- Ну ж бо, - скиглю я. - Подивимося, чи зможеш ти взяти мене з собою. Можливо, якщо я триматимуся за тебе. - Не торкайся мене, - його голос клацає, мов батіг, різко й раптово, з відтінком чогось, що не є цілком страхом, але й не є впевненістю. Ця нотка тривоги? Вона лише підживлює мене. - О, як же панікують сильні світу цього, - мурчу я, скидаючи інший черевик і повільно, виважено підводячись зі стільця. Я насуваюся на нього з театральною загрозою лиходія з дешевого фільму жахів, піднявши руки, мов пазурі. - Що таке, Гріме ? Боїшся краплинки ніжності? - Я серйозно, Рю. - Він тепер відступає назад, і це приносить мені таке задоволення, яке, мабуть, мало б занепокоїти терапевта. - Стій на місці. Але йому нікуди відступати - він затиснутий між обіднім столом і вітриною. Мої долоні лягають йому на груди, наче прапор перемоги. Його реакція зовсім не така, на яку я очікувала. Все його тіло здригається, наче мій дотик пропускає електричний розряд крізь його кістки. Тихий звук виривається в нього з вуст - майже стогін, ледь не прокляття, - щелепи стискаються, а очі закочуються, лише на мить. - О, - шепочу я. - Цікаво. - Досить. - Це слово ріже, мов лезо. Не встигаю я й оком кліпнути, як він рухається - блискавично. Його рука різко викидається вперед, хапаючи зі стіни одну з татових старих мотузок. Я ледь встигаю усвідомити, що відбувається, як мої зап’ястки вже перехоплені, розвернуті та стягнуті з професійною вправністю. Його дихання рівне. Моє - ні. - Я просив тебе по-доброму, - гарчить він, відтягуючи мене від стіни. - Але ти, вочевидь, із тих смертних, що розуміють лише через ескалацію. - Ти зв’язав мене морським канатом. Ти ж розумієш, що це ненормально, правда? Він не відповідає. Просто знімає з гака ще одну бухту мотузки й киває в бік коридору. - В спальню. Зараз. - Що? - Стілець чи ліжко, Рю. - Клянусь, щ... - Якщо я не почую адекватної відповіді протягом наступних трьох секунд, ти будеш прив’язана до перил. Я витріщаюся на нього. Люто і впритул. Але правда в тому, що я вже наполовину зв’язана й не маю жодного важеля впливу. Тому, хоч і неохоче, обираю комфорт. - Ліжко, - бурчу я. "Грім" Д. Дж. Кріммер, Джо Арден