Aparecium_books

Я повертаюся до Радуни, піджимаючи губи. - Ти можеш відмовитися. Я хочу чітко це прояснити. Це не наказ. Так, тож... Мені було цікаво, чи можу я... побачити твій... гм, орган. Його брови здивовано піднімаються. - Мій орган? Я стискаю зуби від збентеження, миттєво розуміючи, що мала б сказати «член» - от тільки це слово просто не пролазило крізь горло. Я могла б сказати це Арві, але Радуна такий шляхетний у своїй мові, що мені надто соромно. - Твій дітородний орган, - кажу я, поки божевільний, нервовий смішок намагається вирватися з мого горла, а щоки палають від жару. Радуна посміхається, і його добре обличчя стає хижацьким. - Ти бажаєш зустрітися зі своїм ворогом до битви? Я швидко киваю, палаючи від жару й збентеження під його розваженим поглядом. - Ти не мусиш! - нагадую я йому, і мій голос стає писклявим від придушеного сміху. - Я просто... Я ніколи його не бачила. Я вивчала схеми органів коней і биків, а ще там була схема бобра, самі боги знають навіщо, але... Я замовкаю, коли Радуна сміється - цей звук теплий, затишний і приносить таке полегшення. Принаймні його це розважає. Мабуть, він відмовить мені і, як джентльмен, вдасть, ніби цієї розмови ніколи й не було. Тому коли він піднімається й розстібає ремінь, мої очі округляються від шоку, а щелепа відвисає. В мить цілковитої паніки я хочу зупинити його, але допитливість перемагає. Затамувавши подих, я дивлюся, як він розв'язує своє спіднє - те саме, яке ***, - а потім зсуває все до колін. "Приз для короля" Лейла ФейА 👉 отут👈, хто ще не бачив, можна ознайомитися з початком книги🤭

✨#Анонс✨Назва: SOS Hotel: On the Road / Готель SOS: В дорозіСерія: SOS Hotel #8 / Готель SOS #8Автор: Adam Vex / Адам ВексВи думали, це кінець наших диких готельних пригод?Ага, ми теж.Великий Поганець пішов. Мені (Зі, очевидно), Адаму та Модним Іклам давно пора відпочити. Я б також хотів масаж ніг, низку галіцюногенних коктейлів Тома, і нескінченні години такого необхідного особистого часу з двома моїми улюбленими людьми між простирадлами. І мій пілон.Привіт, щасливі назавжди!Але виявляється, доля ще не закінчила з нами.Загальний улюблений «сонячний твінк» чудово вміє несподівано неживити людей, які, мабуть, на це заслуговують. У чому він не майстер, то це в зберіганні секретів. Тож коли Адам пакує наші сумки і влаштовує нам раптову відпустку, навіть Лорду Модним Іклам стає очевидно, що щось відбувається.Ми будемо підігрувати і не ставитимемо запитань, бо це Адам. Він розкаже нам, що насправді коїться… зрештою.Але поки ми веземо команду Готелю SOS у дорогу, і дивацтва накопичуються (перевертні з банди байкерів, психовані відьми-інфлюенсерки, злі тролі та провалля), є одне питання, якого я та Модні Ікла не можемо позбутися.Від чого, бл*дь, тікають дракони? <- НЕ ВІДКРИВАТИ ТИМ ХТО НЕ ЧИТАВ ПОПЕРЕДНІ ЧАСТИНИ - ЄБЕЙШИЙ СПОЙЛЕР (Ми повернулися! Ха, не очікували цього, чи не так. Ага, ми теж. Я все ще не отримав книгу про МЕНЕ, але авторка дозволила мені написати цю анотацію, поки я не буду, бл*дь, лаятися. Пффф. Тож пристібайтеся, сучки, поїздка ще, бл*дь, не закінчилася. Думаєте, ви готові? Подумайте ще раз, кексики. Божевілля щойно стало ще божевільнішим.)Ласкаво просимо до Готелю SOS ~ Де ми точно НЕ в бігах.Допомогти трійці втекти, бл*дь

Ця жінка - надзвичайно вродлива. Вродлива так, що від цього щемить. Насичена червоність її вуст разюче контрастує з кремовою шкірою. Вигин її верхньої губи, немов лук Купідона, здається намальованим. Її рівне дихання й тихе муркотіння, що зрідка зривається з губ, сповнені спокою. Умиротворення. Мої думки мимоволі повертаються до давно минулих років, до безтурботних днів лагідного кохання. До того, що колись було моїм, а тепер втрачене. До ніжних доторків при свічках, до приглушеного сміху під ковдрою. Я підношу руку, щоб почухати груди, соваючись на незручному кріслі навпроти її дивана, аж раптом мої спогади перериває гучніше муркотіння. Я дивлюся вниз і бачу огидне створіння немислимої кудлатості та розміру, яке можна описати лише як кота. Я кричу, і цей звук - пронизливий, наче зойк банші - звучить достатньо голосно, щоб Рю миттєво прокинулася, а шерсть на цій істоті стала дибки. - Що відбувається? - сонно запитує моя неохоча пацієнтка з дивана. - Це ти мені скажи, - шиплю я, притискаючись до спинки крісла. - Одне діло терпіти духа, що вештається по помешканню. Але ця потвора? - я здригаюся. Вона кліпає. - Це, любий Кейне, Естер. Вона - моя кішка. І не обзивай її. Вона дуже чутлива. - Це не кішка. Це якийсь криптид . - Це мейн-кун, - Рю відмахується, ніби це щось пояснює чи виправдовує. - А тепер залиш її в спокої. Вона стара і не любить нікого, крім мене. - Розумію це почуття, - думаю я про себе, хоча, мабуть, озвучив цю думку вголос, бо Рю відповідає: - Ти що, вже м’якшаєш щодо мене? Вона хихикає, і цей звук одночасно діє на мене найкращим і найгіршим чином. Я не можу вирішити, чи нагадує це шкрябання нігтями по дошці, чи пробігає холодком по хребту. Я знову здригаюся. Мені треба взяти себе в руки. - Ця штука виглядає напівживою. - А ти виглядаєш повністю мертвим. То ти збираєшся допомогти мені в дечому розібратися чи будеш і далі поводитися як прикрість? Як для того, хто стверджує, що опікується моєю безсмертною душею, ти нечасто так поводишся. Вона сідає рівно, потягуючись; цей рух привертає мою мимовільну увагу до тендітних ліній її шиї, що спускаються до блідої шкіри на грудях і вертикального шраму, викарбуваного між тим, що, як я уявляю, є ідеальною парою... "Грім" Д. Дж. Кріммер, Джо Арден

Зі рвонув уперед, обхопив обличчя Віктора долонями й впився поцілунком у його губи. Оскільки Віктор стояв боком, поцілунок вийшов ніяковим, але це вже не мало значення, бо Віктор одразу вхопив Зі у відповідь і поцілував так, ніби намагався поглинути його цілком. Ох. Гаразд. Ого. Температура в ліфті підскочила до тисячі градусів, або ж це кров у моїх жилах перетворилася на лаву, бо спостерігати за тим, як вони дають волю почуттям, було фантазією, якої мені не вистачало, хоч я про це й не здогадувався. Я відвів погляд... підглядати - це ж неправильно, чи не так? Але потім знову зиркнув, бо це також відчувалося по-своєму приємним. Нарешті вони вирішували свої розбіжності... за допомогою язиків. Віктор вчепився кулаками в комір сорочки Зі й притис його до стінки ліфта так, що кабіна здригнулася, а потім заповзявся мало не з’їсти його обличчя - але в такий сексуальний, лютий, агресивний і відчайдушний спосіб, що моє серце та інші частини тіла почали калатати. Права рука Зі вчепилася в дупу Віктора, а інша заплуталася в його волоссі. Це було схоже на те, як двоє хижаків намагаються вбити один одного ротами. Я й забув, що ми в ліфті, поки не пролунав сигнал і відремонтовані двері плавно не відчинилися перед постоялицею та її сином-підлітком. Жінка зойкнула й затулила синові очі. Хлопець тут же спробував зазирнути крізь її пальці. Я розкрив рота, намагаючись щось пояснити. - Е-е... Зі штовхнув Віктора до задньої стінки ліфта, а потім накинувся на нього, вихляючи хвостом, і знову впився у губи Віктора, всмоктуючи його язик. Його рука також потягнулася до паху партнера. Віктор видав глухий стогін, який міг бути як схвальним, так і ні. Усе це аж ніяк не виглядало стриманим. - Він його вбиває? - прошепотіла постоялиця. - О... е-ем... Не зовсім вбиває. Радше знімає напругу, - пояснив я. - Чесно кажучи, це давно мало статися. Напруга між ними зашкалювала вже кілька тижнів. - Схоже, вона не отримувала від цього видовища такого задоволення, як я. - Хіба чудеса природи не дивовижні? Зі притиснувся пахом до стегна Віктора і простогнав йому в рот. - Не думаю, що це природно, - фиркнула вона і потягнула свого витріщеного сина по коридору в бік сходів. "Готель SOS: Розкіш, за яку варто померти" Адам Векс

- Ну ж бо, - скиглю я. - Подивимося, чи зможеш ти взяти мене з собою. Можливо, якщо я триматимуся за тебе. - Не торкайся мене, - його голос клацає, мов батіг, різко й раптово, з відтінком чогось, що не є цілком страхом, але й не є впевненістю. Ця нотка тривоги? Вона лише підживлює мене. - О, як же панікують сильні світу цього, - мурчу я, скидаючи інший черевик і повільно, виважено підводячись зі стільця. Я насуваюся на нього з театральною загрозою лиходія з дешевого фільму жахів, піднявши руки, мов пазурі. - Що таке, Гріме ? Боїшся краплинки ніжності? - Я серйозно, Рю. - Він тепер відступає назад, і це приносить мені таке задоволення, яке, мабуть, мало б занепокоїти терапевта. - Стій на місці. Але йому нікуди відступати - він затиснутий між обіднім столом і вітриною. Мої долоні лягають йому на груди, наче прапор перемоги. Його реакція зовсім не така, на яку я очікувала. Все його тіло здригається, наче мій дотик пропускає електричний розряд крізь його кістки. Тихий звук виривається в нього з вуст - майже стогін, ледь не прокляття, - щелепи стискаються, а очі закочуються, лише на мить. - О, - шепочу я. - Цікаво. - Досить. - Це слово ріже, мов лезо. Не встигаю я й оком кліпнути, як він рухається - блискавично. Його рука різко викидається вперед, хапаючи зі стіни одну з татових старих мотузок. Я ледь встигаю усвідомити, що відбувається, як мої зап’ястки вже перехоплені, розвернуті та стягнуті з професійною вправністю. Його дихання рівне. Моє - ні. - Я просив тебе по-доброму, - гарчить він, відтягуючи мене від стіни. - Але ти, вочевидь, із тих смертних, що розуміють лише через ескалацію. - Ти зв’язав мене морським канатом. Ти ж розумієш, що це ненормально, правда? Він не відповідає. Просто знімає з гака ще одну бухту мотузки й киває в бік коридору. - В спальню. Зараз. - Що? - Стілець чи ліжко, Рю. - Клянусь, щ... - Якщо я не почую адекватної відповіді протягом наступних трьох секунд, ти будеш прив’язана до перил. Я витріщаюся на нього. Люто і впритул. Але правда в тому, що я вже наполовину зв’язана й не маю жодного важеля впливу. Тому, хоч і неохоче, обираю комфорт. - Ліжко, - бурчу я. "Грім" Д. Дж. Кріммер, Джо Арден

— Ти хоча б дізнався розклад її занять? — Деміен веде нас до їдальні; наші обличчя розчервонілися після тренування.Я хитаю головою.— Немає потреби. — Нокс сяє і маше рукою над головою. — Ми самі запитаємо. Рорі!Вона продовжує крокувати до виходу без жодного вагання, світле волосся розвівається за нею, а на одному плечі висить важка сумка.— Авроро! — громовий окрик Деміена змушує кількох дівчат, що стоять у черзі в їдальні, здригнутися.Вона озирається через плече, зсунувши брови. Наш ангел магнетична. Один її погляд приковує мене до місця.Нокс плескає мене по плечу.— Ти знав, що вона буде тут, чи не так?Вони обоє дивляться на мою напівусмішку, і мені не потрібно казати ні слова. Деміен схвально киває.— Молодець чоловіче.Аврора помітно зітхає і неохоче прямує до нас.— Знову привіт.— Повечеряй із нами, — каже Нокс.— Я так не думаю...Але Деміен уже витягає свою студентську картку і двічі проводить нею по терміналу.— Давай. Їж.— Це буде одна з тих ситуацій порятунку життя, де ви будете ходити за мною як цуценята і вічно вдавати, що ви мої боржники?Нокс усміхається їй.— О, ти вже починаєш розуміти суть. "Померти за тебе" Гармоні Вест.

✨ #Анонс ✨Назва: Як НЕ Вбити Пекельного Пса / How Not to Kill a HellhoundСерія: Пекельні Пси Парадайз-Фоллз #5 / Hellhounds of Paradise Falls #5.Автор: Шеннон Мей / Shannon Mae.Себбі:Моє життя досить гарне. Я люблю свою роботу, годую воронів у своєму дворі, і в мене є чудові друзі. Звісно, нещодавно мене викрала секта, але друзі мене врятували, тож нічого страшного не сталося. Ну, добре, люди навколо мене дійсно часто помирають, але я ж працюю в лікарні. Це нормально… правда? Смерть все одно не страшна — це просто ще один початок. На жаль, більшість хлопців, з якими я зустрічаюся, так не вважають. Моє особисте життя було досить порожнім, але нещодавно я з деким познайомився. Він неймовірно милий і навіть любить ворон. Я тільки сподіваюся, що він не злякається, коли дізнається про мою роботу. Корбін:Я отримую велике задоволення, позбавляючи світ душ, приречених на пекло, — особливо тих, хто полює на слабких. З моєю зграєю та моїм фамільяром, Вороном, поруч життя стабільне й спокійне. Принаймні, так було до появи Себбі. Цей милий, жвавий хлопець — є набагато більшим, ніж він сам усвідомлює, і він ось-ось переверне все з ніг на голову. Є лише одна дрібниця: він не знає, що надприродне існує… або що він сам є надприродною істотою. Я хочу допомогти йому опанувати свої сили, але є одна заковика — якщо я не буду обережним, Себбі може в процесі цього мене вбити. Теги:Мстиві Ворони; Смерть насправді весела; Корбін так само одержимий блискучими речами, як і його птахи; зграя з’являється, щоб влаштувати хаос; Тея рішуче налаштована стати новою найкращою подругою Себбі; Джуда не заарештовують (а може, й заарештовують?); є тортури й смерть (але лише для справді поганих людей); пекельні пси мають хвости, і вони знають, як ними користуватися. Дякнути/дати копняка, тиць сюди.

Двері зачинилися, і я повернулася до маленького столика, щоб взяти свій телефон і знову відкрити плейлист. Там було повідомлення, яке я пропустила деякий час тому. Мудак: Це навіть близько не так смачно, як ти. ;) Ось там і сиділа його самовдоволена дупа, попиваючи полуничний молочний коктейль біля таблички «Зачинено» у Дезіре. Ця зрадлива дрібна сучка його впустила? Вона жодного разу не зробила такого для мене! Я: Сподіваюся, ти ним подавишся. Я ввімкнула перемішування музики і нехай вона веде мене через усе це прибирання, яке зайняло трохи більше години, і коли я нарешті влаштувала місіс Портер у холодильнику, я була втомлена як собака. Я знаю справжню причину чому, але відмовляюся думати про це знову, поки не доведеться. Що, якщо він уже повернувся до квартири, станеться найближчим часом. Я не маю уявлення, як буду вдавати перед Бріджит, ніби нічого з того, що було на столі, не сталося. Після цього все було як завжди. Ми повернулися до нашої звичної перепалки, ніби він щойно не виїв на виворіт мою піхву. Можливо, так буде і надалі... Якщо Бог дасть. Я все вимкнула і піднялася нагору рівно о п'ятій. Сьогодні понеділок. Я відчуваю запах розмарину і чебрецю. Сьогодні на вечерю смажена курка. Я перевірила телефон перед тим, як зайти в левове лігво, і відразу пошкодувала про це. Ще одне фото. Ще одна річ, про яку я повинна буду робити вигляд, що не думаю, коли зайду в цю кляту кімнату. Мудак: Сподіваюся, ти подавишся цим пізніше. Це один офігенно красивий член. Ось тобі й «опанувала себе» - і це при тому, що на мені не було жодної пари трусиків, які допомогли б приховати очевидне. Я пропускаю вечерю. Я прокричала свої прощання і вийшла геть до того, як у мене не залишилося б іншого вибору, окрім як зіткнутися з розпеченою олією, дибою... або гільйотиною. "Сім могил" H.B. Elliott

✨#Анонс✨Назва: SOS Hotel: Your Final Resting Place / Готель SOS: Ваш останній притулокСерія: SOS Hotel #7 / Готель SOS #7Автор: Adam Vex / Адам ВексКолишня зірка кіно для дорослих, збанкрутілий татусь-вампір і нудна людина збираються спробувати врятувати світ...Чесно кажучи, це, мабуть, наша провина, що вашому світу кінець. Вибачте за це. І якщо вже бути відвертими, ми не дуже вправні в порятунку людей - або самих себе. Тож вам краще зібрати речі й тікати в гори.Ну так, про всяк випадок...Мене звати Адам Векс, і я точно не той герой, який нам потрібен. Але разом із Зі та Віктором, цілою купою секс-демонів, одним тіньовим звіром, зухвалим ШІ-барменом та кількома некерованими гремлінами — ми це все, що у вас є.Ласкаво просимо на кінець світу в «Готель SOS».Сподіваємося, вам сподобається ваш останній притулок.«Готель SOS» містить нецензурну лексику, відверті сцени та контент, який деяким читачам може здатися некомфортним (включаючи жаб). Тут точно буде кілька випадків нежиття, дуже багато лайки (у Зі немає фільтра на лайки), а Себастьян буде просто Себастьяном.Якщо ви не читали попередні частини, точно не починайте з цієї. Це фінальна книга серії.На квиток в гори

Холод не осідає на шкірі - він просочується під неї. Проникає в кістки, згортається десь глибоко в животі, потім підіймається вище, вплітаючись у груди, у простір, де колись було серце. Я відчуваю, як він обвиває мої ребра, мов плющ, що дико розростається на кладовищі, влаштовуючись у порожнечі, яка залишилася. Ось ким я тепер є. Порожнечею. Це відчуття нове - і водночас дивно очевидне. Мене більше немає. Немає паніки. Немає припливу адреналіну. Навіть найменшого поштовху страху, за який можна було б зачепитися. Бо паніка означала б, що моє тіло ще намагається мене захистити. Страх означав би, що є від чого тікати. А це - повна нерухомість. І я знаю. Тепер я це знаю так, як вже не можна не знати. Я мертва. Ця думка осідає в мені важко, як остання затяжна нота похмурої мелодії. Немає яскравого світла. Немає тунелю. Немає теплих обіймів по той бік завіси. Темрява. Глибока чорна порожнеча безмісячної ночі. Я обіймаю себе - або принаймні думаю, що обіймаю. Я більше не можу відчути своє тіло так, як раніше. Це ніби обіймати дим. "Грім" Д. Дж. Кріммер, Джо Арден