Надибала нову кав’ярню з дахозносними пляцками. Стою перед вітриною й згадується мені Сільві з «Emily in Paris». Пам’ятаєте, як вона фиркає: «Чому американці не можуть їсти менше?»Ой, Сільві. То ти не бачила цей мастерпіс з ружею. Хіба ж то тортик? То ціла архітектура. Гуцульське бароко, що пройшло сувору школу життя в Інстаграмі. З кремовими завитками-звабами, ніби зробленими вручну в стані легкої закоханості. Шість шарів і жодного сорому. Якби це була будівля, ЮНЕСКО вже готувало б табличку. Ні, Сільві, ми тут не купуємо просто пляцки. Ми шукаємо привітності за гроші. І для нас це так само природно, як хмарочоси поруч з хрущовками. Пам’ятаю, як мій колега, кремезний бородач з поглядом податківця, прийшов на якусь надцяту київську зустріч. У «The Burger» спритний офіціант спитав, як у нього справи, запропонував водички з лимоном і по полуничному морозиву. Шкода ж дядьки, спекотно, а він — в костюмі. Ще трохи і йому б винесли обійми та психолога. Клянусь, він би не відмовився. Сільві, повір, ми можемо їсти менше. Але як там звучить твій стереотипний жарт? Хто ми без задоволення? Німці. А-а… Мені, будь ласка, оці два з собою.