Іранська нова хвиля: як поєднати кінопоетику і дисидентство в авторитарному режиміКоли я думаю про кіно та культуру СРСР, Ірану, РФ, Китаю, та інших мілітарно та економічно впливових авторитарно-тоталітарних помийок, я завжди питаю себе: чи не викликає культура цих країн інтерес суто через економічну та мілітарну впливовість, а не через культурну цінність?Я сильно переконаний у низькій спроможності авторитаризмів робити справжню культуру, як я її розумію. Включно з культурою УРСР з часів проголошення соцреалізму. Включно з Параджановим, Іллєнком та сотнями інших. Вона має більше антропологічний інтерес, аніж культурний. Можна скільки завгодно гратися в слова і говорити про "цензуру" у західних країнах, але неможливо порівнювати культуру в умовах складних обмежень і культуру як відточений інструмент пропаганди.І головне питання: чи такі статті не підкреслюють, що чим потворніші режими, тим більше цікавості виникає, хочеться заглянути а що там відбувається. Те саме роблять люди у Європі та США коли (дуже рідко) відзначають та показують російське кіно? Чи не з тієї ж самої причини Wild Horses of Fire Параджанова та інші радянські фільми показували та нагороджували?Ось пару цитат зі статті з моїми коментарями.Махмальбафа довго вважали центральним іранським режисером на Заході. Заборонений в Ірані, він казав, що західна публіка намагається побачити в його фільмах щось хороше, що може врятувати Іран.  А хіба не віра у щось хороше у Радянському Союзі (плюс дії, звичайно) привела до його розпаду, та утворення хоч і небагатьох, не без проблем, але адекватних країн? Бо Іран так само як і РФ, був адекватним хіба що кілька десятиліть, і то не точно. Режим проамериканського шаха, побудований на терорі та цензурі не просто так знесли. Але ж завжди можливо гірше.Так чи інакше, але саме завдяки Кіаростамі світ дізнався, що в ісламістському Ірані існує кіно, яке критикує режим — тонко і поетично, однак з явною опозицією до державної цензури. Кіно в Ірані стало унікальною формою культурного дисидентства. Адже в умовах авторитарного режиму й іноді під загрозою покарання режисери продовжують знімати підпільні «нефільми», ще й створюють в цих умовах шедеври. Іранський кінематограф показує, що в обмеженнях авторитарного режиму, коли безпечний простір для творчості скорочується, справжній автор міняє форму висловлювання, а не його зміст. Як уся "культура" авторитаризмів. Тонко, поетично, натяками, яких ніхто не зрозуміє, саме як було в СРСР. З опозицією до цензури, але не до режиму. За диктатуру пролетаріяту (фундаменталістів), але з людським обличчям. Така беззуба культура, на якій у СРСР виросли покоління, й яка продовжується у РФ.І чи не слугує ця зроблена з павутиння культура натякового, неіснуючого інтелігентського опору навпаки, підтримкою режиму аятол, як всілякі Шостаковічі та Тарковські робили експортну культуру, яка грала на користь режиму більшовиків? Софт павер, дисиденство на експорт.