Кілька днів тому в New York Times вийшла цікава стаття, фрагменти з якої у нас широко обговорювали: «Партнерство: Таємна історія війни в Україні». Прочитати переклад можна тут.Як на мене ключове в цій статті ось ці рядки:"Та згодом партнерство дало тріщину — і хід війни змінився — на тлі суперництва, образ і розбіжностей у пріоритетах та підходах.Іноді українці сприймали американців як надто владних і схильних до контролю — класичний образ поблажливих наставників. А американці подекуди не розуміли, чому українці не просто прислухаються до добрих порад.Там, де американці зосереджувалися на виважених і досяжних цілях, вони бачили, як українці постійно прагнули до великої перемоги — яскравої, блискучої нагороди.Українці ж, зі свого боку, часто сприймали американців як тих, хто їх стримує. Вони хотіли здобути повну перемогу у війні. Американці теж поділяли цю надію, але насамперед прагнули переконатися, що українці її не втратять.Із набуттям більшої автономії в межах партнерства українці дедалі частіше приховували свої наміри. Вони постійно дратувалися через те, що американці не могли або не хотіли надати всю необхідну зброю та обладнання.Американців, у свою чергу, обурювали, на їхню думку, надмірні вимоги українців, а також небажання Києва робити політично ризиковані кроки для посилення своїх значно менш чисельних сил".Тобто з самого початку війни у нас з партнерами не було ні спільної стратегії, ні спільного бачення. І найголовніше – не було розуміння, чого саме прагнуть партнери, бо явно не тотальної перемоги України. Тому більшість часу ми розмовляли з ними «різними мовами». І винні тут обидві сторони. Наприклад, тодішній адміністрації Байдена всі три роки війни закидали повну відсутність стратегії стосовно України. Проте і українська сторона не змогла донести свою точку зору, очевидно, виходячи з нашого традиційного світосприйняття «нам всі винні». Тому, коли щось йшло не так, виставляли (і виставляємо зараз) крайніми саме партнерів.Так війни не виграються. Проте є певні надії, що зараз щось зміниться.