RomPonomarenko

Кажуть, триває активне обговорення 30-денного перемир’я. Попередньо, перспектив для нього немає. І не тому що в РФ наразі патріотичний угар з масовим «можем повторить» та з уявленням себе новим центром сили, після візиту низки іноземних лідерів на парад в Москву. А тому, що їхні війська зберігають ініціативу, обираючи де і коли їм наступати. В таких умовах вірогідність того, що російське керівництво зголоситься на перемир’я малоймовірна.Проте головне це те, що будь-яке тривале перемир’я має обов’язково закінчуватися мирними перемовинами. Без них воно взагалі позбавлене сенсу, особливо в нашому випадку. В РФ наразі немає відбою від добровольців на СВО, бо їм в рази збільшили виплати при укладанні контракту – до 4 мільйонів рублів в перші 1-2 місяці (це десь 29 000 доларів). Престижу служби сприяє можливості заслужити нагороди і отримати статус «учасник СВО» – в багатьох регіонах РФ це допомагає вскочити в соціальний ліфт. Як кажуть полонені, у росіян зараз забиті всі табори підготовки, де нонстопом навчають нових солдатів. Тобто поки буде йти перемир’я, в РФ будуть набирати добровольців, вишколювати їх і поповнювати бойові частини на фронті.Натомість в Україні немає причин сподіватися на подібне, бо кількісно ЗСУ залишаться на тому ж рівні, що і до цього. Хіба на локальному рівні трохи покращиться вишкіл поповнення в бойових підрозділах, покращать позиції на загрозливих напрямках і примусово евакуюють цивільних з зони бойових дій. Але все це не в загальному масштабі, а суто на місцевих рівнях.Тому перемир’я без подальшого миру – це утворення зручного плацдарму для продовження наступальних дій РФ. По іншому не буде.

Головна інтрига – чи атакує завтра Україна Москву під час параду, чи ні? В останні дні навколо цього питання вірує справжній інформаційний шторм, нагадало навіть такі ж самі гучні заяви перед «контрнаступом Залужного» в 2023 році. Для противника все це не є секретом, недарма для прикриття своєї столиці росіяни стягнули максимум сил ППО, серйозно оголивши інші напрямки.Проблема цієї інформаційної шумихи в тому, що вона, по суті, спалює мости і не залишає простору для маневру. Наприклад, якщо завтра ніякого удару по Москві не відбудеться, то принаймні частка українського суспільства буде розчарована, а в РФ оголосять про чергову «перемогу». Навіть якщо одночасно українські БПЛА перетворять на попіл чергові воєнні склади чи нафтосховищі в інших регіонах, це все одно в очах суспільства буде важити менше, ніж детонація касетних боєприпасів з наших БПЛА на забитій победобесним російським істеблішментом Червоній площі.В цій ситуації навіть якщо наліт відбудеться, але буде відбитий десь на підступах, тобто на Червону площу не впаде жодний дрон, то у нас все одно будуть задоволені, бо принаймні спробували.Ну а якщо відкинути емоції і мислити логічно, то головним «оберегом» параду в Москві буде не російське ППО, а присутність на ньому товариша Сі Цзіньпіна. Бо навряд чи Україна захоче псувати стосунки з Китаєм, ставлячи під загрозу життя їхнього лідера, особливо в умовах невизначеності в стосунках США.

The Times пише, що «коаліція рішучих» не назбирає навіть 25 000 військових, для «місії стримування» в Україні. В принципі на цьому можна ставити крапку в дискусії з приводу «європейського військового потенціалу», як і всіх проектів спільної європейської безпеки. В нинішніх умовах її не існує. На відновлення і подальше нарощення потрібний не один рік рішучих дій, а не гучних заяв, які стрясають інформаційний простір, а не РФ. В кожній європейській армії істотні проблеми, пов’язані зі скороченням фінансування, відсутністю бажаючих не те, що захищати свою батьківщину, а просто служити, нестачею сучасних озброєнь, нерозумінням сучасної війни (багато разів вже стикалися з тим, коли закордонні інструктори, не могли навчити українців нічому корисному, бо досі орієнтуються на вже неактуальні настанови початку 2000-х).Щоб зрозуміти рівень мислення військових очільників «коаліції», достатньо навести епізод з заявою міністра оборони Литви Довілє Шакалєне (фахівець з захисту прав дітей, яка ніколи не служила у війську, але в умовах майже неминучої російської агресії проти країн Балтії відповідає за оборону Литви): «У Росії 800 000 військових. Якщо ми навіть не можемо зібрати 64 000, значить, ми дійсно слабкі». Вражаюче відкриття на четвертому році повномасштабної війни в Україні, чи не так? Не дивно, що учасники наради охарактеризували її виступ як «різкий», але «надихаючий». Мабуть довго аплодували. Правда, потім виявилося, що навіть 25 000 солдатів – це не аби який виклик для 450-мільйонного ЄС + 69-мільйонної Британії.Тому облиште сподівання на європейську військову допомогу. Європі зараз потрібно виграти час, щоб спробувати хоч якось наростити військовий потенціал і підготуватися до відбиття російської агресії. Вигравати цей час вони будуть виключно за рахунок України. Інше питання, що з нинішніми підходами вони нічого відновити не зможуть, але про це там мало хто здогадується.

Лавров нарешті озвучив умови миру від Росії:1. Демілітаризація та денацифікація України;2. Відмова від вступу України в НАТО;3. Міжнародне визнання анексії Криму, Донецької. Луганської, Херсонської та Запорізької областей у повному складі;4. Зняття санкцій з РФ та повернення заморожених активів;5.Запорізька АЕС залишається під контролем РФ;6. Скасування обмежень використання в Україні російських мови, культури, церкви.В принципі, нічого нового, все це в тій чи іншій мірі ми вже чули, тепер це просто зібрали докупи. І це значно гірше, ніж нещодавно озвучені умови від США.Взагалі, нинішня проблема будь-яких домовленостей з Росією лежить в двох площинах:1.Тадиційна російська імперськість і «богообраність», через призму яких вони дивляться на світ, завжди вважаючи себе рівноправними гравцями глобального рівня. Навіть коли вони є просто сировинним придатком для деяких країн, а їхня армія більше трьох років намагається здолати опір значно меншої країни.2.Слабкість нинішніх західних еліт, з-за чого вони не можуть вказати Росії її реальне місце, і тим створюють в Кремлі хибну ілюзію сили.Тому війна буде тривати далі. Півроку, рік, два тощо. Поки хтось з противників не буде виснажений на стільки, що радо підпише той папірець, який йому підсунуть. Головне, шо б це були не ми.

Міністр МВС Клименко сьогодні заявив, що Україна немає такої кількості ППО, щоб збивати стільки ракет та «шахедів». Враховуючи розвиток ситуації, і обсяги поставок з-за кордону, то розуміємо, що і далі не буде мати.Виробництво «шахедів» в РФ йде промисловими масштабами, вони постійно технічно вдосконалюються. Утім найгірше те, що росіяни вдосконалюють і тактику їхнього застосування. Зараз «шахеди» зазвичай наближаються до цілі на висоті 2-2,5 км, де їх не досягає кулеметний вогонь МВГ (кількість яких і так скорочена), після чого швидко пікірують на ціль – зупинити їх в цей момент може лише якесь диво. Чимось нагадує німецьку тактику застосування пікірувальників «Штука» в Другу світову, навіть характерний звук присутній.В Другу світову союзники килимовими бомбардуваннями цивільних міст намагалися підірвати волю німецького народу до спротиву. Ініціатором був маршал королівських ВПС Артур Гарріс. В комплексі з успіхами на землі це дало результат. В 1945 році більшість міст Рейха були перетворені на руїни, а їхнє населення апатично дивилося на американські чи британські танки, які їхали по їхнім вулицям. Навіть ефективного руху спротиву не виникало, настільки цивільні німці втомилися від війни та її негараздів, одним з яких були майже цілодобові сигнали повітряних тривог.Бачимо, що РФ зараз запозичують тактику маршала Гарріса, звісно, з урахуванням нинішньої специфіки. Протистояти цим нальотам ми вже не спроможні, а нарощування ударів в перспективі може взагалі привести до непередбачуваних негативних наслідків. Тому від керівництва країни потрібні рішення і дії, максимально швидко.

Сім пунктів мирного плану від США (в скобках мої коментарі):1. Україна відмовляється від Криму [Україні прийдеться змінювати Конституцію];2. Бойові дії зупиняються, РФ виводить війська з «двох невеликих територій» в Херсонській області, щоб Україна отримали судноплавний доступ в гирло Дніпра [виглядає фантастикою];3. США скасовують санкції проти РФ [без коментарів];4. Запорізька АЕС переходить під управління США, які починають енергетичну співпрацю з РФ [пропозиція не нова, але кілька тижнів тому РФ відмовила США в її реалізації, мовляв, ЗАЄС належить РФ і ніякої іншої країни там не буде].5. Прямі перемовини між Україною і РФ, без гарантій США [неважко уявити, чим закінчяться ці перемовини після припинення бойових дій, скасування воєнного стану і демобілізації в Україні, зняття санкцій з РФ тощо].6. Україна відмовляється від вступу в НАТО, але може вступити в ЄС [див. п.1].7. Україна і США підписують угоду про корисні копалини [на думку Трампа це і буде головною гарантією подальшої безпеки України].Важливо розуміти, що це перший варіант мирної угоди. Він навряд чи влаштує обидві сторони. Зокрема, Україні прийдеться вносити аж дві зміни в Конституцію, а РФ – жодної (потрібен хоча б якийсь паритет в цьому питанні – нинішнє НАТО все одно нежиттєздатне, і ми в майбутньому цілком можемо обійтися без нього).Тому після офіційних обговорень і масової критики розпочнеться процес розробки нового сценарію, його обговорення і погодження. Швидко це не буде. Головним фактором, який буде впливати на його хід стане становище на полі бою. Той хто буде домінувати на фронті, буде диктувати умови миру. В історії, звісно, були зворотні прецеденти, наприклад, Російсько-Турецька війна 1877-1878 років. Проте зараз ініціатива і перевага на фронті призведе до здобуття або до звільнення територій (дивлячись з якого боку фронту дивитися), неминучим законодавчим змінам (хоча б в одній із країн) і підніме делікатне питанню збереження суверенітету (обоюдне).

Вчора, вперше в цій війні, сторони оголосили перемир’я. До цього на фронті існували лише локальні домовленості на місцях, коли сторони на кілька годин припиняли вогонь, щоб забрати тіла загиблих та евакуювати поранених.Помилково думати, що під час перемир’я військові відпочивають. Користуючись тишею, обидві сторони спішно вирішують проблеми в районі ЛБЗ, які не можуть вирішити коли бойові дії тривають: евакуюють тіла загиблих, поповнюють запаси на позиціях, покращують самі позиції та шляхи логістики до них.З-за цього перемир’я на війні – завжди хитка справа. Багато командирів з обох боків фронту не бажають припиняти бойові дії, і завдають ударів по військам ворога, які намагаються покращити своє становище. Вчора, РФ майже 3000 разів порушила «великоднє перемир'я». Як зазначив президент Зеленський – «Україна відповідатиме дзеркально».Стосовно подібних святкових перемирій є ще один цікавий нюанс. Подібні заходи свідчать про якісь спільні цінності в країнах, що воюють. В той же час у нас з Росією немає ніяких спільних цінностей. Перефразовуючи слова одного етнічного українця: у нас з росіянами розбіжності по аграрному питанню – вони хочуть нас в цю землю закопати, а ми не хочемо, щоб вони по ній ходили. В цих умовах в попередні роки про жодне «святкове» перемир’я мова не йшла в принципі.Проте цього разу його все ж таки оголосили. Явна ознака того, що з обох боків присутнє політичне бажання закінчити війну. Питання тільки на яких умовах.

Якщо Україна програє цю війну, то немаловажною причиною буде невміння частки суспільства дотримуватися інформаційної гігієни. Що толку до апеляцій держави до світового співтовариства з приводу ударів РФ по цивільних об’єктах, якщо обов’язково знайдуться «корисні ідіоти», які публічно пояснюють ці удари тим, що росіяни били по якійсь військовій цілі, в даному випадку по місцю церемонії нагородження? Тобто тепер будь-який захисник РФ з західних політиків зможе з легкістю парирувати офіційне українське звинувачення РФ в черговому ударі по цивільних. І зробити це з посиланням на українських політиків чи популярних блогерів. Так само російські дипломати в ООН чи в країнах Африки, Азії та Латинської Америки. Росіянам і робити нічого не треба, все вже зроблено за них.Взагалі, не так вже й важливо, була церемонія на справді, чи ні (хоча якщо дійсно мала бути, то наші генерали невиліковні, але то вже інше питання). Бо росіянам все одно куди бити. Ракет у них вистачає, і є навіть умовна норма по пускам. Не лише для завантаження промисловості, але і щоб доповісти про «активну участь в СВО», отримати ордени, медалі, доплати і премії. Тому якщо в них є дані, що десь щось має відбутися, то удар станеться. І байдуже, чи воєнний то захід, чи ні – уточнювати ніхто нічого не буде. Є сигнал – є удар. А правильний результат для офіційного звіту українські політики і блогери самі їм оформлять. При цьому в Росії ніхто не напише про удари по цивільних. В них все чітко і в один голос – «ВС РФ атакували черговий воєнний об’єкт». Звісно, не від великої свідомості, а в наслідок цілеспрямованої державної політики, завдяки якій методично видавлювалися опозиційні ЗМІ.

9 квітня в CNN вийшла чергова стаття про нашу війну. Серед іншого, там озвучено намір росіян зайти на Дніпропетровщину. І зазначено, що «це буде перший новий український регіон, який потрапить під часткову російську окупацію через три роки після початку великої війни». Показово, що віри в те, що ЗСУ зможуть зупинити росіян в автора статті немає.Не менш цікаве наведене в статті зауваження британського аналітика Ніка Рейнольдса. Він зазначив, що хоча темпи просування армії РФ за останні місяці істотно знизилися, це не значить, що Росія зазнає невдач. За його словами мета РФ на нинішньому етапі війни: «виснаження, і це негайна задача. Мета – убити людей, знищити обладнання, висмоктувати ресурси, збанкрутувати українську державу та зламати її волю до боротьби». А свої територіальні претензії РФ задовільнить на перемовинах, які прийдуть після цього.Паралельно з цим армія РФ нарощує дії на інших напрямках, з очевидною метою відтягнути туди українські резерви. Зокрема, поразка на Курщині призвела до вторгнення ворога на Сумщину, де противник зараз вклинився на ділянці в глибину 7 км і в ширину 25, з чотирма населеними пунктами. Як каже один з українських військових в інтерв’ю ВВС, одна з цілей ворога – «це створити оточення чи напівоточення Сум».Ну і фоном нова українська буденність: майже щонічні терористичні атаки великих українських міст російськими «шахедами», які підкріплені ударами балістики. Зупинити ці атаки наше ППО наразі не здатні.При цьому сподівань на «перемир’я Трампа» вже немає – перш за все тому, що жодна зі сторін конфлікту в цьому перемир’ї де-факто не було зацікавлена. Зараз вже чітко видно, що адміністрація Білого дому поступово втрачає до нас інтерес, зосередившись на торгових війнах з Китаєм і внутрішніх економічних проблемах. Навіть про «угоду про корисні копалини» вже мало хто згадує, хоча формально обидві сторони продовжують заявляти, що зацікавлені в її підписанні. Проте неприховані перемовини з РФ, деталі яких особливо не розкриваються, американці продовжують.При цьому ситуація не є критичною, бо Україна має засоби і можливості для стабілізації ситуації, як на фронті, так і в міжнародних стосунках. Принаймні поки що.

Кілька днів тому в New York Times вийшла цікава стаття, фрагменти з якої у нас широко обговорювали: «Партнерство: Таємна історія війни в Україні». Прочитати переклад можна тут.Як на мене ключове в цій статті ось ці рядки:"Та згодом партнерство дало тріщину — і хід війни змінився — на тлі суперництва, образ і розбіжностей у пріоритетах та підходах.Іноді українці сприймали американців як надто владних і схильних до контролю — класичний образ поблажливих наставників. А американці подекуди не розуміли, чому українці не просто прислухаються до добрих порад.Там, де американці зосереджувалися на виважених і досяжних цілях, вони бачили, як українці постійно прагнули до великої перемоги — яскравої, блискучої нагороди.Українці ж, зі свого боку, часто сприймали американців як тих, хто їх стримує. Вони хотіли здобути повну перемогу у війні. Американці теж поділяли цю надію, але насамперед прагнули переконатися, що українці її не втратять.Із набуттям більшої автономії в межах партнерства українці дедалі частіше приховували свої наміри. Вони постійно дратувалися через те, що американці не могли або не хотіли надати всю необхідну зброю та обладнання.Американців, у свою чергу, обурювали, на їхню думку, надмірні вимоги українців, а також небажання Києва робити політично ризиковані кроки для посилення своїх значно менш чисельних сил".Тобто з самого початку війни у нас з партнерами не було ні спільної стратегії, ні спільного бачення. І найголовніше – не було розуміння, чого саме прагнуть партнери, бо явно не тотальної перемоги України. Тому більшість часу ми розмовляли з ними «різними мовами». І винні тут обидві сторони. Наприклад, тодішній адміністрації Байдена всі три роки війни закидали повну відсутність стратегії стосовно України. Проте і українська сторона не змогла донести свою точку зору, очевидно, виходячи з нашого традиційного світосприйняття «нам всі винні». Тому, коли щось йшло не так, виставляли (і виставляємо зараз) крайніми саме партнерів.Так війни не виграються. Проте є певні надії, що зараз щось зміниться.