповідь на лекції «Нестерпна легкість оцифрування».— як працює OCR і чому він такий важливий;— де штучний інтелект справді економить місяці праці, а де створює нові проблеми;— чому 95% точності — це не перемога, а початок редагування;— і чи можна довірити машині читати те, що писалося гусячим пером.Проте ми не будемо лише говорити. Буде практична частина, під час якої я покажу, як пройти шлях від «що це за ШІ?» до «вау, я розпізнав документ». Просто. Зрозуміло. На прикладах.Якщо ви хоч раз дивилися на результат обробки документа системами розпізнавання і думали: «Це точно не те слово, яке я бачу», — нам є про що поговорити.Коли? П’ятниця, 13 лютого 2026 року, 19:00(орієнтовна тривалість лекції — 1–1,5 години)Де? Поки що не знаю: можливо, YouTube, можливо, Telegram — усе залежить від технічних можливостей, з якими в Україні у 2026 році все дуже непевно.Тож реєструйтеся на лекцію за цим посиланням:https://forms.gle/Ru4onfRaYgXEnbje6І ви отримаєте посилання на трансляцію на свою електронну пошту

Товариство, переді мною постала справжня морально-архівна дилема. Навіть не знаю, як правильно вчинити. Бо, з одного боку, я людина добра і схильна ділитися знаннями. А з іншого — хто з нас не мріяв хоч раз стати легендою сучасної генеалогії?Коротше, нещодавно я знову поліз у тему автоматизованої обробки архівних документів за допомогою ШІ. В UAGenealogy цю тему вже не раз обговорювали, але зазвичай усе зводиться або до складних схем із програмуванням і розгортанням сервісів, або до майже медитативного ручного режиму: закидай файли в чат і чекай милості від алгоритмів.А я, скажу чесно, не для того виріс, щоб вручну годувати ШІ кожним актовим записом. Мене цікавив лише автомат — налаштував і пішов пити чай, поки документи самі себе опрацьовують. І, уявіть собі, я такий варіант знайшов.ШІ можна спокійно доручити розпізнавання документів, обробку, редагування й експорт — усе працює автоматично, стабільно і, що особливо підозріло приємно, безкоштовно. Старопольська? Без проблем. Церковнослов’янська? Легко. Латина? Та будь ласка. Ми з пані Каміллою навіть дістали середньовічне готичне письмо — і модель його проковтнула, не моргнувши.І от тепер я сиджу й думаю. Чи зробити стрім і розповісти вам усе це — як налаштувати, що натискати і де радіти життю. Чи ж мовчки користуватися, обробляти справи зі швидкістю світла і поступово перетворюватися на напівміфічного архівного персонажа, про якого шепотітимуть у всіх чатах?Словом, дилема.Як вважаєте — ділитися чи берегти знання, як родинний архів? 😏

​​Якщо ви раптом подумали, що я закинув дослідження Тишкевичів — мушу вас розчарувати. Ні, не закинув, буду ще вас мучити різними архівними цікавинками. Литовські архіви знову прислали мені нові справи, і я майже відразу виловив одну смачну історичну дрібничку.Отже, маємо випис із київських земських книг про продаж маєтку Слободище. Євстахій Тишкевич продає його своєму брату Федору (Фридриху) Тишкевичу так-так, тому самому Федору, який згодом передасть Махнівку своєму синові Янушу, справу про це я нещодавно закінчив опрацьовувати. Такий собі сімейний кругообіг нерухомості в природному середовищі Тишкевичів.Але справжня родзинка тут не в самій угоді, а в тому, хто її записа в актову книгу! Запис зробив Йосип Немирич — прадід того самого відомого Юрія Немирича. Якщо “того самого” для вас нічого не каже, то це людина у якого в резюме: написана і видана книга “Роздуми про війну з московитами”, участь в підготовці Гадяцького договору і служба генеральним писарем при при гетьмані Івані Виговському. І от тут починається найцікавіше. Юрій Немирич був аріанином, а це, як ви розумієте, автоматично означало проблеми в спілкуванні з “добрими католиками”. Зокрема з нашим давнім знайомим Янушем Тишкевичем — власником Махнівки, цим новонаверненим і дуже палким католиком.Перекажу вам «срач» XVII століття. Було це чи ні — хай розбираються фахівці, але байка гарна. Під час сеймику в Житомирі Януш вирішив трохи підчепити пана-брата Немирича й задав йому, здавалося б, просте питання. Рішення сеймику ж треба скріплювати присягою? Треба. А як, мовляв, ти, Юрію, присягатимеш Святою Трійцею, якщо ти її, м’яко кажучи, не визнаєш? (аріани дійсно відкидали цей догмат)Немирич не розгубився і відповів, що готовий «поклястися хоч четвіркою». І от тут у на сеймику стало гаряче. Для пана новонаверненого католика це прозвучало як богословський нокаут.Скандал докотився аж до трибуналу у Варшаві. Але король, як досвідчений модератор XVII століття, вирішив не банити нікого й — «заради злагоди і спокою суспільного» — Немирича не покарав.А я от дивлячись на ці актові записи, ловлю себе на думці, що людство з того часу не дуже й змінилося. Актові книги змінилися на чати і фейсбук сторінки, конфесії й формати сеймиків теж трохи не такі, але хороші підколи, образи й епічні відповіді — вічні.

Друзі. У нас неймовірна новина. Справді неймовірна.Сьогодні ми оголошуємо про співпрацю між Інвентаріумом і CoBook. І скажу вам чесно — це велика співпраця. Дуже велика. Мабуть, найкраща співпраця в історії інвентарів. Люди так кажуть.Тепер кожен користувач Інвентаріуму може створити проєкт транскрибування в CoBook. Швидко. Легко. У кілька кліків. Ніхто раніше так не робив. Ми зробили.Усі знають: знайти інвентар свого населеного пункту — це важливо. Дуже важливо. Але цього замало. Інвентар треба прочитати. А це складно. Складно, повірте мені. Старі тексти, дивні слова, почерки — жахливі почерки.І люди питали: як це читати? що тут написано? чи правильно я зрозумів? Раніше відповіді не було. Тепер — є.Бо тепер у нас є CoBook.Інтеграція з CoBook усе змінює. Справді, ви можете повірити.Ви завантажуєте скани інвентаря — і працюєте. Самі або з іншими дослідниками. Командна робота. Люди люблять командну роботу. CoBook це підтримує. І робить це дуже добре.Що ви отримуєте?- Швидке транскрибування. Дуже швидке.- Автодоповнення слів. Розумне. Красиве.- AI для перекладу. Сучасний AI. Найкращий.- Автоматичний індекс осіб. Комп’ютер сам усе рахує. Фантастика.- А в кінці — зручний експорт. Ви це полюбите.Спробуйте CoBook. Прямо зараз.Поділіться враженнями. Людям це сподобається.І разом — я вам обіцяю — ми зробимо історію знову близькою. Дуже близькою.P.S. Якщо ви зрозуміли хто посприяв укладанню цієї угоди - пишіть в коментарі хто це був :)

​​Друзі, на сьогоднішній вечір раджу нічого не планувати. О 19-й ми знову зберемося на добре знайомому генеалогічному дивані — для неспішних, але змістовних посиденьок. А що роблять дослідники, коли їх стає більше ніж двоє? Правильно — читають справу про поділ спадщини магнатів Тишкевичів!Цього разу до нас приєднається пан Юрій Любимий — розробник сервісу CoBook (https://cobook.today/). Поговоримо про те, як CoBook допомагає швидко й безболісно транскрибувати та індексувати архівні справи, які плани має сервіс на майбутнє, а також не оминемо тему штучного інтелекту — з усіма його спокусами й застереженнями для генеалогічних досліджень. І так, звісно ж, будемо транскрибувати справу — бо навіщо інакше збиратися.Формат традиційний: затишно, по-дружньому, без краваток і офіційних костюмів, але з живою розмовою. Тож заварюйте чай або каву, діставайте печиво, ваші словники зі старопольської — і приходьте поговорити на стрім, який відбудеться тут, на каналі «Записки диванного архівіста», сьогодні, 22 січня, о 19:00.

​​Читати старі фінансові документи корисно не лише для практики розуміння старопольської мови, а й для усвідомлення того, скільки насправді заробляв власник маєтку у XVII ст. Наведу фрагмент справи, яку я зараз перекладаю: “… oprócz czynszów od poddanych ze zboru, to jest od kramarzów, z jatek, od piekarzów, od szewców - złotych siedemnaście, groszy dwadzieścia i trzy; łoju ćwierć kamienia; na roki ozory, flaki. Przez trzy miesiące arendy dorocznej od Żyda - złotych dwieście pięćdziesiąt.”Орієнтовний переклад зі спробою точніше передати сенс виглядає так: «… окрім чиншів від підданих, зі збору маємо, а саме: від крамарів, з яток м’ясних лавок, від пекарів, від шевців - сімнадцять злотих двадцять три гроші; лою чверть каменя; на терміни виплат: язики, фляки рубці. За три місяці щорічної оренди від єврея - двісті п’ятдесят злотих».Отже, власник містечка Войславичі (а саме про нього йдеться в документі) отримував чинш від підданих, причому доволі скромний. Окрім цього, селяни відбували панщину - в середньому два дні на тиждень, з плугом або пішо. Додатково сплачувався грошовий податок від міщан: торговців, м’ясників, пекарів, шевців - разом 17 злотих 23 гроші на рік. Був і «натуральний» податок. Лій (жир) та тельбухи - рубці й язики - сьогодні звучать дещо дивно. Чесно кажучи, важко зрозуміти, чому не брали чогось ціннішого, але джерело фіксує саме це.І тепер найцікавіше. За три місяці оренди власник маєтку отримував від єврея-орендаря 250 злотих, тобто близько 1000 злотих на рік. Думаю, не потрібно окремо пояснювати, що йдеться про корчмаря, бо іншого способу заробити таку суму в містечку просто не існувало. Якщо зіставити цифри, картина виходить промовиста: по 17 злотих з усіх ремісників і торговців - і 1000 злотих з одного корчмаря. Саме в таких сухих фінансових записах дуже добре видно, на чому насправді трималася економіка ранньомодерного містечка і де концентрувалися справжні гроші.

Життя на межі. Родинні історії про життя поміж імперіями і депортаціями Уявіть собі родину, в якій за одне покоління змінюється кілька держав — без переїздів і валіз. Де кордон приходить сам, а разом із ним нові закони, нові папери й нові назви для тих самих людей. Де церква через дорогу може бути «не та», але всі туди ходять, бо так звикли ще діди. А в родинних спогадах обов’язково є фраза: «про це краще не питати» — за якою ховаються депортації, втрати й життя, зібране наново на чужому місці. Саме про такі родині історії 22 грудня о 19:00 будуть говорити в прямому ефірі генеалогині Камілла Косенко та Тетяна Мікула. Це буде розмова про Закерзоння — регіон, де генеалогія швидко вчить дослідника смиренню. Тут життя родини ніколи не вкладалося в одну схему, а простих і зручних пояснень зазвичай не існувало. Родинні історії часто обривалися раптово й продовжувалися вже в іншому місці — з нових адрес, нових початків і тривалого мовчання у спогадах. І з часом саме це мовчання починає важити не менше, ніж ті поодинокі факти, які вдалося знайти в архівах. У межах ефіру ви зможете дізнатися, як у одній родині співіснували православні, уніати й католики — і чому це не виняток, а норма прикордоння. Почуєте про дивне слово «Бєженство», за яким ховаються долі людей, що зникли з сіл під час Першої світової, але залишили по собі несподівані згадки в різних куточках імперії. Зможете розібратися з депортаціями після Другої світової: як «добровільні» переселення ставали безальтернативними і як родинна пам’ять навчилася мовчати там, де архіви говорять надто голосно. Також підніматимемо тему особливостей генеалогічного пошуку по Закерзонню: де й як шукати документи, на що звертати увагу, як читати записи, які часто суперечать одне одному, і де ховаються сліди родин, що пережили переселення, виселення та зміни кордонів. Ці практичні поради допоможуть зорієнтуватися в хаосі архівів і зрозуміти, де починається реальна історія. Ефір не про «великі події», а про життя звичайних родин, які опинилися між імперіями, кордонами й чужими рішеннями — і все одно залишили по собі сліди, якщо знати, де шукати. Обовʼязково виділіть час і приходьте послухати ефір 22 грудня о 19:00 на каналі https://www.youtube.com/@genealog_i_ja

Друзі, хочу поділитися з вами інструментом, яким користуюся сам і який точно стане в пригоді всім, хто має справу з транскрибуванням чи індексацією архівних документів.Мова про CoBook — https://cobook.today/генеалогічний сервіс, розроблений українцями для українських дослідників.CoBook стає вашим надійним супутником від тієї миті, коли ви отримали скани архівної справи, і аж до моменту, коли вирішуєте поділитися результатами своєї праці. Він допомагає пройти весь тернистий шлях транскрибування та індексації документів — без зайвого болю й хаосу.Сервіс дозволяє транскрибувати тексти практично будь-якого типу: від метричних книг початку ХХ століття до латинських чи старопольських актів про поділ спадщини XVII століття. Є зручна клавіатура для старих і рідкісних символів, можливість працювати як у текстовому, так і в табличному форматі. А ще — надзвичайно корисна функція ШІ-перекладача: одне натискання кнопки, і ви отримуєте свій текст українською.Окремо варто згадати індексацію. CoBook допоможе створити індекс персон, про яких ідеться в документі, зокрема й за допомогою ШІ. Це пришвидшує роботу зі справою в рази. До того ж сервіс має набір готових шаблонів для підстановок, систему автозамін і розумні підказки для редагування.Та, мабуть, найбільша перевага CoBook — це можливість кооперативної роботи. Ви можете залучити колег до спільної праці над документом і рухатися значно швидше. Усі зміни надійно зберігаються, а за потреби можна в будь-який момент повернутися до попередньої версії. І що важливо — ви, як автор, зберігаєте повний контроль над своїм проєктом.Ну і, звісно, експорт. Один клік — і ви маєте готовий PDF-файл, у якому зібрані скани, транскрибований текст, переклад та індекси. Неймовірно зручно, особливо коли потрібно показати результат замовнику або колегам.Особливо приємно, що розробники сервісу постійно його вдосконалюють і активно додають нові функції. Якщо виникає якась потреба, не доводиться писати в підтримку й тижнями чекати відповіді. Ідеї оцінюють швидко — і корисні речі справді з’являються в сервісі. Особисто я вже так «замовив» кілька покращень, які стали в нагоді не лише мені, а й іншим користувачам.Щиро раджу спробувати CoBook і переконатися в правдивості моїх слів:👉 https://cobook.today/

​​Друзі! Перед святами завжди одне й те саме питання: що подарувати людині, яка цікавиться історією, архівами чи генеалогією?Відповідь проста — книгу “Люди без облич”.Це не роман у класичному розумінні й не суха наукова праця, а родинна сага, яку я складав по шматочках із архівів і переказів майже десять років. Всі персонажі — реальні українці, чиї долі омиваються бурхливими подіями української історії. Це реконструкція життя однієї родини, склеєна по клаптиках із документів, переказів і тих випадкових архівних знахідок, які, здається, самі знаходять людину, коли треба. Від середини XVIII століття — і аж до сьогодення. Всі герої — реальні люди. Усі події — реальні події. Окремо в книзі я розповідаю де саме знаходив документи, як виходив на сліди окремих людей, що шукав у архівах та що — в оцифрованих матеріалах. Тобто це не тільки історія родини, а й невеликий путівник для тих, хто хоче зрозуміти, як взагалі шукають предків.Читачі кажуть, що читається легко, а після неї хочеться й своє коріння дослідити. Відгуки тут: https://www.goodreads.com/book/show/60885644Чому це хороший подарунок:— підійде всім, хто любить історію та краєзнавство;— любителям генеалогії тим паче — бо це дуже впізнаваний досвід;— і просто тим, хто хоче почитати правдиву, захопливу родинну історію.👉 Замовити книгу: https://forms.gle/AqUjSczD6mdUtAEK6

Мені страшенно імпонує, що проєкт «Інвентаріум» — це справжня спільна справа, де кожен долучається настільки, наскільки може, а разом у нас виходить щось просто чудове. Історія однієї архівної справи — найкращий цьому доказ.Отже, десь у тридев’ятому архіві (ЦДІАК), у тридесятому фонді (ну добре, в КМФ-15, опис 3, справа 119), у темному-темному, але дуже правильному — вентильованому й температурно виваженому — сховищі жила собі маленька мікроплівка з інвентарем. Колись давно руки якогось архівіста відфотографували справу з Архіву Сангушків у Краківському національному архіві й так народилася ця мікроплівка. Додали до неї короткий, зате дуже гоноровий опис, де перелічили населені пункти, що входять до інвентаря.От тільки чи то архівіст поспішав, чи то недоспав, але написав він далеко не всі населені пункти — лише частину. У «материнському» архіві ситуація була не краща: опис теж виявився куценьким, видно, й там не дуже переймалися повнотою списку.Так і лежала собі бідолашна мікроплівка довгі роки, аж доки до її опису не дістався безстрашний і невтомний дослідник Інвентаріуму — пан Віктор! Він уважно розібрав опис, заніс усі згадані населені пункти до реєстру Інвентаріуму — і про маленьку, але гонорову справу дізнався весь генеалогічний світ. Але ж «загублені» пункти так і залишалися в тіні.Минув час, і неймовірна пані Камілла — ще одна дослідниця команди Інвентаріуму — вирушила у справжній похід на Краків. І повернулася не з порожніми руками, а з трофеєм — копією тієї самої архівної справи. (До речі, якщо ви ще не підписані на її канал — терміново виправляйтеся: https://www.youtube.com/@genealog_i_ja)А я, скромний оповідач цієї історії, переглянув отримані скани й ідентифікував усі ті «загублені» населені пункти. І виявилося, що справа містить не 34 інвентарі різних сіл і містечок, а цілих 65! Майже вдвічі більше. І тепер кожен охочий може перевірити, чи не ховається серед них саме те потрібне йому село чи містечко:https://inventarium.org.ua/case?case_signature=ANK%20AS%2029%2F637%2F0%2F1.2%2F1462Тож, друзі, завжди перевіряйте архівні справи з інвентарями на предмет «загублених» населених пунктів. А як маєте можливість — замовте сканування в архіві й поділіться з нашою спільнотою. І, звісно, долучайтеся до команди волонтерів Інвентаріуму!Viva La Inventarium!!!