З плином воєнного часу дистанція між нами і життям у Криму збільшується, а його трагедії, порушення прав людей, переслідування активістів, іншування та демонізація кримських татар губляться серед нових трагедій повномасштабної війни.Не знаходять ці теми собі місця і в цій виставці. "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" не ставить собі за мету проблематизувати сьогоднішню кримську реальність, натомість через поетичні алегорії, ностальгію, саморефлексію, подекуди сентиментальність складає багатошаровий кримський портрет. У цьому сенсі взяте у назву виставки "ми" відкривається як переважно українське, що дивиться на півострів з материка — і на сьогодні з минулого.
20-го березня у варшавському Замку Уяздовському відкрили виставку "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" під кураторством Катерини Семенюк, Оксани Довгополової та Аліма Алієва.Редакторка УП.Культура Ліза Корнейчук відвідала виставку і розповідає, як розсипається спроба єдиного образу Криму і чому це добре.Підпишіться на УП.Культура
«Про що ми мовчимо, коли говоримо про Крим» — Ксенія Білаш написала про виставку «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим», яку ось-ось відкрили у Варшаві.Ксенія описує деталі виставки, а наприкінці ставить дуже гарне питання, але не стільки до цієї виставки, скільки відштовхується від неї та взагалі дивиться на культурні репрезентації «для нас» та «для них». Якщо врахувати, що обидві категорії спираються на абстракнті уявлення про «нас» та «них», відірвані від реальності, а не на соціологічні дані, чи знання сегментів, то обидва кути зору можуть бути однаково обережні і самоцензуровані. Що для українців в Україні, напевне, виглядає як конʼюнктура, а для закордонної авдиторії, яка звикла до гострих тем та проблематизації, як пропаганда (хоч як цей термін не ліпиться до того, що відбувається), чи просто щось слабке і невиразне.У ній Крим проявлений через (трагічне або ідилічне) минуле і (бажане) майбутнє, але не (реальне) сучасне; він постає скоріше як простір і територія, ніж як населення — незручно російськомовне, яке, хай не поголовно, масово раділо приходу Путіна і навряд чи чекає на звільнення від нього. Чи не спрощуємо ми розмову про майбутнє, коли уникаємо питання, чи вважаємо ми всіх цих людей «нашими»? Або розмову про минуле, коли говоримо про злочини росіян, але забуваємо про байдужість українців? На цій виставці легко забути, наприклад, що це громадяни України конфліктували з татарами, які поверталися, через «самозахоплену» землю; що 2014 рік не закрив наглухо кордон з Кримом (це відбулося лише у 2022-му); що прайди досі зустрічають опір в Україні. <…> пропонуючи послуговуватися різною мовою «для них» і «для нас», ми відчиняємо двері для позиції «не на часі» і так втрачаємо час. Тож образ втрати, який домінує на виставці, виходить далеко за її межі.…Паралельно з виставкою «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» ЦСМ «Замок Уяздовський» відкрив ще одну, «Цей кіт був намальований під час війни» — це колективна виставка про візуальне зображення різних воєн, яка поєднала польську й українську кураторок (Анна Лазар, Лада Наконечна) і зміксувала українські роботи з творами художників від Німеччини до Мексики. У той самий час в іншому варшавському музеї — Музеї сучасного мистецтва — українське мистецтво можна побачити на виставці «Жіноче питання 1550–2025». Роботи Марії Башкірцевої, Алли Горської, Тетяни Яблонської, Влади Ралко, Kinder Album, Сани Шахмурадової, Лесі Хоменко й інших українських художниць роблять спільне висловлювання разом з творами Артемізії Джентілескі, Софонісби Агніссоли, Анжеліки Кауфман, Тамари Лемпіцької, Фріди Кало, Луїзи Буржуа, Трейсі Емін, Агати Богацької і багатьох інших. Очевидно, польські інституції, принаймні у сфері сучасного мистецтва, мислять Україну частиною спільного культурного простору і включають її митців до складних висловлювань. Можливо, ми теж вже можемо дозволити собі менше обережності у спільних розмовах?
Як на мене, саме гарно зроблені виставки здатні провокувати такі питання, які, можливо, вплинуть на минуле, майбутнє та мистецтво. —Виставка «Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим» організована платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво на замовлення Українського інституту за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Куратор(к)и проєкту — Катерина Семенюк, Оксана Довгополова та Алім Алієв. Виставка триватиме до 28 червня 2026 року.
Віднедавна в мене з'явився новий улюблений онлайн-кінотеатр - це Медіатека Суспільного. За минулі кілька місяців там з'явилася неймовірна кількість матеріалів з українського телебачення усіх епох та на будь-який смак. Але першим ділом я маю привернути увагу до їхнього розділу "Кінематограф", де тепер доступні невідомі перлини українського кіно. От, наприклад, ігровий фільм Володимир Онищенка "Об'єкт Джей". З жанрової точки зору цю картину можна було б описати як українську версію "Жандармів із Сан-Тропе". Її сюжет приверне увагу не лише любителів треш-кінематографу 90-х, а й зацікавлених історією мистецтва. Дія фільму відбувається в 2001-му році (тобто, для глядачів фільму 1994-го року випуску - в майбутньому): з нагоди десятої річниці проголошення Незалежності в Україну везуть оригінал "Мона Лізи", що має свідчити про входження нашої молодої держави до кола цивілізованих країн світу. Експонуванню "Мона Лізи" намагаються перешкодити зловмисники, що працюють на неназвану сусідню країну, зацікавлену в зриві цього величного вияву українського самоствердження. Їм доблесно протистоять українські правоохоронні органи, над якими, здається, з тих пір ніхто так і не наважився настільки відверто познущатися в кіно.У фільмі знявся максимальний ensemble cast тих часів: Cтепанков, Недашківська, Горбунов, Бенюк, Сивохо (контент ворнінг: у фільмі він співає та грає на гітарі) та інші, що аж ніяк не завадило цьому фільму досягти небачених висот у категорії "чим гірше, тим краще". На Медіатеці Суспільного фільм уривається на 83-ій хвилині, та цього цілком достатньо, щоб сповна насолодитися цим неординарним видовищем.
Премʼєра Opera Aperta Modraniht. Songs of Winter War#постзпредложкиВвечері 21 грудня в Європі настає Mōdraniht — найдовша ніч, “ніч матерів” в північній мітології. Мешканці гірських сіл проводять ритуальний танець, відганяючи злі сили від своїх будинків, для того, щоб зустріти Сонце, що наново народжується кожного року.Songs of Winter War — це подорож між часами, війнами, географіями, зруйнованими тілами та ландшафтами. Есей у формі ризоматичного театру “opera practica”, та реквієм мікроісторії людського голосу посеред глобальної історії.Проєкт почали у 2024 році як Winterreise, серію експедицій в українські Карпати та Центральну Азію; трагедію Аральського моря в Узбекистані та феномен La Vijanera, зимовий карнавал у горах півночі Іспанії. Це заключна частина “екологічної трилогії” Opera Aperta (Chornobyldorf та GAIA-24. Opera del Mondo). Тема — екологічні катастрофи останніх десятиліть, спричинених тоталітарними режимами СРСР (Чорнобиль та Аральське море) та РФ (підрив Каховської греблі).Квитки тут
"УП 100: Сила жінок": хто став лауреатками премії у категорії "Культура""Українська правда" вже втретє відзначила сотню українських жінок, які щоденно працюють заради України попри війну й невизначеність. Лауреатками премії в категорії "Культура" стали 15 дієвиць.▪️Олена Галл-Савальська – народна артистка України, провідна майстриня сцени Херсонського театру▪️Мар'яна Головко – солістка формації NOVA OPERA▪️Марина Ер Горбач – режисерка та сценаристка▪️Саша Довжик – директорка INDEX, письменниця й редакторка, авторка, кураторка проєктів й дослідниця культури▪️Азіза Ескендер – кримськотатарська мисткиня▪️Олександра Ковальчук – заступниця директора Одеського художнього музею▪️Дар'я Коломієць – музична продюсерка та діджейка, авторка медіапроєкту Diary of War▪️Ксенія Малих – кураторка та мистецтвознавиця, директорка Promprylad Art Center▪️Маріам Найем – культурологиня, авторка подкасту та посібника з деколонізації▪️Катерина Павленко – Monokate, солістка гурту Go_A▪️Наталія Пасічник – директорка Українського інституту в Швеції, музикантка▪️Антоніна "Крим" Романова – небінарна акторка, режисерка, драматургиня і перформерка▪️Мар'яна Садовська – співачка, аранжувальниця, музична драматургиня, фольклористка▪️Анастасія Фалілеєва – режисерка анімації▪️Леся Хоменко – художниця, співзасновниця художньої групи "Р.Е.П."Підпишіться на УП.Культура
Іранська нова хвиля: як поєднати кінопоетику і дисидентство в авторитарному режиміКоли я думаю про кіно та культуру СРСР, Ірану, РФ, Китаю, та інших мілітарно та економічно впливових авторитарно-тоталітарних помийок, я завжди питаю себе: чи не викликає культура цих країн інтерес суто через економічну та мілітарну впливовість, а не через культурну цінність?Я сильно переконаний у низькій спроможності авторитаризмів робити справжню культуру, як я її розумію. Включно з культурою УРСР з часів проголошення соцреалізму. Включно з Параджановим, Іллєнком та сотнями інших. Вона має більше антропологічний інтерес, аніж культурний. Можна скільки завгодно гратися в слова і говорити про "цензуру" у західних країнах, але неможливо порівнювати культуру в умовах складних обмежень і культуру як відточений інструмент пропаганди.І головне питання: чи такі статті не підкреслюють, що чим потворніші режими, тим більше цікавості виникає, хочеться заглянути а що там відбувається. Те саме роблять люди у Європі та США коли (дуже рідко) відзначають та показують російське кіно? Чи не з тієї ж самої причини Wild Horses of Fire Параджанова та інші радянські фільми показували та нагороджували?Ось пару цитат зі статті з моїми коментарями.Махмальбафа довго вважали центральним іранським режисером на Заході. Заборонений в Ірані, він казав, що західна публіка намагається побачити в його фільмах щось хороше, що може врятувати Іран.
А хіба не віра у щось хороше у Радянському Союзі (плюс дії, звичайно) привела до його розпаду, та утворення хоч і небагатьох, не без проблем, але адекватних країн? Бо Іран так само як і РФ, був адекватним хіба що кілька десятиліть, і то не точно. Режим проамериканського шаха, побудований на терорі та цензурі не просто так знесли. Але ж завжди можливо гірше.Так чи інакше, але саме завдяки Кіаростамі світ дізнався, що в ісламістському Ірані існує кіно, яке критикує режим — тонко і поетично, однак з явною опозицією до державної цензури.
Кіно в Ірані стало унікальною формою культурного дисидентства. Адже в умовах авторитарного режиму й іноді під загрозою покарання режисери продовжують знімати підпільні «нефільми», ще й створюють в цих умовах шедеври. Іранський кінематограф показує, що в обмеженнях авторитарного режиму, коли безпечний простір для творчості скорочується, справжній автор міняє форму висловлювання, а не його зміст.
Як уся "культура" авторитаризмів. Тонко, поетично, натяками, яких ніхто не зрозуміє, саме як було в СРСР. З опозицією до цензури, але не до режиму. За диктатуру пролетаріяту (фундаменталістів), але з людським обличчям. Така беззуба культура, на якій у СРСР виросли покоління, й яка продовжується у РФ.І чи не слугує ця зроблена з павутиння культура натякового, неіснуючого інтелігентського опору навпаки, підтримкою режиму аятол, як всілякі Шостаковічі та Тарковські робили експортну культуру, яка грала на користь режиму більшовиків? Софт павер, дисиденство на експорт.
Ще один гарний текст Соні Вселюбської, вже не про Оскар, а про рос документалістику Mr. Nobody Against Putin як діагноз російської документалістикиСправді, "оскарівські" перемоги в документальній секції останніми роками нагадують своєрідну гру в перформативну солідарність: перемога фільму "Навальний" стала посмертною даниною російському опозиціонеру; перемога "20 днів у Маріуполі" стала висловленням співчуття до страждань України; перемога "Немає іншої землі" співпала з дискусіями про геноцид в Газі.Документальна премія "Оскар" перетворилася на замкнуте коло політичних кампейнів, де активний піар і типова журналістська форма виконання отримують пріоритет над художньою якістю. Як наслідок, це лише оголює імпотентність документалістики у питаннях глобальних змін. "Оскар" "Навальному" ніяк не запалив російську опозицію, "Оскар" "Маріуполю" не зупинив російські звірства, а "Оскар" "Немає іншої землі" не зупинив дії Ізраїлю у Газі.Ця динаміка в Україні сприймається чутливіше, адже суспільство має тенденцію вважати великі кінонагороди симптоматикою солідарності чи паралельним шляхом політичного протистояння з Росією. …
Справедливою є теза про втому від українського документального кіно, адже його велика кількість, а також структурні схожості не можуть не приїдатися західному й навіть "домашньому" погляду. Уявімо, що ми повертаємося у 2010-ті, коли сирійські документальні фільми, що переважно складалися зі змонтованих телефонних відео, були всюди – від Канн до Нью-Йоркських модних виставок. Чи довго можна переглядати їх усі, зберігаючи свіжий емпатичний погляд? Але попри труднощі, сирійські документалісти підкорювали обставини на свою користь, боролися зі спрощеним західним поглядом і зрештою вписали себе в історію кіно.У значно масштабнішому вимірі це відбувається з українською документалістикою. Сьогодні без фільмів про війну в Україні не обходиться жоден поважний фестиваль, і та чисельність міжнародних нагород і сформований авторитет говорять за себе. Втім, знову і знову індустрія стикається з бажанням Заходу подивитися на іншу сторону. Ймовірно, це цілком природно для глядача, який не живе під російськими обстрілами. …Насправді ж, якщо не брати масу проросійської пропаганди, що переважно залишається всередині країни або витікає на сумнівні стримінги, за винятком неприховано пропагандистського "Росіяни на війні", – вони не є частими гостями на фестивальних майданчиках. Антивоєнних, у найзагальнішому сенсі, російських документальних робіт заледве налічується з десяток. Втім, обурення в українському просторі щодо їхніх демонстрацій створює хибне враження масовості. —А ось наприклад гарні журналістські документалки від німецько-французького ресурсу:Generation Z in Russia | ARTE.tv DocumentaryThe Russification of Mariupol | ARTE.tv DocumentaryRussia's Colonial Strategy | ARTE.tv Documentary, там Оксана Семенік зʼявляється
Мені сумно спостерігати, як український медіапростір у культурі вперто продовжує фокусуватись на росіянах та дарувати їм ефір, фантазувати як це сприймають уявні «вестерни», та накручувати «зраду». Я розумію, що всім боляче, і хотілось би їх не бачити взагалі. Але ж можна не дивитись, а цікавитись багатшою європейською культурою, це продуктивніше, бо ми маємо страшенні прірви у знанні та розумінні, а не обмежуватись американським Оскаром.Тому мені сподобався матеріал Дена Буданова (підпишіться на його канал @selifonik), який спокійно пояснює що і як в Оскарі, і приділяє адекватно меншу частину росіянину, яка була б ще меншою, якби ми не дарували йому стільки уваги. Бо на документальну частину Оскару взагалі ніхто ніколи не звертав уваги, і не звернув би. За винятком номінації Чернова, звісно.Найбільш обговорюваною категорією в українському сегменті вже традиційно став сектор повнометражних документальних фільмів, а згодом і переможець цієї категорії – дансько-чесько-німецько-британський документальний фільм режисера Девіда Боренштейна та співавтора і водночас головного персонажа – росіянина Павла Таланкіна. При цьому, на диво, і українські медіа, і «обурена інтернет-спільнота» практично не помітили цей фільм і після його прем’єри на Санденсі у січні 2025 року, і після його успішного фестивального турне, і навіть коли Данія обрала його фільмом-представником у міжнародній категорії на початку вересня, фактично відкривши для себе лише тоді, коли він потрапив у номінаційну п’ятірку. Звісно, у більшості випадків і номінацію, і перемогу цього фільму в українському сегменті розглядають виключно через призму порівняння з фільмом Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки», який не потрапив у список номінантів. В українській блогосфері склався певний консенсус, ніби фільм Боренштейна-Таланкіна зайняв місце фільму Чернова-Бабенка.
…Прем’єра фільму відбулася в рамках конкурсної секції міжнародної документалістики на Санденсі-2025 де він був удостоєний спеціальної відзнаки журі; до речі, у цій же секції був представлений «2000 метрів до Андріївки». Далі «Містер Ніхто» практично повторював стратегію двох фільмів Чернова, беручи участь у тих самих фестивалях і точно так само став фільмом-вибором країни – основний продакшн у фільмі за Данією. Важливо розуміти, що за фільмом стоїть досвідчений режисер-документаліст Боренштейн, який вказаний у титрах також як сценарист, два данських професійних монтажери та ціла команда продюсерів з Данії, Чехії, Німеччини та Британії (тут до промо долучилися BBC).…Чому фільм Чернова не пройшов у номінацію? Парадокс полягає в самій категорії – колективне несвідоме гілки документалістів, до якої входить 719 членів (включно, до речі, з Черновим), дуже часто не любить номінувати тих, хто вже отримував премію, або періодично «викидає» з гонки один із популярних доків, що вже неодноразово траплялося. Звісно, це не точна відповідь, а припущення, яке, утім, явно знаходить прихильників: наприклад, у статті IndieWire один із анонімних членів документальної гілки висловив саме цей тезис – якби Чернов уже не був переможцем, його фільм точно був би номінантом і претендентом на перемогу номер один.
...Єдиним фільмом-номінантом, який не лише мав стосунок до подій в Україні, а й до виробництва якого були залучені, зокрема, українські хелпери, став короткометражний док «Озброєний лише камерою: Життя і смерть Брента Рено». Та сама номінація — лише верхівка айсберга. Потрапляння до шортлистів у своїх категоріях — у повнометражній документалістиці «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова; короткометражного анімаційного фільму Анастасії Фалілеєвої «Я померла в Ірпені» та відзначеного студентською премією Академії французького шорта «Сором’язливість дерев», де однією зі співрежисерок є українка Софія Чуйковська; а також британського ігрового короткометражного фільму з Олександром Рудинським «Камінь, ножиці, папір» — це все також етапні та значущі результати.
Привіт! Сьогодні великий день — стартує нова хвиля Per Forma.Розпочинаємо приймання заявок на нову хвилю грантової програми Per Forma, що надаватиме фінансову підтримку до 8000 євро на реалізацію проєктів та професійний розвиток ми_сткинь та колективів у сфері перформативних мистецтв в Україні.Перша хвиля програми Per Forma у 2024–2025 роках продемонструвала, як один імпульс здатен запустити системні зміни. Усі реалізовані проєкти стали не лише окремими мистецькими подіями, а внеском у розвиток більш насиченої, активної та актуальної української сцени. Програма стала простором діалогу, рефлексії, переосмислення культурної спадщини та пошуку нових ідентичностей.Цей імпульс не зупиняється — програма відкриває нову хвилю підтримки. Участь у програмі Per Forma можуть взяти ми_сткині та організації з України, які позмагаються за один із двох видів підтримки: малі (до 1000 євро) та великі проєкти (до 8000 євро). Грантові кошти можна спрямувати на реалізацію проєкту та супровідні витрати, створення нового твору, освітніх та кураторських програм, вистав або ж на професійні потреби.Подаватися на програму Per Forma можуть українські діяч_ки та колективи, що працюють у таких сферах: музика, танець, театр (в тому числі театр імпровізації та театр ляльок), художнє читання, перформанс, циркове мистецтво, пантоміма, стендап-комедія та інші перформативні дисципліни. Зазначимо, що цей перелік не є вичерпним, і ми залишаємо за заявни_цями свободу трактувати це поняття на власний розсуд. Під час розгляду заявок комісія з оцінювання аналізуватиме попередній досвід заявни_ць та релевантність поданого проєкту до цілей програми.Більш детально ознайомитися з умовами програми та, найголовніше (!), заповнити заявку можна на нашому сайті. Приймання заявок та усіх необхідних документів триватиме до 3 квітня 2026 року, 14:00 за київським часом. Радимо не баритися з поданням, оскільки діє ліміт у 500 прийнятих заявок.Оцінюватиме заявки спеціальна комісія, яка складається з українських фахів_чинь, що мають мистецьку та/або менеджерську експертизу принаймні в одному з секторів програми. Їхні імена ми оголосимо після завершення приймання заявок.Per Forma створено за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів. Інформаційні партнери програми БО МБФ Імпульс Трансформація Платформа, Платформа сучасного танцю, Муніципальний театр «Дім актора» та Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти.Ваші,команда KCMD 🍀
Завершився мій чотириденний фестиваль із фінальним усвідомленням, що я вже застара, щоб так щедро поминати Фредеріка Вайзмана до другої ночі на вечірці MUBI акурат перед ранковим літаком. І хоча вайбам цього Берлінале я ставлю 2/10, щось гідне показували — запрошую погортати наші з колегами оцінки на Moiree.Також учора вийшов мій серединний репорт на УП, де я резюмую обурливу, саморуйнівну риторику фестивалю, яка впевнено витісняє його з позиції "Великої пʼятірки", описую український слід і трохи пишу про центральні секції програми. Власне, спало ембарго на вчорашні конкурсні фільми, на які ми покладали неабиякі надії. Пан Корнель зняв вражаюче позорище під назвою At the Sea — в якого рівень сценарної й режисерської оригінальності, суголосний його беззмістовному заголовку.А от увечері показали My Wife Cries Анґели Шанелек — і це справді розкішна картина, можливо, найкраще з усього побаченого. Шанелек увійшла в золоту еру Хон Сан Су: із елементарною кінограматикою та доволі нетиповою для неї емоційною вразливістю, що вона виконує у відтінках літніх сутінків німецького урбанізму зі статичними сценами по 5-7 хвилин. Так і вийшов ще один ідеальний фільм про любов. Далі буде трошки текстів і залишки скрінерів.
TGLIST.COM.UA
