КОЖНОГО МІСЯЦЯЯ отримую зворушливе повідомлення. Адресоване саме мені, від команди «Таблеточки». Так сталося, що в мене немає хворих на рак дітей, який я бачив наочно. І в бога я не вірю, хоча чужу віру поважаю. Але я вірю в справи. Якщо задобрити отого Неіснуючого, має пронести. Тому я не памʼятаю вже скільки років підписаний на Таблеточки. І суму раз-по-раз трохи збільшую. Мої близькі, мої діти підписані на Таблеточки. Памʼятаєте, початок Великої Війни, коли не було інсулінів, і Життєлюб закупав де міг – так от, на одну машину ліків гроші надали Таблеточки, бо їхніх підопічних вивези до Європи. До чого я оце так розлого пишу те, що всі знають і без мене? А от до чого. Зараз на дворі Золотий Вересень – місяць обізнаності про дитячий рак. Підпишіться, вам сподобається – приємно відчувати себе кращим за вчорашню версію себе любимого. Річ про кілька чашок кави. Хто скільки може, станьте супердругом. Фотки не буде. Посилання https://tabletochki.org/superdruzi/?utm_source=social_external&utm_medium=fb&utm_campaign=korogodskiy_02_09У Таблеточок амбітна ціль – щоби жодна дитина не померла від раку. Якщо можете – репостніть, будьласочка.
СЬОГОДНІ Мама народилася. 18 вересня, 1928. Лише останніми роками я усвідомив, що мамі на початку війни було 13. Дитина. А в кінці 17. Я не схожий на маму, зовсім. Я папина дитина. Мені малювали два шляхи – бухгалтер за мамою чи електрик за батьком. Так я став крутити дроти. Оці різні шляхи нагадують мені Столічне шосе в Києві. Наліво поїдеш – Старообухівське, направо Новобухівське шосе. Але потім вони сходяться на Берківцях, ну в смислє в Обухові. Мама завжди казала «нужно нє виделяться». Тоді можна прожити без неприємностей. Батько навпаки, хоч і електрик, любив пошкрябати – ні, не планету, це дохуя – хочаб Відрадний. Чи нашу родину. На дні народження ми збиралися у нас великою родиною. 25 людей якщо всі, 23 – якщо два дядьки, Льова та Ілюша, не йшли наліво. І мама завжди ганяла Ба – на кого ти стільки готуєш? Хто до нас прийде? Кому ми потрібні? 16 жовтня я наважився на стендап у великій залі, Дом Кіно на 700 місць. Коли я казав «ок», мама всередині мене волала – Гарюня, ну сам подумай, хто до нас прийде! Але ж я папина, вперта дитина. І ви мені повірили, квитки викупили за 4 дні. А до вистави місяць. Тож я даю нову дату, 24.10, увага, не вересень, жовтень! Бо є люди, які на 16.10 прийшли позавчора))Цей виступ не буде точним повтором першого. Більше буде про маму, саме їй я хочу довести, показати, яке деревце вона поливала і що на цьому місці виросло. З днюхою тебе, мамочка. p.s. Ліза переказувала тобі вітання, дуже схожа на тебе. Єдине – в неї зайва дитина, ти казала, дітей має бути двоє, бо одна – ризик, а троє дорого.https://kyiv.karabas.com/zatyazhnyy-strybok-18-1/?fbclid=IwY2xjawM44i5leHRuA2FlbQIxMABicmlkETE3VnNLYkNUUEJHeVdZZXlHAR4_9rb8pPdDVtT-O7U58cVivYyVGIW8m08pSdLrtumHox9oc_d00jGocGFqow_aem_iSiBvk07D7FAx1XZmLr3iA
ВЧОРА – з ОльгаМені написала дівчина, Оля. Прохання – підтримати петицію щодо присвоєння Героя її загиблому на фронті батькові, Фешу Андрію. Таких прохань десятки на день, і в мене звичка – не відповідаю, не поширюю, мовчки підписую й голосно дякую, вимовляю імʼя. На прохання поширити не відповідаю – відмовити сил немає, якщо погодитися – стрічка не сможе виконувати свої соціальні функції. Але для батька Олі роблю виняток. Чому? Бо Оля не просто написала, вона писала мені без відповіді весь день. Пʼяте повідомлення, десяте. Донька розмовляла про свого батька навіть не з людиною, зі сторінкою. Отаке горе нам несе війна. Отакою любовʼю ми їй відповідаємо. Тепер наш хід. Підпишіть петицію, зробіть чудо. Батько і донька свої ходи зробили. І ще вони – вся родина просять за Кузьменка Сергія, побратима Феша Андрія. Дружина, син, донька просять. Обидва посмертно. https://petition.president.gov.ua/petition/248432?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAYnJpZBExWVVwQXdOejhwZ2ZnVFVGWgEemKRHVPHidvVLptQFS_VbLig3UG_09DP_S1er1EAd8GOjs2IX7m_rguX7KbA_aem_Wjn5Rr4BpYt9lBHhidpCkwhttps://petition.president.gov.ua/petition/248206 Дуже рідко звертаюсь з проханням репосту – але будьласочка. Це сама обмаль, чим ми можемо віддячити людям, які за наше сьогодні кладуть життя.
Я ТОЧНО НЕ ВІЙСЬКОВИЙ ЕКСПЕРТІ слабкий у зовнішній политиці. Але, я непоганий перемовець, навіть гарний. І в довгу вважаю демарш Зеленського в Овальному кабінеті дуже сильним ходом. Який, я знаю, провів до скоротчення поставок зброї та збільшення атак на Україну. Ми дали відповіді на ключові питання, як то чи була б війна за президента Трампа та що в нас є карти. Серйозно вважаю, що перемовини вести треба, але на наших засадах. Скаже хтось, позиції сторін далекі. Ще й як далекі. Але сунутися не можна – там теж наші, під окупацією.Даш засунути фалангу мізінця – по локіть засунут. Страшно, що найкращі наші полягають. Герої. Хочеться завершити з цим. Але, якщо почати гнутися по пунктах – країни не стане. І наостанок, людям, які чекають на кінець війни, бо там рідні – скоріш за все не скоро. Єдине, якщо домовитися з руськими, знов нові Бучі-Ірпінь– Суми-Харків–Запоріжжя-Мелитополь. Мовчу вже про Донбас та Крим. Виявилося, світ гниліший, ніж ми собі малювали. Вибачте, помилявся щодо суспільства, щодо світового.
ВДАЭТЬСЯ, Хтось в Америці перечитав книг по перемовинах. Але життя не кейс з підручника «Домовлятися завжди» чи «Перемовини без поразки». Є така метода – тобі пропонують якісь умови, точно несприйнятливі, пропонують наполегливо. Ти їх не чуєш та посилаєш нахуй.Консультанти з усіх боків радять – погоджуйся, буде гірше. Краще втратити 5 областей, ніж країну. Але ти не чуєш. Стоїш на своєму. Бо нахуй. Минає певний час, немаленький. В нашому випадку – для іншої сторони кейсі, бо ми для них кейс – місяці, до півроку, і до нас приїжджає гонець від всевишнього або він сам або наш всевишній до нього не має значення як і коми ставте де хочте тут вам воля з розпростьортими обіймами та чудовою новиною:– Я домовився! Фуф блядь нелегко було! Під моє слово! Лише дві області, та той, його, той що не Львів? Точно, Крим! Ось договір, підписуйте! Вам потрібний час, такі речі прожогом не роблять. Розумію. Час є, до ранку.І тут важливо знати, що кажуть підручники з перемовин в цьому «кейсі».А кажуть вони, що це не кінець перемовин і навіть не середина. І радять свою відповідь не мінять. Бо коли ти володієш нахуєм, в тебе гарні карти. *Навіяно останнім інтервʼю Карлсону
НЕПРОТРАМПА У кожного блогера є свої критичні періоди. Перший випадає на 5к підписників. Блогер розуміє, що відтепер він незалежний від своїх друзів у Фб. Зара він у дружбі піся-королева. Так буде тисяч до 30, допоки його за відверту хуйню не ткне пикою в його же гівно блогер стотисячник. Сотні репостів, він скотився взад до жалюгідних 10к, зашарівся, але він сильний, він може. Отряхнувся й пішов далі. Коли він знов подолав 30, це вже не той Sergio, він Сергій. І борони боже звернутися до нього Сергій. Сергію, а для тебе ще й Потапичу. Почався другий етап росту, до 100. Перед соткою стався ребрендінг людини. Він змінив батьківське прізвище Єбанько на запозичене Глітер. Десь він почув, що це блискуче імʼя, і запамʼятовується легко – як Гітлер, але не Гітлер. Він і з людьми вітався так – не Гітлер, не переплутайте. Так, я з Сумщини, але інша гілка з мормонів. Він стає експертом з міжнародних відносин, так, він знається на воєнній справі, як і його прототип до 1942 року. – Що? Що я думаю за Євробачення? Це нє в моєй кампєтенції, але тривожний сигнал. Ви всі різні в своїй однаковості. Що? Чому ви? А я? Чого це я не з вами. Я з вами. Ви та я один народ. Хайль Глітер! Наступна криза стається в телезі. Фб ацтой. Твітер мей бі. Що? Ні, не я бі, я не бі. Що? Ну й що, що в мене 300 тисяч? Цей ваш жарт про 300 заїбав! Й імʼя змінив на Василь. Не Сірожа всеж. Утім думка спала та й не виходить. І він спробував. Бо краще зробити й жаліти, ніж не зробити і теж жаліти. Однодумця знайшов у барбершопі, який порадив блогер-мільйонник. Не в блоці порадив, особисто. Персонально, можна сказати. Так через руки і ножиці сенсея Васіліо потрапив в ліжко самого мільйонника. Теж персонально. Обоє відчули хуй в жопі, утім, як справедливо помітив несправедливий старший товариш, є нюанс. Сам секс Васьці до сраки, але наприкінці обоє випробували… ні, не оргазм. Вони іспитали контент. Водночас. І ось вже сам VAS мільйонник. Його понесло, всі хочуть комісарського тіла, подай безкоштовну рекламу, та ще й шоб після неї суїцідальна тиша на 3 години. 3 ГОДИНИ! Ну нє підараси? А потім сталося прикре. Чи то він пустився чужого берегу, чи хтось ще більший побачив погрозу для себе – його викликали. Натякати не стали, трошечки відпиздили. Але на Сумщині справжні чоловіки на таке не звертають. Аккаунти сказали знести. Крім фбуку, на нього похуй. – VAS IST DAS, VAS? Василь знає, Василь памʼятає. Так, він поплутав береги. Але на тому, на своєму березі, на нього чекає крихітка Сірко. Йому лише 3, його понесла Охтирська Опра, Оприска, шкільна красуня. З танців незнамо від кого понесла. Каже, буха була. Але ж Сергій. Сергій Сергійовичу. – ШАЛОМ, ПРАВОСЛАВНІ! ГЛІТЕР КАПУТ!
КОЖНОГО РОКУ, РОКІВ 8 ПОСПІЛЬ, Я роблю одне й те саме. Пишу допис про Таблеточки, фонд, який ви точно знаєте. Бо я один з понад тисячі супердрузів, які щомісяця допомогають Фонду. Таблеточки постійно опікуються понад 400 дітьми, хворими на рак. Я, дякую світу, не знаю що таке рак. В мене на рак не хворіє ніхто. Але він існує. І діти існують. Роблю я це, як справжній егоїст, скоріш для себе. Кожного місяця, коли банк здійснює платіж – ви можете самі обрати суму, від 300гр до будь-якої – я отримую щемливе повідомлення, яке починається словом Гарік, і я впевнений, що пише людина, яка кладе життя на цю боротьбу. https://tabletochki.org/superdruzi/?utm_source=social&utm_medium=instagram&utm_campaign=instagram_garikkorogodski Цієї миті я відчуваю, що став кращим, ніж є насправді. Й приймаю якесь гарне рішення. Минулоріч я подвоїв платіж. Сьогодні підпишуться четверо моїх дітей. Коли почалася Велика війна, наш фонд Життєлюб поставляв інсулін хворим на діабет, бо він зник, а чекати не можна. На одну з машин з інсуліном гроші дали саме Таблеточки, великі гроші, бо їхніх підопічних європейські фонди забрали до себе. Отака хуйня з цією благочинністю, малятки, як сказав би Дід Панас. Підписка на @Tabletochki– найкращий засіб для чищення карми, зуб даю.P.s. фотка доковідна, памʼятаєте цю епоху?
ҐОЛОКОСТОВЕВ мене у БЯ лежать рідні. Бабуся, батькова мати, та його рідна сестра, вдома Шая. Як вони туди потрапили – ось пряма мова батька. ––––––––––––––––––––-— 27 сентября 1941 года мы с пацанами игра-ли в футбол на Русановских садах. Я нарвал дичеки принёс домой, полную пазуху. Мы с Шелей, ей былошесть, жрали грязные, их ещё брызгали чем-то.На следующий день нам уезжать в Ташкент, в эва-куацию, дядя Мирон прислал машину, он майор.А у Шели температура под сорок и понос. Отправили только меня, маму с сестрой не взяли, сказали — со следующей оказией. Так они попали в Бабий Яр.Я их дичками расстрелял.Я спросил Аню, почему она мне не рассказала об этом.— Ты был сам не свой с папой, не хотела волновать.А потом забылось, он мне кучу всего рассказывал, подиразбери, где правда. Сейчас поняла — это правда.Как он прожил и не рассказал мне? Знала ли обэтом мама? Знал ли об этом ещё хоть один человек?Я тоже не умею плакать. Ни в кино, ни на похоро-нах. А иногда так хочется, прямо завидки берут, когдавидишь мужика с глазами на мокром месте. Но нет.––––––––––––––––––---Скільки я себе памʼятаю, мене завжди гнали у сад на Відрадному, "нарвати яблук". І груш, саме лимонки, не беру. Бо вони і є ти дички. Ба варила з них цукати, подавала нам, дітям, по святам. Та на день Ґолокосту. Варила стільки, що рівно вистачало до серпня, коли у нас з батьком дні народження. І кожного разу перевіряла, чи памʼятаємо ми, діти, на честь чого оті цукати. Дімка їх не їв, пив свої "три румки" дядькиФімивкі, та й шов мовчки. А у неділю після йшов на Берковці, де руками змайстрував памʼятник. Йшов один, без нас, рідних. І там, на цвинтарі, курив кілька сигарет поспіль. А взагалі-то він не палить, кинув у 16, на День Перемоги.
PLAYBOYЯ вперше взял в руки, коли був у шостому класі школи, на Відрадному. Взяв в оренду, 10 коп в час або 30 на день. Кутити ціни не було, лише оренда. На обкладинці чорна модель, я до цього не бачив чорну оголену. Дарин Стерн, я запамʼятав. І білу товком не бачив, лише у шпарину ванної сусідську дівчину. Умова оренди – на фотки не дрочити, плям не лишати. Відтоді я мрію про чорну дівчину. Чи мав я гадку, що моє імʼя попаде на обкладинку PLAYBOY?Щоб не розмазувати соплі по рукавах – я став запрошеним редактором січневого випуску. В номері мої 32 сторінки, а всього більше 100. Це надцікава робота.Номер вже в продажу, моїх нюдсів там немає, утім багато забойних матеріалів. І ще. Часи такі, без благодійності ніяк. Тож зазвичай велика частка накладу йде напряму військовим. І ще-2. Частина з продажу йде @Дурнєву на термобілизну військовим. Купити можна за передзамовленням https://playboy.ua/order/?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAabrEhVRwcyIpvQgcvndgNJpi205OU_8Ac4y0bJq6RjxUiywn_jUefvdVcU_aem_aCId7b0IKa1CJ43Vtbnaiwчи або живцем в ҐОДО у адмінів сцени наВ.Васильківській, 33, у бармена. P.S. чи склалося в мене з чорнявкою, розповім згодом. З @іваненко
НАМАГАЮСЯ НЕ ПИСАТИ На гарячі теми, але не втримався. Щодо допису Неймана вчора після влучання у БЦ Торонто, де він закликає вкладатися у нерухомість не в Україні. Йому прилетіло від всіх за недоречність реклами, за танці на кістках. Справедливо прилетіло. Але багато хто каже, "по суті він має рацію". Кажуть люди, яких я поважаю. Тож відповім. Цей пост – пост не економіста, не інвест-банкіра, це думка торговця бананами. Що його банани найспіліші, взяв та їж. Інвестиції за кордон малоприбуткові. До того ж, будь-кого на новому ринку виїбуть за незнання правил та особливостей. В Україні ризики набагато вищі. Це факт. Але й вихлоп геть інший. Так, наші банани зелені. Але вони дешеві, саме зараз дешеві. Дозріють? Виростуть в ціні? Почорніють? Це невідомо нікому. Утім різна прибутковість за різних ризиків – нормальна ринкова річ. Як у житті. Одні ганяються за принцесою, інші живуть з тими, хто надійно дає раз на тиждень та на свята. Вибачте, що я на бананах пояснюю, але ж не втримався. Тихої всім суботи.
TGLIST.COM.UA
