Мій прапрадід був слюсарем. Гарним. На початку ХХ сторіччя такі спеціалісти були на вагу золота. Працював на заводі сільгоспмашин в Харкові. Заробив грошей і повернувся в рідне село, хазяйнувати.Була в нього мрія - побудувати млин. Власний. Щоб заробляти собі і родині на хліб та до хліба. І він будував. Власноруч. Вкладав зароблені в маісті гроші, що складав копійка до копійки. То було наприкінці 20-х років минулого століття. Односельці казали йому: озирнися навколо, чи ти не бачиш, що коїться? Чи ти не бачиш, як "комбєд" (це така організація тоді була - комітет бідноти, якщо хто не знає - зборисько пяниць і нероб) та партіці людей розкуркулюють, тих, хто має більше однієї корови та двох коней.Прапрадід був людиною грамотною - самостійно читав газети і порядною. Тому зауважень не слухав: усе ще тривала НЕП, дід добре памятав гасло Бухаріна, найближчого соратника Леніна - "збагачуйтеся" й лише посміювався на застереження людей. До того ж належав до пролетарів, від імені яких кермували більшовики.Закінчилося все тим, що "комбідівці" дочекалися, поки прапрадід забє останнього гвіздка й докрутить останнього болта й негайно його "розкуркулили", тобто млина відібрали на користь колгоспу, що його якраз почали створювати. Жодного дня не встиг попрацювати у своєму млині.А прапрадідові від щедрості "народної" влади випистали 5 років таборів. Бо божеськи можна сказати, могли і 10 впаяти.Повернувся прапрадід, відмотавши увесь термін "від дзвоника до дзвоника". Непоправно хворий, зате живий. Голодомор якраз застав його на лісоповалі й концтабірна пайка таки врятувала. На відміну від багатьох односельців. Куди діватися? Млина на той час уже не було - "комбідівці" ухайдокали. Бо "не моє - не жаль". І пішов він у той таки колгосп, ремонтувати сівалки-віялки. Гарний слюсар тоді був на вагу золота. Але платити "трудоднями". Там і помер від серцевого нападу через 2 роки. Просто біля свалки. Напівголодний.Таке от "світле минуле" радянсько-комуністичної системи. У якій панували лише політичні горлопани й пройдисвіти. Ті, хто задля здобуття влади зіграв на наймерзенніших вадах людської душі - прагненні "халяви", устремління якомога менше працювати і якомога більше мати. Тих, чиїм гаслом досі є "відняти й поділити". Відняти у тих, хто горбатить і віддати "комбідівцям" - збориську пяниць і нероб.Павло Бондаренко