Книжкова жаба

Якось пізно ввечері влітку 1970 я перекинувся на бік і запитав дівчину, що лежала поруч зі мною, чи хоче вона вийти заміж.- Ми поговоримо про це вранці, - сказала вона. - Зараз мені треба поспати.Вранці вона сказала, що весілля – це не дуже хороша ідея, а насправді навіть дуже погана, але вона все одно згодна. Вона мала рацію: це була погана ідея. Молода жінка Табіта Спрюс ще не закінчила навчання. Я завершив, але не міг влаштуватися вчителем. Я працював у промисловій пральні, отримуючи зарплату, яка трохи перевищувала прожитковий мінімум. У нас був кредит на навчання, жодних заощаджень та жодних пільг. У мене було дві пари спідньої білизни, дві пари джинсів, пара туфель, та проблеми з випивкою. Ми пам'ятали це, призначаючи дату: 2 січня 1971 року.Тієї осені ми сіли в автобус, що йде зі Старого Міста, де жила Таббі, до Бангора, де знаходився відомий ювелірний магазин Дейз. Ми попросили показати найдешевший комплект із двох обручок, який був у продажу. З чудовою професійною посмішкою, в якій не було жодної краплі поблажливості, продавець показав нам пару тонких золотих смужок за 15 доларів. Я дістав гаманець, який тоді пристібав байкерським ланцюжком до джинсів, і заплатив за них. В автобусі дорогою додому я сказав: «Готовий посперечатися, вони залишать зелений слід на наших пальцях». Таббі, завжди вагаючись, відповіла: «Сподіваюся, ми проносимо їх досить довго, щоб дізнатися про це».Через десять тижнів або близько того, ми надягли ці кільця один одному на пальці. Костюм, який я одягнув, був занадто великий для мене - я взяв його в борг у майбутнього швагра, - а мою краваткою пишався б сам Джеррі Гарсія. Моя новоспечена дружина була одягнена в блакитний брючний костюм, який кілька місяців до цього служив нарядом подружки нареченої на весіллі її подруги. Вона була чудова і налякана до смерті. Ми поїхали на весільний прийом (бутерброди з тунцем і содова) на моїй машині, старому Бьюїке з коробкою передач, що дихає на ладан. Я весь час торкався великим пальцем каблучки на безіменному пальці лівої руки.Кілька років по тому – три? п'ять? – коли Таббі мила посуд, її обручка зісковзнула з пальця і впала в зливний отвір. Я вирвав заглушку зливу, намагаючись знайти його, але в темряві виявив лише шпильку. Кільце зникло. Тоді я вже міг купити замість нього нове, витонченіше, але вона все одно заливалася гіркими сльозами через втрату першого справжнього кільця. Воно не коштувало і восьми доларів - воно було безцінним.Життя добре обійшлося зі мною у питанні кар'єри. Я написав бестселери та заробив мільйони доларів. Але я жодного разу не знімав цю дешеву каблучку з лівої руки з того самого дня, як моя дружина з тремтячими губами і руками і блискучими очима вдягла його. Знаю, знаю, схоже на пісню у стилі кантрі. Але у житті так часто й буває. Кільце служить нагадуванням, як ми жили тоді: крихітна трикімнатна квартирка, погано працююча плита і галасливий холодильник, скрипучі мостини, будинок з зимовим осадом, вуличний шум ночами і плакат над раковиною з написом: ДРУГ МІЙ, У НАС ЗОВСІМ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ СИЛ. Кільце змушує замислюватися про майбутнє, пам'ятати, що в нас було (майже нічого) і якими ми були (напрочуд хорошими хлопцями). Не дає забути, що ціна речі та її цінність - не обов'язково одне й те саме.Минуло вже 42 роки, а зеленого сліду ще немає. Стівен КінгПідписатися на Книжкову жабу

Сьогодні 212 років від дня народження Тараса Шевченка. Шановні колеги та лідери громадської думки, хочете відзначити цю дату ефективно, а не ефектно? Тоді не пишіть пафосних дописів у ФБ і не розповідайте з екранів Єдиного телемарафону, як ви його любите. А просто почитайте його щоденник. А потім розкажіть про Тараса Григоровича дітям, друзям або знайомим. Як про людину, як про постать, як про того, хто реально повпливав на події, а не про міфічну особу покриту нафталином офіційного пафосу. Тільки без цього самого пафосу і пихатості. Розкажіть про нього як про живу людину зі своєю історією, повною пристрастей і подій. Тоді, можливо, люди самі захочуть почитати його вірші. Захочуть прочитати його біографію. Захочуть відкрити його щоденники й ознайомитися з тим, що писав Кобзар про своє життя і сучасників. Адже тоді стають зрозумілими мотиви написання віршів. І тоді, можливо, «борітеся — поборете» стануть не просто масово розтиражованими словами, що нав’язли на вустах і втратили свій гострий смак, а повернуть собі свій первісний зміст і будуть не лише цитатою, а й керівництвом до дії.З хеппі-бездейом, Тарасе Григоровичу!Ті, кому лінь шукати книгу, можуть знайти щоденник тут: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev501.htmТарас Шевченко. Зібрання творів: у 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 9–187.Підписатися на Книжкову жабу

128 років тому, 6 січня 1898 року у Дебальцеве, на Донеччині, народився видатний український поет, письменник та перекладач Володимир Сосюра. Поет, перед яким все його життя стояла дилема творчості та виживання, коли любов до України була в конфлікті з вимогами до творчості радянської влади. Любіть Україну, як сонце, любіть,як вітер, і трави, і води…В годину щасливу і в радості мить,любіть у годину негоди.Любіть Україну у сні й наяву,вишневу свою Україну,красу її, вічно живу і нову,і мову її солов’їну.Між братніх народів, мов садом рясним,сіяє вона над віками…Любіть Україну всім серцем своїмі всіми своїми ділами.Для нас вона в світі єдина, однав просторів солодкому чарі…Вона у зірках, і у вербах вона,і в кожному серця ударі,у квітці, в пташині, в електровогнях,у пісні у кожній, у думі,в дитячий усмішці, в дівочих очахі в стягів багряному шумі…Як та купина, що горить — не згора,живе у стежках, у дібровах,у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,і в хмарах отих пурпурових,в грому канонад, що розвіяли в прахчужинців в зелених мундирах,в багнетах, що в тьмі пробивали нам шляхдо весен і світлих, і щирих.Юначе! Хай буде для неї твій сміх,і сльози, і все до загину…Не можна любити народів других,коли ти не любиш Вкраїну!..Дівчино! Як небо її голубе,люби її кожну хвилину.Коханий любить не захоче тебе,коли ти не любиш Вкраїну…Любіть у труді, у коханні, у бою,як пісню, що лине зорею…Всім серцем любіть Україну свою —і вічні ми будемо з нею!Підписатися на Книжкову жабу

Допис у двох частинах. Частина друга. Перша частина у попередньому дописі. Того ж року один із найяскравіших мислителів ХХ століття написав статтю «Кінець», у якій заявив: «…Без ідеї, проти ідеї, проти всього вищого, кращого, порядного, проти свободи, правди й права. При цьому неймовірне тріумфування мас, які вірять, що вони справді цього хотіли, тоді як їх лише з божевільною хитрістю ошукали, у чому вони поки що не можуть зізнатися собі, — і впевнене знання критично мислячих людей, що все йде до жахливої загибелі. Я не стану сьогодні приховувати те, що я тоді знав: як швидко поширилися протверезіння, пригніченість, боязке сумнів, якою зухвалою фікцією дуже скоро стало… самоототожнення володарів із нацією…Апатія, фаталізм, безнадія — радше на них «тримається» режим, ніж на вірі та захваті. Усюди — приховане вичікування й перечікування, сповнене лихих передчуттів… Стан війни проти зовнішнього світу — з безнадійною ізоляцією, з воєнною автаркією, з навіяною народові божевільною вірою, що він стоїть за правду й проти брехні, що все хворе й нице у світі підступно об’єдналося проти країни, яка несе зцілення… Але будь-який стан війни, справжній чи фіктивний, згуртовує народ і уряд, призводить до вимушеного ототожнення нації з режимом. Національна катастрофа, яку режим ніс у собі від першого дня, настала… І тепер крах очевидний — небачене спустошення, безпрецедентне, всеосяжне, моральне, духовне, воєнне, економічне банкрутство…»Після падіння «третього рейху» Томас Манн не повернувся на батьківщину. «Я не уявляю, що мені робити серед людей, які кричали “Гайль”», — говорив він.У 1948 році французький соціолог П’єр Бурдьє (Pierre Bourdieu), проаналізувавши французьке літературне поле часів гітлерівської окупації, вивів закономірність, яку назвав «законом Жданова» — за іменем сталінського «чистильника літератури й філософії»: «Чим більшу вагу мали письменники у своєму середовищі, чим більше їх визнавали не публіка, а саме рівні їм колеги по перу, тим більше вони були схильні до опору. І навпаки — чим більше письменник схилявся до комерційного успіху на шкоду якості, тим більш схильним він був до співпраці з нацистами».Томас Манн, який народився 150 років тому, з усім своїм моральним та інтелектуальним авторитетом буквально ілюструє цей закон. Як і багато сучасних політичних емігрантів, що представляють «творчий цех».Підписатися на Книжкову жабу

Лєна Лягушонкова, Мирослав Лаюк, Катерина Штанко. Книга року ВВС 2025 оголосила переможцівBBC News Україна оголосила переможців 21-ї літературної премії Книга року BBC 2025.Книгою року ВВС 2025 став роман Лєни Лягушонкової "Мій прапор запісяв котик".У номінації Книга року BBC-Есеїстика 2025 переміг Мирослав Лаюк зі збіркою репортажів і есеїв "Списки".Переможцем Дитячої книги року BBC-2025 став роман Катерини Штанко "Вершники дощу".Конкурс "Книга року BBC" проходить у партнерстві з Культурною програмою Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).Книга року - Лєна Лягушонкова "Мій прапор запісяв котик"Це дебютний прозовий роман української драматургині й сценаристки. Її пʼєси перекладені кількома мовами й лунали зі сцен театрів в Норвегії, Німеччині та Польщі.У романі "Мій прапор запісяв котик" письменниця розповідає про своє життя в невеличкому селі біля Луганська.Але попри те, що "це історія про виживання в похмурому совку та постсовку... це – життєдайна книга", - сказала редакторка BBC News Україна і член журі Марта Шокало."Ця книга сповнена неповторного гумору, який зазвичай називають "чорним". Але саме таким чорним гумором ми пробиваємо дорогу до світла", - додала вона."Те, як авторка змальовує своє життя в луганському СМТ, а згодом і в Луганську, захоплює дух і викликає подив. Тут жива мова, багато лайки та жорстких сцен, тому цей твір для дорослих", - підсумувала у своїй рецензії журналістка BBC News Україна Наталія Патрікєєва.За головний приз "Книги року BBC-2025" у фіналі, окрім переможця, змагалися:Богдан Журавель "Букурія. Історія одного плавання",Мирослава Кирильчук "Микольцьове щастя",Євгенія Кузнєцова "Вівці цілі",Марія Олекса "Кімнати Естер".Підписатися на Книжкову жабу

Став відомий лонгліст номінантів на Шевченківську премію у 2026 році. Що читали з цього? ПрозаПавло Белянський – роман «Битись не можна відступити»Надія Вальчук (Вальчук-Остряниця) – роман «Остання відьма»Віктор Васильчук – книга «Шалена Богдана»Ольга Воробйова – збірка оповідань «Голоси пам’яті. Буча – місто-герой»Серафим Гордієнко, Олександр Мєняйлов – книга «Метаромантика. Кров, степ і вічність»Олександр Данильчук (Соф’є Хрумтьє) – трилогія «Пригоди кумбреків та гом’ячків»Любко Дереш – роман «Погляд Медузи. Маленька книга пітьми»Наталія Доляк – роман «Як її не любити»Анатолій Жарук – роман «Коли третій… не зайвий»Оксана Зубковська, Михайло Огарьов – книга «Філософія воїна»Василь Іванина – історичні романи «Поціловані Богом»Юлія Ілюха – збірка короткої прози «Мої жінки»Роман Киселюк – книга «Світ потребує радости. Гуцульські приповідки, прислів’я, коломийки»Василь Нагірняк – книга «Орфей Собору Нації»Леонід Петровський – книга прози «Переддень вічності»Степан Процюк – роман про Євгена Чикаленка «ПАН»Валентина Розуменко – книга «Вільні Полонянки»Каріна Саварина – роман «За маму, за тата»Леонід Тома – книга «Мандри Небесного чоловіка»Юрій Щербак – книга «Мертва пам’ять. Голоси і крики»ПоезіяОлексій Бик – книга поезій «#Приголосніголосні»Микола Гриценко – книга поезій «Волокна»В’ячеслав Гук – книга поезій «Кримський літопис»Михайло Жайворон – книга поезій «У всі дзвони»Павло Коробчук – книга поезій «Навій»Валерій Кулик – книга сонетів «Дніпро рятує Україну»Дар’я Лісіч – книга поезій «Один великий вірш і декілька маленьких»Леонід Логвиненко – книга поезій «Поклик срібного вовка»Василь Махно – книга поезій «Схима»Василь Мойсишин – книга віршів «Бо йде війна»Юлія Мусаковська – книга поезій «Каміння і цвяхи»Станіслав Новицький – книга поезій «За Господнім плечем»Віктор Оліфіров – корони вінків сонетів «Істини Буття», «Мови, віри, власті»Ігор Павлюк – книга поезій «Танець Мамая»Зореслава Пилипишак (Стасюк) – збірка поезій «Я з тобою»Андрій Сем’янків (MED Goblin) – книга поезій «Тонка коричнева лінія»Богдан Стельмах – книга «Лірика»Станіслав Стриженюк – драматична козацька дума «Судний день»Сергій Чирков – книга поезій «Сюжет для миті»Ірина Шувалова – книга поезій «Кінечні пісні»Літературознавство і мистецтвознавствоОлеся Авраменко – серія мистецтвознавчих книг «Accent»: «Білокур», «Приходько», «Тістол», «Паркомуна»Валерій Бітаєв, Юрій Мосенкіс – книга «Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги»Петро Іванишин – книга «Націософська герменевтика: нариси»Олександр Клековкін, Юлія Бентя, Світлана Кулінська – двотомник «Театральна культура України: матеріали до історичного словника»Людмила Лисенко – мистецтвознавчий роман «Світотворення від Марії»Євген Матвієнко, Євген Букет, Олексій Дєдуш – книга «Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки»Надія Нікітенко, Світлана Чорна – книга «Софія Київська – тисячолітній символ Української держави»Лариса Семенко – книга «Наш тихий геній Леонтович»Павло Ткачук – книга «Голосом серця»Сергій Тримбач – книга «Іван Миколайчук. Містерії долі»Борис Філоненко – книга «Культура під тиском 000/0000»Анатолій Шкуліпа – книга есе «Над рівнем моря»Підписатися на Книжкову жабу

Що ми знаємо про Харків? Це сучасне прогресивне місто, яке частіше за Київ було двигуном усіх культурних змін і технічних прогресів. У видавництві IPIO вийшла нова крутезна книжка про Харків. Авторка Марія Сердюк пише так, ніби веде особистий блог про своє рідне місто. Тут немає нудних дат і сухих фактів. Натомість – жива мова, особисті спогади, інтерактивні QR-коди, які дозволяють побачити Харків на власні очі, і щира любов до міста, яке навіть під обстрілами продовжує жити, творити і надихати.Це книжка про те, що справжній Харків – це люди. Прекрасні, талановиті і сміливі, які навіть у найтемніші часи висаджують квіти, малюють на стінах і говорять: "Ми тут. Ми живемо. Нас не зламати."Це «інакша» історія міста-двигуна, міста-героя, міста незламного духу. Не суха подача фактів, а жива розповідь про Харків крізь призму дружньої бесіди, де місто постає як друг, учитель і перша любов. Книжка для тих, хто хоче відкрити справжнє обличчя одного з найбільших і найкрутіших міст України.Тільки для наших підписників видавництво надало знижку на книжку — до 7 листопада 2025 року – ви можете замовити книжку за 480 430 грн! Посилання на сайт видавництва.Підписатися на Книжкову жабу

Говорили днями з колегою й зійшлися на тому, що нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі, перетини надзвичайного. З кожної такої історії можна було побудувати роман. Кожного героя подібної історії можна канонізувати головним протагоністом української літератури. Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні. Ми це вже чули, читали, бачили в прямому ефірі. Українці наповнили культуру змістом по вінця, і зміст втратив актуальність.Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова. Навіть якщо вона печальна і трагічна – вона весела як процес. Цікава як результат. Мені не вистачає в нашій літературі гри. Я зараз не про невміння намалювати голову коня, але з хворобливим бажанням бути Поллоком, Краснером або Ротко. Я про освоєний академізм і – далі – пошук себе в нових формах. І тут мова не про жанрову літературу. В ній і не має бути експериментів. Точніше, в ній не має бути радикальних змін в подачі.А от. Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Або писали. Стає нудно від одноманітного. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Нас не почують. Вже не чують. Ми більше не цікаві. Ми вже й собі не надто цікаві з цими завченими фразами й одноманітними (але такими неймовірними та непересічними) історіями.Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.Два дні тому після виступу мене спитали, чому я більше не пишу у фейсбуці. Я не пишу, бо немає про що писати. Мені – немає про що. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. І я зосередився на літературі. Часом одна книжка має менше читачів, ніж допис у фб. Але для мене це чесніше. І моє життя не надто цікаве, аби про нього писати. А про інших писати я не хочу і не маю права. Тому і не пишу. Немає про що. Немає про що писати колонки та есе. Немає про що писати у фб. Я вірю, що колись українська література стане великою літературою. Але станеться це тоді, коли ми вийдемо за межі, які самі собі встановили. За межі правильного, зручного й типового. За межі літературної очевидності. Гадаю, наша література в найближчі роки, а може й десятиліття не відійде далеко від актуального. Скоро у нас з’являться дуже хороші тексти про цю війну. Можливо навіть світового рівня. Та за якийсь час це стане скучно. Для нас – уже. Для них – трохи згодом. І от я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Не лише сенсами та змістом. А ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво. А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду. (с) Артем ЧехПідписатися на Книжкову жабу

Був такий чудовий автор фентезі, як Террі Гудкайнд, яский помер у 2020 році. В нього є цикл книжок під назвою "Меч Істини". У ньому прописані головні правила чарівників, але насправді політиків. Перша книга відповідно називається "Перше правило чарівника". Я його зараз процитую. Воно багатьом не сподобається. Але це правило вірне по відношенню до багатьох моїх співвітчизників, які не хочуть бачити правду, заплющують очі на брехню, ідеалізують мерзотників і схильні вірити аферистами та шарлатанами, які уподібнившись Гамельнському щуролову примушують їх танцювати під свою дудку. "Люди дурні, і, якщо правдоподібно пояснити, то майже всі повірять у будь-що. Люди дурні і можуть повірити брехні, тому що хочуть вірити, ніби це правда, або тому, що бояться знати правду."Українська влада використовувала це правило багато разів. Наприклад "травневі шашлики" та "3000 ракет до кінця 2025 року". І люди вірили в це, попри всі попередження. Висновків не буде. Читайте книги. Якщо не для того, щоб більше знати, то, як мінімум, для того, щоб робити менше помилок і щоб вас менше дурили.Підписатися на Книжкову жабу

Українська користувачка соцмереж опублікувала в Х допис про високу вартість нової книги Джоан Роулінг. У відповідь письменниця запропонувала відправити один примірник їй у подарунок. І це не жарт.Свіій допис українка Julie Astry поширила в соцмережі Х (Twitter) 4 вересня. «В Україні, коли виходить нова книга Роберта Ґалбрейта (Джоан Роулінг), вона коштує утричі дорожче, ніж приблизно за рік потому. Поки решта світу насолоджується The Hallmarked Man, ми, якщо не готові заплатити шалені гроші, змушені чекати», — йдеться в дописі.Як приклад українка наводить книгу “The Running Grave”. Коли книжку тільки випустили, вона коштувала майже 1300 гривень, зараз видання можна прибрати за 600 гривень.Серед інших коментаторів, у дискусію втрутилась і сама письменниця Джоан Кетлін Роулінг, яка відома за книгами про Гаррі Поттера. Вона попросила адресу українки і написала, що надішле книгу особисто. Мова йшла про нову книгу "Людина з клеймом" — це восьма книга серії «Детектив Корморан Страйк» у жанрі кримінального детективу Джоан Роулінг, який письменниця випускає під псевдонімом Роберт Ґалбрейт. Сюжети обертаються навколо приватного детектива Корморана Страйка і його помічниці Робін Еллакотт, які розслідують заплутані кримінальні справи.Підписатися на Книжкову жабу