RomPonomarenko

Як і очікувалося, американські візити в Москву та Київ нічим конкретним не закінчилися. На майбутнє, найкращим індикатором безрезультатних перемовин є участь у них європейських політиків. Всі розуміють, що Європа прямо зацікавлена, щоб війна в Україні тривала якомога довше. Бо це відтерміновує потенційний конфлікт РФ vs ЄС. Тому коли Україна залучає європейців до переговорів, це виглядає як запрошення наркоторговця на лікувальний сеанс до наркомана. Тобто наркоман ніколи не вилікується. Як і в Україні ніколи не буде миру, поки європейці щось там у нас визначають і вимагають. В цілому, за логікою нинішніх подій, війна ще потриває. Ба більше, виглядає так, що ця зима може стати вирішальною. На поле бою Україна виклала останній козир – доручила вести битву за Донбас двом найефективнішим генералам. Самі розумієте, що ця ставка надзвичайно висока. Бо в нинішніх умовах поразка дорівнює подальшій неспроможності продовжувати війну. Проте є ще один нюанс, який треба враховувати. Ця битва буде відбуватися під російський ракетно-дроновий терор, який буде методично вбивати наші економіку, логістику та моральний дух населення. Це вплине на лише на добробут тилу, але й на забезпечення армії. Звісно, нам є чим відповісти ворогу, та й геополітичне становище РФ потроху погіршується, що неминуче вплине на настрої російських еліт. Нинішня війна – це нестабільне поєднання сильних емоцій, політичної доцільності та удачі. При чому на всіх рівнях, від мікро, до макро. І це була і є гра в довгу, в якій кожний нюанс залишається важливим. Тому реальні, конструктивні мирні перемовини будуть можливі лише тоді, коли всі ці фактори співпадуть з обох боків. Наразі цього не спостерігаємо, тому питання можна закривати. Найближче вікно можливостей, на мою думку, відкриється в середині весни 2027 року, коли вже будуть зрозумілі результати зимової кампанії. Звісно, якщо ще раніше в якійсь з країн армія не розіграє «германський кейс 1918 року».

Якось непомітно пройшла зроблена 4 дні тому заява свіжоспеченого радника міністра оборони Італії пана Федорова, що Україна, «схоже, програє війну». І далі він оцінив ефективність державних структур на 5%. Утім коли пан Федоров був міністром оборони, то всім розповідав, що найближчі шість місяців у нас точно буде перевага, і що удари росіян по Києву є нічим іншим, ніж агонією Путіна. В принципі, це типово для України – коли посадовця усувають від державної кормушки, він відразу починає рубати неприємну для влади «правду-матку». Ключове тут інше – як керівник МО, Федоров вже тоді мав розуміти, до чого все котиться. Проте мовчав, вішаючи «громадянському суспільству» лапшу на вуха, як все чудово. А зараз, в такий важкий для країни момент, спокійно видалився з влади, відмовившись від усіх пропозицій (ось це так патріот!). Попутно відкривши українському народу правду про те, що влада явно щось не договорює. І тепер буде щось радити міністру оборони Італії (мабуть, про нові контракти для Ардіті – італійської штурмової піхоти). Але то нічого. Скоро почуємо від нового міністра оборони, як ми перемагаємо.

Приліт в Москву директора ЦРУ знову оживив надії на відновлення переговорного процесу. Бо недарма президент Зеленський пару днів тому анонсував черговий «план завершення війни». Правда, нічого принципово нового в ньому нема, все це вже неодноразово озвучувалося і вже відкидалося РФ. Головне, що сьогодні мають усвідомити всі українці – Путін не піде на припинення вогню зараз. В Кремлі знають, що нам немає чим збивати балістику та протидіяти не те що рою, навіть одиничним реактивним шахедам, які спокійно залітають і вражають цивільні цілі далеко від фронту. А зима близько. Росіяни знають, що з фінансуванням у нас теж не все гаразд, недарма наш президент каже, що війна здорожчала і треба терміново шукати додаткові джерела фінансування. Ворог бачить, що внутрішнє становище у нас наелектризоване, що мобілізаційні заходи непопулярні, суспільство війни не хоче, а перманентні корупційні скандали роз’їдають владу з середини. І що російськи удари по складам і логістиці рано чи пізно призведуть до серйозного падіння рівня життя в тилу. З відповідними суспільними і соціологічними наслідками. І головне, на Донбасі російські війська постійно просуваються. Нехай повільно і з великими втратами, але зупинити їх не вдається. І надія, що скоро вдасться, наразі не проглядається. Тому у Путіна прямо зараз вистачає козирів. Через це наші нові/старі мирні пропозиції в Москві нікого не зацікавлять. А американське чи навіть китайське посередництво наразі приречене на невдачу. Щодо традиційних прогнозів, що «через півроку» знову відкриється вікно можливостей для виходу на перемовини, то просто згадайте, що передбачення про «півроку», «кінець зими», «початок весни» тощо, протягом нашої війни озвучуються щороку. І жодного разу не справдилися. Тому війна триває, куємо і боремося далі.

Хто б міг подумати, що на 5-му році повномасштабної війни питання мобілізації залишиться для України непідйомним. Це при тому, що масштаби, характер і технології нинішньої війни насправді не вимагають тотальної мобілізації всього населення (показово, що ті хто до цього закликають, досі мислять категоріями Другої світової, які сьогодні, у більшості, неактуальні). На жаль, наша державна машина так і не спромоглася розробити чітку і прозору мобілізаційну систему (наприклад, розділити населення на кілька черг резерву, щоб було зрозумілим, хто, коли і на який термін має йти на службу), з одночасним запровадженням адекватного матеріального стимулу та правилами списання зі служби тих, хто вже свою відслужив. Так само в цілому не змінилася й армійська екзистенція – умовна відсутність совку спостерігається лише в окремих підрозділах і з’єднаннях, але не загалом по СОУ. Показово, що реформи армії і мобілізаційної системи, які у нас анонсуються ледве не щороку, так ні до чого не призвели. Тому замість реальних і дієвих механізмів ми маємо суцільну імітацію та пусті гасла, які на 5-му році війни вже не працюють. Черговий провал з «контрактами Федорова» тому зайве підтвердження. Тому популярні нині армійські жарти про «вічну службу» – це не лише чорний гумор. Це й вирок всій державній системі, яка не лише неспроможна на дієві кроки, але й не вбачає в цьому жодної проблеми.

​​Кілька років я відкладав видання нових книг на «після війни». Проте війна затягнулася, а життя, як виявилося, триває. Тому вирішив, що годі вже відкладати й зволікати. З гордістю презентую вам свою нову книгу (здебільшого написану ще до війни) «Дайте їм шабель, хлопці! Кавалерія в Геттісберзькій кампанії». Це не просто захопливий нон-фікшн на історичних документах. Це цікавезна історія протистояння видатних і харизматичних лідерів, які зійшлися на полях битв вирішальної кампанії війни влітку 1863 року. Стюарт і Б’юфорд. Хемтон і Грегг. Манфорд і Кілпатрик. Россер і Кастер. І не лише американці – «прусський гігант» фон Борке, учасник штурму Севастополя француз Дюфф’є, італійський гарібальдієць Ді Чеснола та англійський шукач пригод Віндхем. У книзі, вперше в Україні, докладно йдеться про масштабні кавалерійські битви та бої (в т.ч. Бренді-Стейшн – найбільша кінна битва на Американському континенті), а також про події навколо них, щоб розуміти, що і до чого. Ви побачите суперечливий рейд Стюарта навколо ворожої армії на вирішальному етапі кампанії очима його учасників, та дізнаєтеся чому саме Геттісбергу судилося стати місцем головної битви Громадянської війни в США (спойлер – в цьому винна саме кіннота). Перед вашими очима повстане легендарна самовбивча атака Фарнсворта та запеклий бій в грозову ніч у Монтерейській ущелині, де капітан Джордж Емак зі жменькою бійців відчайдушно боронив армійський обоз проти «росомах» Кастера. Окрема подяка видавцю, який не просто повірив у проект, але й зробив із книги витвір поліграфічного мистецтва. Тверда обкладинка, якісний друк, три кольорові мапи, біля 200 історичних світлин та ілюстрацій, додатки, і навіть кюар-коди з музикою того часу, для повного занурення в атмосферу. І головна родзинка – всесвітньовідомий американський військовий художник Дон Трояні люб’язно дозволив проілюструвати книгу своїми картинами. Тому на додачу до всього переліченого вас чекає вісім вражаючих повнокольорових ілюстрацій. Зауважу, що роботи пана Трояні в Україні офіційно видаються вперше. Мені і видавцю велика честь працювати з метром – колись, я полював за його книгами, а тепер разом робимо унікальний для нашої країни проект. Передзамовлення можна вже робити на сайті видавництва. Наклад обмежений, тому не зволікайте. P. S. Захопливу тематику Громадянської війни в США я планую розвивати й далі. Не перемикайтеся.

Три новини за останні 1,5 доби:1. Президент Зеленський заявив, що цього року Україна отримала від партнерів втричі менше ракет ППО, ніж торік;2. ППО не змогло збити жодної з 28 ракет, які 5 серпня влаштували пекло в Києві;3. У Воронезькій області РФ планує розгорнути ракетний підрозділ КНДР зі 120 балістичними ракетами KN-23. Тобто збивати ракети РФ нам нема чим, і ворог про це знає, готується і посилюється. Виникають закономірні питання – а що далі? Яка стратегія дій у цій ситуації, яка вже має всі ознаки критичності? Знову клянчити ракети ППО у «партнерів»? Так у тих серпневі відпустки. Та й ракет у достатній кількості для повноцінного закриття неба нам ніхто не дасть, це ж очевидно. Чи знищувати балістичні установки росіян, як вчора заявив президент? 1-2 рази може й вдасться. Це дасть короткотерміновий медійний ефект, але не більше. Творці операції «Павутина» не дадуть збрехати. Якщо дієвого рішення щодо закриття неба немає, то сподіваюся всі розуміють, що нас чекає –  подальші руйнування, колосальні матеріальні збитки і чималі людські жертви. Без шансів якось цьому протидіяти. Як там Ріддік казав: «Не треба чіпати Бога. Йому не сподобається те, що буде далі» (с). Що вже наводить на певні роздуми. P. S. Ви можете запитати, а чому «люди з картонками» (ТМ) не задають дійсно важливих питань, як от зараз? Бо у нас не країна важливих питань. У нас країна медійного хайпу. Наслідки цього, завжди, відповідні.