Пекуче болісно чути, як писката цьотка з партії AfD (неонацисти й відкриті путіністи) виступає в Бундестазі з рекетирською пред’явою: «У разі нашої перемоги ми будемо вимагати з України 70 млрд євро, які ми вклали в неї. Ми вимагатимемо повернення цих мільярдів плюс компенсацію за пошкодження Північного Потоку".Можна було би позиційно парирувати на це – мовляв, якби Україна виставила німцям рахунок за всі руйнування й концтабори, то фігурували би квадрильйони євро. Але, крім сумнівного самовспокоєння, така репліка не перекриє прихованої сили популізму, розрахованого на німецький плебс і проросійські кола. На жаль, в Європі стає трендом подібна риторика. І тепер ми на порозі претензій до України за відсутність результатів у війні, куди Захід вливає серйозні ресурси. Поруч із німецькими праворадикалами в кожній країні стоїть свій аналог на тій же платформі: якщо ми даємо гроші й зброю, то де результати?Спрацьовує типова для європейця логіка: всяка інвестиція (вливання) повинна мати позитивний результат і значну віддачу – інакше це поразка, неуспіх, провал. На цю корпоративно-фінансову едукацію європейців цілком накладається наша війна: вкладник у неї почуватиметься або ошуканим, або прогорілим – якщо результативність не є видимою, а радше сумнівною. На думку європересічі, має бути явний результат 5-річного донорування країни, яка на шпальтах їхніх видань красується не воєнними перемогами, а корупційними потрясіннями й середньовічними крахами. Наші злодії сильно постарались.
Свіжі цифри КМІС у моїй інтерпретації.1. Укотре маємо +- симетричне розполовинення народу. Цього разу в довірі до царя: 53% довіряють, 47% ні. Офіціозні помийки традиційно вип’ячують в усі заголовки першу половину й панічно замовчують існування другої. Хоча пропорція 53 на 47 – це класичне фіфті-фіфті з урахуванням статистичної похибки та поправки на авторитаризм країни.2. Розтрублена в усіх ЗМІ цифра «61% українців довіряють Зеленському» - маніпулятивна й пересмикнута. Бо 61% - це відповіді на пряме питання, яке ставить респондента в незручне становище й збуджує відповідати «правильно», а не чесно. 3. Треба дивитися відповіді на інше, переформульоване питання соціологів: «Не ви особисто, а хтось із ваших добрих знайомих довіряє Зеленському чи ні?». І тоді з’являється цифра 53% довіри проти 47% недовіри.4. Чому соціологи почали ставити переформульовані питання, починаючи з 2025 року? Бо українці почали приховувати свою власну думку, ховаючись за нав’язаною зверху й загальноприйнятою. У випадку з довірою до президента різниця у відповідях – мінус 8%. Це означає, що 8% опитаних бавляться в правильність, хоча думають інакше.5. Більшість країни (52%) вважає владу заплямованою, й вона повинна йти на три букви після війни.6. Запит на авторитаризм і диктатуру – 16%. Стільки людей хочуть ще більшого закручування гайок. Отже, 16% населення – концтабірне.7. Половина народу (49%) відчувають нестачу демократії. З них 35% відкрито це кажуть, ще 14% завуальовано.8. Проявами перетворення країни в другу росію (антидемократичну) є неможливість критикувати владу (19%), свавілля тецека (17%), наплювательське ставлення влади до інтересів людей (16%), безпредєл влади (15%) і її мародерство під час війни (15%).
Якби був чемпіонат світу з антинатівської істерії, то ми би з великим відривом перемогли всіх, навіть росію з іраном і північною кореєю. І це при тому, що 70% ракет – натівські, а також уся система ППО – натівська. Ну не паляницями, трембітами й фламінгами ми воюємо, яким б звучними не були назви тих віртуальних ракеток.І це при тому, що НАТО як Альянс не мав і досі не має жодних зобов’язань перед нечленом, який упритул до війни розвивав стратегічне партнерство з росією й своєю геополітичною вотчиною з самого початку вважав простір СНГ.І це при тому, що Україна з власної ініціятиви зривала підписання договору з НАТО про ПДЧ. Бо російський газ був миліший за континентальну безпеку. А руская велікая культура була рідніша за «збоченський європеїзм».Таку невдячну націю ще треба пошукати. За 30 років просрали все, що тільки можна було просрати. Замість обрати євроінтеграцію своїм кінцевим цивілізаційним пунктом – якшалися з москвою. Замість модернізуватися в ногу з ЄС – обирали комуністів, вату, шаріїв і бойків. Умудрилися за третину століття не вступити в жоден сильний світовий союз – але від світу вимагаєм рекордних надзусиль. Розікрали самих себе до латаної свитини – але норовимо освоювати чимпобільше західних мільярдів. Порізали всі свої воєнні заводи на брухт і поскорочували ракетні програми на користь асфальту – але НАТО (чужий альянс чужих держав) винне, що в нас нема ні ППО, ні належної далекобійності.Всі нам винні. Крім нас самих.
52 на 40.Таку пропорцію озвучують соціологи у ставленні до обміну залишків Донбасу на мир: 40% за, 52% проти.Насправді пропорція дещо інша: 52 на 48.Тому що 7% респондентів, які вагаються, й 1% респондентів, які відмовилися відповідати на це питання, примикають до позиції ЗА. Були би проти – сказали б чітко. Ітого маємо 40% готових хоч завтра міняти дрібку території на настання нормального життя для всього народу + 8% тих, які не проти цього.На виході отримуємо класичне фіфті-фіфті у ставленні до компромісної моделі припинення війни, продовження якої нестиме непоправні наслідки. Думка народу рівно розполовинилася. Готових віддати Донбас – стільки же, скільки й противників цієї крапки у війні. Пів на пів – це безпрецедентно-небачений показник із початку війни. Кожен другий! Від цього ще дикішим є демонстративне непомічання й ігнорування тієї другої половини населення, що наштовхує на здогад про маніпулятивність та зумисну акцентуйованість подачі абсолютно безпристрасного, об’єктивного розполовинення народу в питанні, як кінчати цю війну.Традиційно: кожну соціологію треба супроводжувати ремаркою капслоком: ПЕРЕСТАНЬТЕ ОПИТУВАТИ ЖІНОК І ПЕНСІОНЕРІВ – бо вони ніяким чином не братимуть участі в практичній реалізації тих недосяжних планок, яких вони наслухалися від казкарів.
"Навіщо Україна намагається скасувати Лебедине Озеро?". Один лише заголовок запитальної статті авторитетного редактора британського журналу Spectator Оуена Метьюза спричинила рейвах в українській бульбашці, яка випустила в автора публікації рій стріл з отруєними наконечниками – замість помізкувати, чим крити цей абзац:"За офіційною статистикою українського уряду, більше половини українських школярів говорять удома російською. Припущення, що російськомовні не є справжніми українцями, – це глибоко путінський погляд на світ, буцімто сотні тисяч російськомовних, які боролися та загинули за свободу України, не є повноцінними членами української нації".Оуен Метьюз використав надійний аргумент, який і йому, і ворогу добровільно й свідомо створює наш дорогенький російськомовний соотєчественник самим фактом своєї упоротості. Хай далі виригують зі своїх пельок руский язик, хай далі вибльовують у публічний і приватний простір мову окупанта – і путін гарантовано матиме залізне пояснення своїх зазіхань на Україну, зрозуміле кожному європейцеві, для якого мова = ідентичність.І потім до хрипоти пояснюйте всьому світові, чому треба заборонити ставити Чайковського в Бірмінгемі чи Базелі – коли всередині України російське є рідним для третини, якщо не більше, колонізованих упоротих.В Європи вимагають відмовитися від Рахманінова, Стравінского й Достоєвского – а самі не годні відмовитися від мови й культури загарбника. Ще й дітей своїх, зічавлених мамашами зі своїх колонізованих утроб, учать змалку гаваріть на радном язике путіна. Ще й дивуються, чому пересічний європеєць не годен розрізнити нападника й жертву. Зросійщена країна, яка ще й наголошує на рідності всього ворожого, навряд чи може просити європейців влаштувати культурний кенселинг російській спадщині. Що казати, коли Консерваторія на Майдані носила імʼя Чайковського оце донедавна. Лебедине Озеро вже давно грає над здоровим глуздом наших сограждан.
Нині виповнюється 81 рік, як помер Йоган Гейзинга – нідерландський мислитель і теоретик культури, автор терміну Homo Ludens (Людина-Гравець). Потужна спадщина Гейзінги містить непрості для перетравки тези, які я й неквапливо подаю до недільного сніданку, поки є час в спокої набутися. • Маючи справу з рівним суперником, люди себе загнуздують почуттям честі. Але як тільки боротьба ведеться зі слабшими – всякі самообмеження зникають і насилля коїться в повну міру.• Переможена держава повинна красиво програвати.• Кожний народ видає свої війни як доблесну й славну боротьбу.• Кожен час лишає по собі більше слідів своїх страждань, аніж щастя. Лиха – ось із чого твориться історія.• Чудо усвідомлюється чудом, тільки якщо воно відбувається прямо перед очима.• Хрестові походи давно вже перетворилися на привід для збільшення доходів.• Відмирання гумору – саме воно і вбиває.• Навіть посередні художники приносять радість потомкам.• Життя – як придворний спектакль: строкате, фальшиве, крикливе.• Нема нічого гіршого для нації, як умисне перетворення національної історії в опіюм для народу тими, хто використовує це задля збереження влади.• У щасті, рівно як і в нещасті, таїться небезпека.• Нема нічого небезпечнішого, як союз невігластва й благочестивості.• Коли нема нових ідей, усе стає безконечним переграванням заяложених тем.• Серйозним треба бути в серйозному, а не навпаки.• Історія – це трактування.• Девіз умисно незрозумілий, як і пасує бути девізу.• Культ – не більше, ніж звичка.
Не треба бути Горбуліним і не обов’язково замовляти текст у штучного інтелекту – про Асиметрію як єдинорятівну стратегію вціління у війні я писав ще 2023 року, коли народець заколисано вдивлявся в мармулядно-галяреткові кордони 1991 року. І нічого з тамтих пір не змінилося, а лише погіршилося кількакратно. Бо ще давно треба було перейти на якісно нову платформу оцінок війни:1. Жодних шансів устояти, зберегтися, вціліти НЕМА у симетрично-дзеркальній війні. Змагання кількостями (танк на танк, дрон на дрон, гармата на гармату) – завідомо поразкове: в нас ніколи не буде зброї ні більше, ні навіть однаково з росією, а людей – поготів.2. На смітник треба викинути всі максималістсько-недосяжні наративи 2022 року, встановлені в стані афекту, на куражі, зопалу, згаряча, спохвату. На 5-му році війна перетворилася в стаціонарну м’ясорубку з близьконульовою ймовірністю різкої зміни, й це вимагає засадничої переоцінки і цілей, і ресурсів.3. Війна на виснаження, нав’язана ворогом, для 10-разово меншої жертви є непідйомною, й незламність тут ні при чім. Бульбашковий наратив про Героїзм треба згортати й напрацювати такі державні рішення, які унеможливлюватимуть нінащоневпливальний Героїзм.4. Мета держави – не збільшувати залученість людського ресурсу у війну, а навпаки – зменшувати його через заміну Технологіями. Затикати Людиною всі промахи – злочинно-авантюрно. 5. Не маючи належної далекобійності, вв’язуватися в гонку ушкоджень варто зі свідомим налаштуванням, що отримані збитки в одні ворота перевищуватимуть завдані. Крім азарту, потрібен ще й розрахунок. 6. Довга війна неминуче розростеться в бездонну чорну діру, яка безконечно поглинатиме трильйони, кинутих на виробництво дорогого й водночас слабоефективного «наноскопа, яким забивають цвяхи».7. Проти російського вертикально-субординованого царизму неможливо протистояти таким же українським вертикально-субординованим царизмом: у протистоянні авторитаризмів переможе крупніший.8. Якщо влада обирає корупцію й мародерію – слід забути про всі вище перераховані пункти.
Це не жарт. Поки Київ занурюється в техногенну катастрофу, небачену досі в подібних масштабах, - навіть у передапокаліптичний час далі триває грабунок.Проєктну документацію на відбудову розбомблених ТЕЦ буде виготовляти підставна фірма, зареєстрована на бабцю, яка 2 роки тому з онуком виїхала в Словаччину й там понині працює кухаркою в тамтешній мережі «Галя Балувана». Бабця зі Словаччини не балувана. Технічну документацію за 33 млн грн виготовить вчасно й фахово. Дірки в теплоцентралях затиче тістом, а з людських фекалій виліпить хінкалі. З кінзою. Поки на Троєщині ритимуть вигрібні ями, прориви труб заливатимуть кип’ятком цілі під’їзди, а в дворах розгортатимуться все нові й нові «намети незламності».Нахабство мародерів уже не вражає. Вражає безпорадна безсилість наших людей, які досі, після сотень гучних справ, так і не годні усвідомити, що грабунок, нажива, заробіток, відкат закладено в саме ДНК держави як такої. Будь-яка тендерна дія, від муніципальної до загальнодержавної, має вмонтовану в себе корупційну маржу й злодійську схему. Це за визначенням. Це зашито в сам функціонал трати бюджетних коштів.Воістину втисячне повторюю: іншої мети існування державної конструкції, крім як збагачення правлячої касти від самого долу до самого верху, НЕ ІСНУЄ незалежно від героїзму, незламності чи живучості підневільного народу.Навіть на власних руїнах вони продаватимуть попіл утридорога.
Усім би вмить відлягло, якби Незламність могла знешкоджувати ворожі дрони на наднизьких висотах з умонтованими модулями Старлінку, через що бурбухайка може годинами кружеляти над містом і в режимі онлайн знімати всі об’єкти, необхідні для наступного ракетного удару.Тріюмфальні валторни переможно залунали би з усіх усюд, якби Програма Стійкості, запроваджена вечірнім кварталом, могла би зарадити іскандерам, куди ворог пришпандорив модернізований двигун, через що ці ракети вже можуть долітати до західних кордонів. А якби вердикт грізного правителя «хто краде під час війни – той ворог» стосувався би любих друзів (Міндіч, Чернишов, Цукерман тощо), то плюгавенькі шахеди, пролетівши 900 км, не могли би рознести стратегічну нафтобазу поблизу Бродів, а перед тим усю енергетичну інфраструктуру кількамільйонної столиці, та й взагалі. А якби грубезна, в кількох томах, антологія погроз і обіцянок царя (3000 ракет, фламінги, власна система ППО, блекаут у москві) воплотилася в реальні діла – то не довелося б на Троєщині розкладати Намети Обігріву, як 100 років тому, і влаштовувати дискотеки на Київському Морі, щоб молодьож зігрілася в запальному чачача.На цілком конкретні загрози від ворога треба відповідати не незламністю, стійкістю й життєлюбством – а такими ж конкретними рішеннями. Вони або є, або нема. Старлінки на рос.шахедах. Наднизькі висоти розвідки й ударів. Модернізований іскандер. Протикорабельний Циркон. Гіперзвукова балістика. Дистанційне мінування з дронів пакетами з вибухівкою. Методичне знищення ТЕЦів, підстанцій і нафтобаз із повторними прильотами по тому самому місцю. Повзуче розширення кіл-зони. Кількість ефемерно-пафосного рівнопропорційна відсутності конкретних відповідей.
Це не в експансіонізмі Трампа справа, і не в цинізмі Фіцо, і не в баранячості Орбана, і не в підйомі правопопулістів по всій Європі. Все крутиться навколо оцінок шансів на наш успіх. Коли щохвилинно вони стають дедалі примарними та малоймовірними – тим розмашистіше розправляються крила скептицизму й песимістично-приречених поглядів світу на наші перспективи в війні, яка вже не має інтриги щодо різких поворотів на користь слабшої жертви, ще й грабованої. Поведінка, наративи, практичні тренди, та й уся світова кон’юнктура напряму випливає з оцінок наших шансів на успіх. Коли вони слабонькі, а раціональне вже давно перекрило ціннісне, то найполум’яніші патріотичні взивання безпомічно розбиваються яксамраз об холоднокровне розуміння відсутності проривних успіхів, хоч ти всіх поклади в сиру землю. Аналогічно і з народом: його поведінка, протверезіння й опритомнення прямо прив’язані до тих самих оцінок шансів на успіх: коли в перші тижні війни була віра в «поженемо врага аж до Уралу», то не було відбою охочих стати до лав героїчних переможців. Ну бо оцінка шансів на успіх була максимальною. Тепер про щось подібне вже навіть невиправний оптиміст не затнеться. З цією реальністю треба працювати не інерційною риторикою завчених заготовок, які радше нагадують одноманітні рухи аутиста, а новою палітрою візій, приземлених і реалістичних. За основу має взятися позбавлення всіх нереальних очікувань, згарячу сформованих на куражі 2022 року. Позаяк президент чітко констатував неможливість територіяльних повернень, то Успіхом має проголоситися збереження в теперішніх контурах, вступ в ЄС і попросту встояння. Усе більше - мрія, спогад, рана. Але не завдання. Не переосмислюючи планки – нема сенсу обманюватися планами.
