Зейгарнік Ефект

Передпродаж книжки Михайлина Коцюбинська «Вітраж пам'яти» серії «Недочитані тексти», упорядкована Євгенієм СтасіневичемМихайлина Коцюбинська — хто вона? Що знають про неї, окрім походження —  племінниця автора «Тіней забутих предків», названа на честь дядька? Проте саме ця жінка стала опорою тим, хто сформував собою шістдесятницький, а згодом і дисидентський рух. Літературознавиця й перекладачка. Інтелектуалка й науковиця. Подруга Світличного, Стуса, Горської, Сверстюка. Одна з перших учасниць легендарного Клубу творчої молоді. На премʼєрі фільму Сергія Параджанова в кінотеатрі «Україна» на заклик Чорновола —  «Хто проти тиранії —  встаньте!» —  підвелася разом із товаришами. За це, як і за подальшу непоступливість системі, довелося швидко поплатитися: виключення з партії, втрата роботи та права на професію. Багатолітні проблеми з КДБ, допити та шантажі: попри все, арештувати й зламати Коцюбинську не змогли. Не зрадивши своїх друзів, Михайлина в глухі 70-ті стає одним із моральних центрів спільноти інакодумців. У цій книзі ви ознайомитеся з текстами, що підсвічують особливу роль Коцюбинської: бути зв'язковою покоління в часи катастроф. І берегти безцінний спадок. Портрети і спогади, рефлексії і розвідки витворюють теплий, але принциповий портрет доби та її найважливіших фігур. Про серію «Недочитані тексти» Перед вами — серія есеїв і статей, де зібрані тексти українських інтелектуалів, що допоможуть розібратися з темами й питаннями, які досі викликають ідеологічні протистояння та часті маніпуляції. «Недочитані тексти» — своєрідний інтелектуальний захист посеред великої війни: супроти ворожої пропаганди й різнорідного невігластва. Разом з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем ми дібрали ті тексти з дня вчорашнього, що якнайсильніше резонують з днем нинішнім. Тексти-тригери й мисленнєві подразники, які гарантують і користь, і захопленість.

Михайло Ілько | Мистецтво в місті, запис зустрічі проєкту Третій поверх, з англійським перекладом #постзпредложкиМихайло Ілько — засновник мистецького центру ILKO Gallery в Ужгороді.00:30 — Вступ: для чого ви це робите — і що саме ви робите?01:35 — «Прикладне мистецтво» — суперечність. І наша галерея не продає мистецтво.03:44 — Місто і село: дві різні логіки — і чому оренда землі на 49 років04:59 — Анонімне і авторське мистецтво: хто побудував Парфенон?06:58 — Мистецтво як відтворення: ремесло в Стародавній Греції07:31 — Толстой: мистецтво як комунікація — художник, твір, глядач08:14 — Ван Гог: мистецтво без глядача — і чому це змінило все09:11 — Значуща форма і формалізм у Радянському Союзі09:33 — Прерафаеліти, Вільям Морріс і рух «Мистецтва і ремесла»10:49 — Як Моне запозичив світогляд Тернера і привіз його до Франції12:30 — Модерн і перший великий злом: промисловість входить у мистецтво13:36 — Концепція «світу мистецтва» та інституційне мистецтво17:14 — Мистецтво стає груповим і втрачає авторство — повернення в село17:35 — TeamLab: коли мистецтво стає розважальним24:35 — Графіті від Помпеїв до Бенксі — і як Бенксі все зіпсував25:35 — Бойчук, Дієго Рів'єра і соціалістична мрія про публічне мистецтво27:39 — Сикстинська капела: як мистецтво виборює свободу30:10 — Три спотворені терміни в Україні: естетика, креативність, культура32:28 — Висновок: іноді найчесніше — поїхати в село

Світ не поважає генія, генія Євгенія. Точніше, Івана Марчука у статті «Музей для генія»: що феномен Івана Марчука говорить про українську культуруПро музей-пльонталістичний добгобуд та його наріжний камінь — у класному матеріалі на ЛБ Культура.У публічному образі Івана Марчука повторюються кілька стійких мотивів: геній із народу; художник, якого не визнавала радянська система; митець, що винайшов власну техніку; емігрант, який повернувся в Україну; живий класик, якому держава досі не створила належного музею.Ця біографічна конструкція зрозуміла широкій аудиторії, легко відтворюється в медіа і дозволяє вписати художника в майже шевченківський сюжет: талант із народу, боротьба з системою, непросте визнання, служіння Україні. Не випадково в матеріалах про Марчука часто згадується його цикл «Шевченкіана» — тематичний цикл у доробку художника, за який він у 1997 році отримав Національну премію імені Тараса Шевченка.Марчук став досконалою фігурою для такого перенесення. Він живий сучасник, який водночас виглядає як персонаж уже готового національного міфу: мудрий старець, самотній майстер, який говорить про мистецтво як про долю, працю й служіння. Слоган, що прикрашає головну сторінку його сайту («Дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо») хоч і відсилає до Архімедового «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!», та працює як формула романтичного генія: одного життя замало, задум перевищує людський час. ***В українській культурі національним генієм у літературі є Тарас Шевченко, у музиці — Микола Лисенко, Максим Березовський, Микола Бортнянський (хіба ці двоє дійсно є? прим. Зейгарнік)… але в образотворчому мистецтві немає фігури, настільки ж загальновідомої, беззаперечно впізнаваної і прийнятої всіма, від професійного поля до шкільних підручників. Хіба що на допомогу знову приходить Шевченко.  А асоціація з Шевченком так вдало підкреслюється вусами. Як то кажуть, «борщ без м'яса, то є зупа, хлоп без вусів – то є дупа»

Жижек, найвпливовіший словʼянський філософ (світового рівня, один з, всесвітньо відомий, оці всі кліше), на Книжковому Арсеналі: «Ліві чи праві, Третій світ чи європейські консерватори — усі вони ненавидять Об’єднану Європу»Ось що не дає мені спокою вже роками: чому більшість європейських лівих лишаються на нейтральній позиції щодо російсько-української війни, інколи навіть мовчазно підтримуючи Росію?(а праві відкрито підтримують росію, прим. Зейгарнік)***То в якому сенсі можна розглядати Путіна як лівого? Чи помітили ви, що він в обох промовах у лютому 2022 року, коли оголосив про напад на Україну, згадує Леніна як головного винуватця, стверджуючи навіть, що Україну слід називати «Україна Володимира Леніна»? Путін, який назвав Жовтневу революцію найбільшою трагедією для Росії. Путін, який систематично підтримує ультраправі партії в Європі. ***Яким би не був остаточний результат війни, Україна явила несподіване диво, чинячи опір Росії тривалий час і розвиваючи власну військову промисловість. Наша відповідь на твердження, повторюване лівими (що Україна не має шансів перемогти Росію), має бути такою: «Якщо чините опір агресії та даєте відсіч, ви можете програти. Якщо не чинити опір, ви вже програли».***Якщо Україна хоче вернутися до спокійного повсякдення, їй треба ризикнути продовжити військовий опір, наражаючи себе на потенційну смерть. Якщо вона хоче уникнути війни, то з великою ймовірністю зіткнеться з іншою формою смерті — зі зникненням як нації. ***Я реаліст. Звісно, Україна все ще потребує американської військової допомоги. Але ви принаймні мусите усвідомлювати, з ким маєте справу, — це несправжній друг.***Ліберально-демократичний капіталістичний лад з його комплексом складних правил, що гарантують основні права людини, свободу слова, загальну охорону здоров’я, безплатну освіту тощо, розпався. На зміну цьому порядку приходить абсолютно новий світ, у якому великі риби пожирають малих, у якому ідеології вже не сприймають серйозно, позаяк значення мають лише економічна, військова й політична сила. ***Ми фактично живемо в постідеологічному світі. Ми змушені приймати жорстоку реальність. <…> але ми завжди повинні пам’ятати, що наш постідеологічний світ пройнятий ідеологією навіть більше, ніж ліберально-демократичний світ.***Путін легітимізує свою владу євроазійською ідеологією, протиставляючи західному індивідуалістичному лібералізму традиційні сімейні цінності, надання пріоритету спільноти над індивідуальними інтересами<…> Путін вправно розігрує дві карти: консервативну й антиколоніалістську. Для нього, як і для багатьох країн Третього світу, війна в Україні — це війна Третього світу проти євроцентричного колоніалізму. ***Можливо, дехто знає про мій досвід служби в 75-му полку югославської армії. Я думав, що знайду там дисципліну. Натомість я виявив, що під цією поверховою впорядкованістю ти мусиш брати участь у перверсивних ритуалах, брудних жартах, які не підривали владу, а підтримували її. І як наочно демонструє нинішня хвиля нового популізму, безсоромність цього нового господаря набагато перевершує безсоромність старих лівих протестувальників. ***Тут я бачу проблему в постаті Дональда Трампа. Він є — це для мене найкраще визначення — авторитарною особою без авторитету. <…> Він тероризує малі держави, але не наважується справді протистояти Росії чи Китаю, а зараз, здається, навіть Ірану. ***На відміну від Європи, Росія відмовляється приєднатися до групи принижених європейських імперій, навіть заперечуючи приналежність до Європи — роль, яку донедавна Росія з гордістю приймала. Тепер вона наполягає на своїй імперській ролі «євроякоря». <…> коли Слотердайк говорить про майбутні різанини, за якими Європа лише спостерігатиме, не маючи можливості нічого вдіяти, він має на увазі насамперед руйнування в Африці, а також у Росії, котра рано чи пізно може розвалитися.

Юрій Лейдерман наговорив приємного у інтервʼю:Слово "деконструкція" занадто постмодерністське. Воно пов'язане з практикою Дерріда, а ми його зараз вживаємо надто часто, підміняючи ним прості поняття: незгоду, сумнів.***Інший бік цього міфу, який я теж не терплю: "Одеса – особливе місто, вона ніколи не була цілком Україною". Господи, Боже мій! В Україні кожне місто – особливе. Чернігів особливий, Полтава абсолютно містично особлива, Донецьк особливий, Івано-Франківськ особливий.Коли починають торочити про інтернаціональну Одесу, французьких та італійських архітекторів, оперний театр, то геть забувають, хто це все будував і на які гроші. А робилося це на гроші від експлуатації України. Навіщо потрібне було Порто-Франко? Тому що через Одесу гнали на експорт українське зерно, яке вибивали з українських селян. Одеса була побудована на гроші, вичавлені з українських полів та українського народу. Це треба чітко розуміти.***Менше з тим, навіть за загального прийняття деколонізації у багатьох містян викликають запитання перейменування вулиць або боротьба навколо пам'ятника Пушкіну. Я до цього ставлюся абсолютно нормально. Ну що цей пам'ятник Пушкіну? Був пам'ятник – і немає пам'ятника. Люди, які так голосно ратують за специфічну одеську культуру, яку нібито знищують, просто демонструють брак культури внутрішньої.***Повертаючись до Ройтбурда: я зрозумів, що це постать не того історичного масштабу. Тому портрет і не йшов та після багатьох перефарбувань він перетворився на "Композицію з груддю та косами". Коли на нього через музей спустили всіх собак місцеві депутати, ми, звісно, його підтримали. Але це треба розділяти. Мені досі прикро, що Саша є провідним символом мистецтва Одеси та України. Це так само прикро, як якщо у звичайного українця запитаєш, якого художника він знає, і той відповість: "Марчук". Більшість живописних мас Ройтбурда я вважаю доволі пошлуватими. Але колективна свідомість не контролюється.***Історія обійшлася з нами настільки підло й жорстко, що в українців уже взагалі не залишилося жодних ілюзій. А свобода… Мені важливо тільки одне – щоб перемогла Україна. Іншої свободи на сьогодні мені не потрібно.

Увесь час намагаюсь знайти пояснення та розрізнення репрезентації українців у радянській культурі, зокрема у кіно. Бо, на жаль, особливо у кіно, це та традиція, яка вплинула як на кіновиробників, так і на авдиторію (що найстрашніше), та її наслідки є до сьогодні. У книзі Ukrainian Cinema. Belonging and Identity during the Soviet Thaw. Joshua First запропонував пояснення, яке мене поки влаштовує.Сталінський соцреалізм (правий поворот СРСР). Зображення українців (як і народів інших республік, окрім росіян) було суто фольклорним. Це народні костюми, характерні зачіски, танці, пісні, казки та легенди. Персонажі українців — як персонажі з книжок, стереотипні, карикатурні селяни, локальні, обʼєкти, що спілкуються неправильною мовою. Такий театр корифеїв. Але завжди присутній «цивілізатор», росіянин. Разюче це видно на прикладі імператриці у «Вечорах на хуторі близ Диканьки», чи «Пропала грамота». Це відображало національну політику сталінського періоду, на маркування іншості, та позначення її як комічної і недієспроможної, того, що треба пройти, і стати «нармальним» радянським громадянином, тобто росіянином. Тому з 1934 до 1956 рік студія Довженка назнімала фільмів, які вкорінили ці стереотипи навіть попри скромні успіхи тих фільмів. Скоріше на рівні виробників кіно.Короткий проміжок Відлиги (ухил вліво). Зʼявляється етнографізм, потроху викрісталізовується міська культура. Дерзкість «Тіней забутих предків» була саме у цьому. Надмірна реалістичність побуту (попри всі художні зміни), драматичність персонажів, здатність переживати універсальні людські страждання (які не повʼязані з українськістю), та, найголовніше, у фільмі відсутній той «нормальний», «цивілізатор», який приходить вирішити проблему класової нерівності, або хоча б герой, який цю класову боротьбу веде, як «Олекса Довбуш» 1960 року, наприклад. Крок скандальний та сміливий, а якщо додати «істеричний модернізм» фільму, то зрозуміло, чому було багато критики, скромний прокат у кінотеатрах, та врешті культовий статус. Унікальна коротка можливість зняти таке кіно на гроші тоталітарної держави, якою Параджанов та команда скористались.Далі, на жаль, все повернулось до хоч і мʼякіших, але сталінських соцреалістичних засад.

Про мовне питання у кіно. Читаю книжку про поетичне кіно. Параджанов був незадоволений тим, що у фільмі «Квітка на камені» персонажі говорять літературною українською мовою. Він жалівся, що втрачена автентична Донбаська атмосфера, тому що персонажі не говорять «сучасною українською мовою». Тобто виходило, що навіть якщо персонажі говорили українською (літературною), не було відчуття автентичностя і близькості. Звичайно, для Параджанова українська та всі її діалекти були скоріше важливим звучанням, позбавленим тих конотацій, які зчитували українці. А коннотації були такі, що за сталінського соцреалізму з 1934 до 1956 український персонаж у фільмах був завжди у народному вбранні, з характерною зачіскою, смішний, співочий, хитрий або дурний, товстий і пʼяний, а головне, вживав діалектизми чи говорив російською з українським говором, і це було тільки у комічному контексті. Нормальних сучасних українців (як і білорусів, казахів, таджиків, молдаван) у кіно не існувало. Коли вони знімали свої народні одежі та вдягались у сучасне, вони починали говорити російською і ставали «нормальними», тобто росіянами.Тому Параджанову на початку 1960х опирались і українці, бо не хотіли продовжувати сталінський фольклорний наратив про українців.Через те ж була проблема з фільмом «Сон». Миколайчук, який грав Тараса Шевченка, мав дуже виразний західноукраїнський акцент, тому творці наполягали, щоб його дублювали літературною українською. Бо не може Кобзар говорити якимось «смішним діалектом». Параджанов натомість наполягав на тому, щоб використовували максимально автентичну мову, що йому частково вдалось у Тінях.Як на мене, дуже схожі на художні засади сталінської доби використовують деякі не найкращі сучасні українські режисери. Наприклад, у фільмах типу «Заборонений» та «Будинок «Слово», українці горять дуже нереалістичною, театральною українською, а кегебешники — російською російською. Не бачу жодної проблеми у тому, щоб кегебешники, які переважно були українцями, говорили літературною українською, бо ж не будуть говорити російською ті українські персонажі, які у житті послуговувались російською? Хіба когось дивує, що в американських фільмах іншопланетяни говорять англійською? Ну, хіба що це не підходить для адептів соцреалізму, де «пересічний» глядач не має думати, а має отримати розжовану мораль та чітке визначення хороших та поганих (у яке він ніби має беззастережно повірити).Врешті, Курган та Агрегат (і не тільки) просунули живу мову у культуру, а Євген Володченко довів, що живою мовою можна робити не тільки комічне.

ДОБРОЗВИЧАЙНІСТЬ /GOODCUSTOMNESSУ Києві, Харкові та низці інших міст України проходять акції протесту проти нового проєкту Цивільного кодексу України, який уже пройшов перше читання у Верховній Раді. Однією з головних причин критики стало те, що проєкт знову визначає шлюб виключно як союз чоловіка та жінки та ігнорує будь-яке визнання одностатевих партнерств. Правозахисники також критикують норми про «доброзвичайність» і «моральність», які можуть залишати простір для довільного трактування судами. Частину положень активісти називають такими, що можуть посилити дискримінацію та суперечать сучасним європейським підходам до прав людини. Тисячі ЛГБТК+ військових сьогодні служать у ЗСУ, однак держава досі не визнає їхні партнерства та базові цивільні права. У Харкові акції проходили на тлі постійної небезпеки — росіяни щодня запускають по місту ударні БПЛА, незважаючи на оголошене ними ж перемир’я. Однак це не завадило людям вийти на вулицю й публічно заявити про свою позицію. Україна, 2026 рік.Іван Самойлов.

Як завжди гарний текст Ксенії Білаш про протести на Венеційській бієнале Вона тверезо побачила всі проблеми.Акуратно про «заздрість» до пропалестинських протестів, ресентимент, який я досі не можу зрозуміти. У цьому русі сформувались вже три покоління людей, які активні у культурній сфері. Цим просякнуті та із цим сформовані за останні більш ніж 70 років царини від сучасного мистецтва та активізму до постколоніальних студій. І цей конфлікт настільки відмінний, що порівнювати неможливо. Хіба що тим, що Путін та Нетанʼяху, сподіваюсь, разом будуть у Гаазі. Але у нас є слабкість до красивих протестів, яким ми задздримо, які нам хотілось би самим, але на які ми не здатні, бо не вбудовуємось достатньо у закордонні місцеві спільноти. І забуваємо, що гучний та ефектний активізм не вирішує системні проблеми (або повільно зсуває десятиліттями роботи), які вирішує справжня дипломатія та бізнесові угоди. Через які нам справедливо заздрять і прибічники Палестини, й інших загрожених країн та народів.Про звичну «культурну дипломатію» ніби закордоном, але насправді на українську авдиторію:”паперова дипломатія” прозвучала набагато гучніше в українських соцмережах, ніж в реальності.  Про присутність українських голосів, коли говорять про Україну. Так, війна, росіяни вбили багато тих, хто міг би говорити, з іншого боку ми самі сильно ускладнили виїзд закордон тим, хто може говорити. Закордоном маємо слабкі контакти та вбудовування у контексти європейських країн та спільнот через невелике бажання чути іншу сторону (не рф, а інші країни, і не їх «альтернативні думки» щодо війни, а просто розуміти де ти знаходишся і що як працює) через накрут в українській бульбашці про уявних, ніде не існуючих як сутність «вестернів», «західних інтелектуалів» тощо. Тому «культурна дипломатія» переважно виглядає як події для діяспори та гарячих місцевих прибічників України. Утім, український голос на протестах майже не прозвучав. І це зрозуміло – в нас війна, ми зайняті іншим, нам не до маршів між аперолем і просекко. Водночас, нам дуже не подобається, коли за нас говорять інші.Але хто мав би говорити? Не Український павільйон – він робив свою роботу, і робив її добре. Не дипломати – вони теж були присутні і теж говорили. Голосу, який зміг би зібрати велику видиму протестну акцію, не знайшлося – тож на цих протестах Україна якщо і була присутня, то саме так, як у значній частині міжнародних розмов: як тема, а не як суб'єкт. Бо простір, який ти не займаєш, займає хтось інший. Це добре розуміють військові. Час зрозуміти і всім іншим.

Локус стартує другу частину публічної дискусії «Що ми знаємо про своє суспільство» — її відкриє дискусія про конкуруючі теорії справедливості: лімітаріанізм, суфіцієнтаризм та егалітаризм удачі.#постзпредложки Справедливість часто сприймається як невловиме ефемерне поняття, здебільшого залишене на відкуп моральної філософії та абстрактних розумувань. Попри відсутність згоди у її тлумаченнях, прагнення і вимога справедливості є важливим критерієм у створенні нових політик.У рамках цієї розмови Локус пропонує відійти від класичних теорій і розглянути альтернативні способи думання про справедливість, які сформувалися і досі кристалізуються у поточних дебатах у західному академічному середовищі, а саме такі концепції справедливості як лімітаріанізм, суфіцієнтаризм та егалітаризм удачі.Співавтор програми та модератор — Володимир Шелухін, соціолог, есеїст. Запрошений спікер: Назар Максимишин, випускник програми MSc Political Theory, LSE.📎 Формат: офлайн, у Києві, в книгарні «Сенс» на Хрещатику.📎 Дата та час: вівторок, 28 квітня, 18.00–19.30.📎 Реєстрація: https://forms.gle/ucMgBZtdNouL1bFX7Програма втілюється за підтримки інституції «Міжвухами», яка працює з довгостроковими ініціативами та розвитком системного підходу до культури.