Купила я, значить, собі Apple Watch.

Я б вам сказала, що сподобався бузковий ремінець, але все ж таки люблю я метрики. Дайте мені будь-яку цифру. От будь-яку — і я вже трохи щасливіша. Щоправда, є нюанс: одночасно ненавиджу контроль. Десь ще з часів фізкультури. Тобто мій ідеальний формат життя такий: я сама вирішую, коли що робити, але так, щоб у системі було видно: «Оце ти — бусинка». Перші дні все було дуже цивілізовано. Годинник делікатно повідомляв, що я мало рухалась. Я відповідала: «Оу, дякую, біжу, біжу». Три ж кольорові кола на екрані — це така милота, наче аплікація у дитсадочку. Десь на четвертий день лежу в ліжку, дивлюсь серіал і раптом бачу: бракує 11 хвилин активності. І тут прокидається азарт. Бо якщо залишилось трохи, то треба ж добити. Ну не лишати ж кільце недозакритим, як якийсь слабак. Мама нас дрищами не ростила. І не зчуєшся, як уже нарізаєш кола кварталом ввечері. В цей час на вулиці тільки я і власники здоровенних собацюр. Ну ви розумієте — на пелюшку там не варіант. Ми всі робимо вигляд, що це наш усвідомлений вибір. Сусіди дивляться на мене з обережністю. Я — з підозрою собі під ноги.(Сніг зійшов)І ходжу, бо кільце вже майже закрилось. Годинник каже МЕНІ, коли встати. Я собі така зводжу P&L, пишу текст чи думаю про вічне. А він: time to stand. Трохи моторошно: в усіх тих фільмах про роботів-помічників саме так все й починалось. Спочатку він просто нагадує встати. А потім диктує, коли тобі краще лягти, поїсти і чому Вася тобі не пара. Васю він у фіналі прикокошить якимось хитромудрим способом. Але зараз ти просто встаєш. Щось розробники про людей та й знають. Бо якщо нам сказати: «будь ласка, більше рухайся, це ж для твого здоровЛя» — ми ніфіга не рухатимемось. Однак якщо намалювати три кольорові кола, людинка натягне джогери та поплентається кварталом, щоб їх замкнути. Коротше, живу тепер із маленьким цифровим фашистиком на руці. Ще й треба ввечері дивитись пильно під ноги.