Official БФ «Янгол ЗСУ»

Відправили вогнегасні кулі нашим захисникам з 127 штурмової підрозділ Шквал Сьогодні був максимально продуктивний день. Якщо чесно, Нова Пошта вже стала для мене другим домом. 📦Ти заходиш сюди вже не як клієнт, а як до себе: знаєш кожен куточок, вітаєшся з працівниками, а вони вже навіть не дивуються черговій горі коробок. Бо за кожною з них — чиясь потреба, чийсь запит і чиясь надія.Цілими днями пакуєш, відправляєш, отримуєш, шукаєш, допомагаєш. Інколи здається, що життя проходить між складом, машиною та відділенням Нової Пошти. Але потім згадуєш, заради кого все це. Заради тих, хто зараз тримає небо і землю. Заради наших захисників.Втома минає, коли отримуєш повідомлення: «Все доїхало. Дякуємо». І розумієш, що кожна посилка — це не просто коробка. Це підтримка, турбота і нагадування нашим хлопцям та дівчатам, що про них пам’ятають і їх чекають.Тому працюємо далі. Без вихідних, без «потім», без зайвих слів. Бо поки вони там — ми маємо бути на своєму фронті тут. 🇺🇦💙💛Дякую кожному, хто поруч, хто донатить, допомагає, пакує і вірить. Разом ми можемо більше. 🙏📦

Знаєте, що найбільше дивує? Те, що в нашому суспільстві досі вважають: якщо жінка-волонтер має манікюр, гарний вигляд і доглядає за собою — значить, вона недостатньо допомагає.Тоді хочу дещо пояснити.Я не палю. Не вживаю алкоголь. У мене немає татуювань. Але навіть якби все це було — це жодним чином не визначає, скільки добра чи користі робить людина.За чотири роки повноцінного волонтерства я особисто перевожу допомогу нашим захисникам. Їжджу під дронами, під ракетами, не сплю ночами, вирішую проблеми з автівками, шукаю кошти, закуповую необхідне, звітую, вислуховую десятки прохань щодня. І так, цими самими руками з манікюром я передаю ключі від машин нашим військовим, вантажу допомогу та обіймаю хлопців, які повертаються з пекла.І ще одна річ. Волонтерство — це не моя єдина справа. У мене є робота, на якій я працюю 24/7. Я заробляю свої кошти чесною працею. І маю повне право витратити частину своїх грошей на манікюр, зачіску чи будь-який інший догляд за собою.Бо доглядати за собою — це не злочин. Це нормально. Мені здається, кожна жінка має право бути доглянутою, відчувати себе красивою і не виправдовуватися за це перед сторонніми людьми.Найлегше рахувати чужі нігті та заглядати в чужий гаманець. Значно важче — сісти за кермо й поїхати туди, де небезпечно. Не спати ночами. Відкладати власні справи, щоб врятувати чиєсь життя.Тому наступного разу, перш ніж засуджувати волонтера за зовнішність, запитайте себе: а що особисто зробили ви?Я не ідеальна. Я просто людина, яка вже четвертий рік намагається встигнути все: працювати, допомагати армії, бути мамою і залишатися жінкою.І знаєте що? Я не буду вибачатися за свій манікюр. Бо він жодного разу не завадив мені робити те, що багато хто не наважився б зробити навіть без нього. 🇺🇦

Напевно, це найдовша депресія, яка була в мене за весь період повномасштабної війни.Знаєте той стан, коли в тебе купа звітів, повідомлень, запитів, а ти навіть не можеш змусити себе щось опублікувати. Коли прокидаєшся зранку — і тебе дратує все. Телефон не замовкає 24/7. Ти бачиш, скільки навколо болю, проблем, прохань про допомогу. Бачиш хлопців, яким терміново потрібні автівки, дрони, РЕБи. І водночас відчуваєш себе безсилою.Не хочеться нічого. Не розумієш, чи плакати, чи сміятися, чи просто мовчати. Наче батарейка, яка роками працювала без зупинки, раптом показала 1%.Я завжди казала, що волонтери теж люди. Але чомусь сама постійно забувала про це. Бо завжди є хтось, кому важче. Завжди є черговий збір, чергова поїздка, чергова потреба.Мабуть, це і є вигорання. Коли ти не перестаєш переживати за інших, але сил на себе вже не залишається.За ці роки війни було багато різного. Були сльози, були втрати, були моменти, коли руки опускалися. Але такого виснаження, як зараз, у мене не було давно.Можливо, тому що ми всі дуже довго живемо на межі своїх можливостей.Іноді мені здається, що я просто втомилася бути сильною.Не тому, що не хочу допомагати. Не тому, що мені стало байдуже.А тому, що я теж людина.І сьогодні мені просто захотілося сказати це вголос.

Ну що… як пройшли наші два дні?Зараз розкажемо 😅На таких нервах, що вже починаєш вірити: коли щось не робиться — значить, мабуть, так треба. І, можливо, воно дійсно все до кращого.Ми планували виїзд до хлопців, але він не відбувся через те, що я захворіла. Тому вирішили не тягнути час і максимально підлаштуватися під ситуацію — щоб хлопці самі могли під’їхати до наших точок за автівками.Одну машину передали в Конотопі.Другу хлопці забрали в Броварах.Третю вирішили передати вже тут, вдома.І знаєте… недарма.Я тільки приїхала на другій машині, весь день усе було добре. Але щойно під’їхала — машина закипіла. Почали дивитися — і виявилось, що розірвало радіатор.І саме в той момент ми зрозуміли, чому так нервували всі ці два дні.Бо хлопці приїхали аж із Павлограда за цією автівкою. І уявіть наш стан, коли машина просто стає колом перед самою передачею.Два дні без СТО.Два дні — своїми руками.Два дні — на нервах, на дзвінках, на інструментах і на «давайте ще раз попробуємо».Але знаєте, що вкотре доводить ця ситуація?Що поруч є неймовірні люди.Наші небайдужі допомогли все зробити максимально швидко. Ми терміново замовили радіатор, хлопці привезли його з Броварів, ми поставили, прокачали систему, довго мучилися з тією машиною… але ми це зробили.І найкращий момент — коли нарешті автівку забрали наші військові.Втомлені. Нервові. Але щасливі, що вона все ж таки поїхала до хлопців, а не залишилась стояти з відкритим капотом.Ось так і проходять наші будні.Без сну. Без нормального відпочинку. Але з одним бажанням — щоб наші військові мали на чому їздити, евакуйовувати, жити й повертатися живими 🇺🇦🫶

Дніпропетровська область.Чергова дорога на схід.Чергова поїздка, де ти вже не просто їдеш — ти постійно дивишся в небо.І знаєте, що лякає найбільше?Не вибухи.Не сирени.А те, як швидко ми звикли до війни.Коли бачиш натягнуті антидронові сітки над дорогами — всередині все стискається.Бо ще недавно це здавалось кадрами з фронту.А зараз — це вже звичайна дорога.Звичайна траса.Звичайна реальність України.Війна підповзла ближче.Вона вже дихає в спину.І кожна така поїздка — це не “романтика волонтерства”.Це втома.Це страх за своїх.Це дзвінки серед ночі.Це “обережно, там працюють дрони”.Це молитва доїхати.Але ми все одно їдемо.Бо там наші люди.Наші хлопці.Ті, хто кожен день живе під вибухами, поки хтось досі думає, що війна його не торкнеться.Три авто — на три бригади.РЕБ — для підрозділу «Панішер» на Херсонський напрямок.І за кожною цією передачею — не просто техніка.Там чиєсь врятоване життя.Чиясь евакуація.Чийсь шанс повернутись додому живим.Ми дуже втомлені.Але зупинятись не маємо права.Бо фронт не ставить паузу.І поки наші стоять там — ми будемо робити все, щоб вони не залишились самі. 🇺🇦

День вдячності волонтерам . Свято, яке з кожним роком стає все сумнішим.Сьогодні всі вітають.А мені хочеться сказати правду.Без прикрас.Наше життя — це дзвінки 24/7.Кожен день — це не «допомога», це виживання в режимі нон-стоп:знайтизібратикупитивибитипривезтивідремонтувативиїхати туди, куди інші навіть не подивляться.Без вихідних.Без нормального сну.Без гарантій, що доїдеш.Ми дітей можемо не бачити днями.Просто тому що немає коли жити «нормальним» життям.А заспокійливі — це вже не про «інколи».Це вже наші друзі.Це тонни палива, які згорають у дорозі.Це ночі за кермом.Це обстріли.Це постійний страх — не за себе, а за те, щоб довезти.Ви бачите результат — коробку, передачу, фото.А ми бачимо інше:як закриваємо це власними ресурсами,як влізаємо в борги,як виснажуємось до межі.І найгірше —коли зверху ще й бруд від тих,хто не зробив нічого.Чому волонтерів стає менше?Бо люди вигорають.Не від роботи.Від байдужості.Від тиші в зборах.Від недовіри.Від відчуття, що ти сам проти всього.Колеги. Справжні.Ті, хто не здався.Ви — не «допомога».Ви — ті, на кому ще тримається фронт.А всім іншим скажу просто:хочете привітати — не пишіть «дякую».Не лайкайте.Зробіть дію.Купіть пачку-дві Мівіни.Задонатьте 20–50 грн.Передайте щось хлопцям.Бо слова — нічого не варті,коли фронт потребує реальної допомоги.🇺🇦 Монобанк: 4874100027195166🇺🇦 Банка для Збору: https://send.monobank.ua/jar/89bT33VwFB🇺🇦 PayPal: [email protected]Звіти за минулі збори 👉 На Нашому Каналі.

Всередині просто чорна діра і лють. Шість життів обірвано. Десятки людей у лікарнях. І все через одного виродка, який вирішив, що йому можна все.Він просто йшов дворами і розстрілював випадкових людей упритул, наче в тирі. Люди просто поверталися додому, а за мить їхній світ обривався. Потім «Велмарт», заручники і ще більше крові.Але історія 11-річного хлопця просто розриває на шматки.Ця мерзота розстріляла його батьків прямо у нього на очах. Батька вбили на місці. Маму і самого малогопоранили. Маму забрала швидка, але вона померла влікарні від важких ран.В одну секунду пацан залишився круглим сиротою.Абсолютно один у цьому холодному всесвіті. Як йому тепер засинати? Як жити з цим жахом, який він бачив на власні очі? За що дитині такий нелюдський біль?Ми всі живемо в ілюзії безпеки. Сваримося через херню, ображаємося, відкладаємо головне на «потім». А життя настільки тонка нитка, що чиясь хвора голова може обірвати її прямо під твоїм підʼїздом.Благаю: прийдіть сьогодні додому і обійміть своїх рідних.Просто так. Скажіть, що любите. Попросіть вибачення. Не відкладайте тепло на завтра.Ніколи не йдіть з дому в сварці. Бо ніхто з нас не знає, яке звичайне «бувай» стане останнім.Сил хлопчику витримати цей морок. Сил пораненимповернутися до життя. І світла памʼять тим, хто сьогодні пішов у небо так несправедливо і так рано.

Ми вже зовсім скоро вирушаємо на Донецький напрямок до наших Захисників перед Великоднем 🇺🇦Перед поїздкою вже зробили велике замовлення на оптовій базі — закупили смаколики, щоб передати хлопцям частинку домашнього тепла. Також готуємо до передачі автомобілі, які зараз критично необхідні на передовій.І як би зараз не було важко — ми не зупиняємось. Але без вашої підтримки нам не впоратись…Просимо кожного бути максимально активними 🙏Давайте разом зробимо так, щоб ці автомобілі поїхали не пустими, а наповненими турботою, підтримкою і тим самим теплом з дому, яке так чекають наші воїни.Кожен донат — це не просто допомога. Це віра, сила і підтримка для тих, хто тримає наше небо 💙💛Долучайтесь! Разом — сила 🇺🇦Монобанк: https://send.monobank.ua/jar/9uaRTYDxQzМонобанк: 4874100025744056💰PayPal: [email protected]🏛️Рахунок фонду: Найменування отримувача: БО БФ «Янгол ЗСУ» Код отримувача: 45089754Рахунок отримувача:UA593348510000000026005263824 Призначення: Добровільні внески. Звіти за минулий збір 👉

Змушена публічно окреслити позицію.‼️У нас є черга запитів.Ми послідовно закриваємо попередні потреби — і лише після цього беремо нові. Бо за кожним зверненням стоять конкретні підрозділи, яким уже пообіцяна допомога.Ми не машина.Ми не автоматична система видачі ресурсу.Ми працюємо в межах реальних можливостей.Фрази типу таких яких ви пишете “мене мало цікавить, що ви розірвані роботою” — це і є знецінення! Бо саме ця робота і є тим, завдяки чому закриваються запити.Навантаження — це не виправдання. Це об’єктивна реальність. Повідомлення надходять одночасно в кількох месенджерах — Facebook, Telegram, Signal, WhatsApp, Instagram, Viber. Їх десятки щодня. І фізично неможливо реагувати миттєво на все.Це не байдужість. Це людські межі.Я поважаю військових і ветеранів. Але повага не може працювати в один бік.Тиск, ультиматуми та порівняння “хто більше зробив” не прискорюють допомогу.Є запит — він стає в чергу.Є ресурс — закриваємо швидше Немає ресурсу — чесно говоримо про це.Моя команда працює без вихідних, часто без сну, під постійним тиском. Бо треба зараз, горить запит. І ніхто не має права принижувати цю працю або ставити її під сумнів лише тому, що відповідь не була миттєвою.Ми всі на одному боці. Але взаємна повага — обов’язкова умова цієї єдності.

Ми, волонтери, втомились.Втомились щоразу відкривати новий збір і бачити, як він майже не рухається.Втомились пояснювати, чому не все відбувається швидко.Втомились читати повідомлення про те, які ми погані, бо “довго”, бо “не встигли”, бо “обіцяли”.Чому так?Бо війна триває вже четвертий рік.Бо черги є всюди.Бо запитів більше, ніж можливостей.Бо ми — живі люди, а не сервіс 24/7 без збоїв.Ми заїбалися від постійного знецінення.Від тиску.Від відчуття, що що б ти не робив — усе одно “недостатньо”.Ми працюємо без нормального сну.Під шахедами, ракетами, тривогами.І навіть тоді ми не зупиняємось — шукаємо, домовляємось, веземо, передаємо, закриваємо потреби.А у відповідь знову:“Не так”.“Довго”.“Мало”.Та скільки можна?Ми не ідеальні.Ми втомлені.Ми іноді ламаємось.Але ми не зникли. Ми тут. Ми тримаємо цей тил.Якщо хочете допомогти — допомагайте.Якщо знаєте, як краще — показуйте.А якщо ні — дайте нам просто робити свою роботу без постійних ударів з тилу.Бо ми справді дуже втомились.І нам теж потрібна підтримка.😭