Мій чоловік на війні. Четвертий рік. Це те, до чого не був готовий жоден з нас. Син - підліток. Якраз такий вибуховий період становлення і у нього є лише я. А з батьком вони бачаться двічі на рік у відпустках. І це точно не те, що я планувала. Не так я хотіла, щоб мій підліток дорослішав. Лише з мамою, яка його «задовбала», «якої багато», «яка не розуміє» так, як розуміє татко. Я поганий поліцейський, чоловік, по телефону, хороший. І добре, коли в принципі вдається додзвонитися, і старлінк не підводить, бо мобільного звʼязку там нема……і знаєте, я досі вчуся не ламатися. Не бути і мамою, і татом водночас, бо так не буває. Вчуся бути просто мамою. Не ідеальною, якою вже є. Тією, яка іноді зривається, а потім просить вибачення. Яка не допомагає з домашніми, але контролює електронний щоденник. Яка іноді не встигає приготувати їсти. Яка іноді купує подарунками той час, що через роботу не може якісно провести вдома…Ми обоє ростемо в цій війні. Він підлітком, я дорослою, яка……яка нарешті зрозуміла, що контроль це найбільша в світі ілюзія.І коли чоловік дзвонить, я вже не намагаюся втиснути в ці 15 хвилин усе життя. Я просто слухаю. І він слухає. А син бурчить: «Та передай, що я норм». Бо це його спосіб сказати: «Я сумую».Це не той сценарій, що я писала для нашої сім’ї. Але це наш фільм. Наш. І я вірю, що колись він закінчиться перемогою. І всі будуть вдома.І так, я зла. На цю війну. За те, що мій син виріс без батька поруч. І за те, що я стала «поганим поліцейським».Людмила Євсєєнко.