Хто б міг подумати, що на 5-му році повномасштабної війни питання мобілізації залишиться для України непідйомним. Це при тому, що масштаби, характер і технології нинішньої війни насправді не вимагають тотальної мобілізації всього населення (показово, що ті хто до цього закликають, досі мислять категоріями Другої світової, які сьогодні, у більшості, неактуальні). На жаль, наша державна машина так і не спромоглася розробити чітку і прозору мобілізаційну систему (наприклад, розділити населення на кілька черг резерву, щоб було зрозумілим, хто, коли і на який термін має йти на службу), з одночасним запровадженням адекватного матеріального стимулу та правилами списання зі служби тих, хто вже свою відслужив. Так само в цілому не змінилася й армійська екзистенція – умовна відсутність совку спостерігається лише в окремих підрозділах і з’єднаннях, але не загалом по СОУ. Показово, що реформи армії і мобілізаційної системи, які у нас анонсуються ледве не щороку, так ні до чого не призвели. Тому замість реальних і дієвих механізмів ми маємо суцільну імітацію та пусті гасла, які на 5-му році війни вже не працюють. Черговий провал з «контрактами Федорова» тому зайве підтвердження. Тому популярні нині армійські жарти про «вічну службу» – це не лише чорний гумор. Це й вирок всій державній системі, яка не лише неспроможна на дієві кроки, але й не вбачає в цьому жодної проблеми.