«Нарікати на життя — лукавство. Хіба сьогоднішнє — не результат учорашнього вибору?»Ганна Щавінська «Гадюка в полі», 2023Цей роман — як овочі з маленької приватної ферми, які продаються в самому кінці ринку, куди майже ніхто не доходить. Їх ніяк не рекламують, вони не виглядають, як те, що робить вітрину, але вони смачні, як найсправжнісінькі овочі. 📕 Прочитав буквально за два вечори. Це дуже-дуже захопливо і сміливо зроблено, геть не кожен зірковий трилер так тримає мою увагу. Якщо коротко, то це книжка про декількох звичайних людей у сучасному світі, долі яких переплітаються у одному містечку, і для того, щоб розплутати цей клубок, читачеві доведеться подумати і навіть трохи стати співавтором оповіді — у кожного вийде своє. 🫨 Авторці дуже вдався саспенс. Розкручуючи свій сюжет, вона зачіпає важливі питання аб’юзу, «невидимих людей», стосунків між людьми взагалі, непевності першого враження від людей і подій, а також ролі правди й брехні у житті. Викликає купу емоцій та думок. І вчить не судити за обкладинкою.😁✨ Це хороша книжка для книжкового клубу, тут багато про що можна говорити — не тільки про підняті теми, а і про те, про що Ганна Щавинська свідомо не договорила, залишивши нам простір для роздумів. Мені справді сподобалось, #раджу_почитати всім. На сайті видавництва зараз акція, книжка коштує всього 133 грн. Зверніть увагу!
«Кожен із нас — потенційний божевільний, хлопче. Норма — це фантазія». Ольга Токарчук «Емпусіон», 2022Ольга Токарчук знову це зробила. Знову я, отримуючи насолоду від того, як складені докупи ці слова, в процесі думав собі, що це так собі книжка, середня. А дочитавши і перетравивши все, подумав «Вав!». Ідея, як ключ до розуміння, декларується на останній сторінці — все остаточно проясняється. Читати дисклеймер у кінці одразу чи потім — ваш вибір. 👀🗝 Є контекстне мистецтво, а це — контекстна література. Тут дуже важливим є ключ, він нього все танцює. Не усвідовлюючи цей нюанс, ви сприйматимете лише форму і вона може реально вибісити (так задумано). Тут є несподіванки як емоційного, так і фізіологічного характеру. Але, як у правильному санаторії, в кінці приходить мудрий лікар і розставляє все по місцях. 😷 Суперкомфортний сеттінг роману викликає нестримне бажання поїхати до санаторію в горах. Сюжетно, це початок ХХ століття, лікувальний заклад для легенево хворих (навіяно ковідом), у якому збирається компанія чоловіків, які постійно ведуть мізогінні діалоги про жінок. Я вельми одразу розкусив, що це, насправді, не мізогінія, а навпаки, її висміювання, деякі промовці — відверті клоуни, Токарчук скручує їм роги з майстерністю левиці. 🤷♂️ Знаю, що роман сильно посилається на «Зачаровану гору» Томаса Манна, але я її не читав, нічого не можу сказати, крім того, що «Емпусіон» — дуже оригінальний самостійній твір, точно вартий уваги. Особливо, якщо вас хвилюють питання мізогінії у літературі. #раджу_почитати особливо тим, хто їде в санаторій😉P. S. А ще, тут є пара прикольних згадок Львова, можливо, напишу про це окремо.
«Я не погана людина, чесно. Я радше боязкий і нудний та маю сильне почуття обов’язку. Почуття обов’язку — це, мабуть, моя найгірша риса». Карстен Дюсс «Вбивайте усвідомлено», 2019Чоловіки, увага! Якщо у вашій родині влаштуванням дитини у дитсадок займалася дружина – подаруйте їй цю книжку! Вона буде у захваті. 💯Жінки, увага! Якщо ваш чоловік запрацювався, став психований і неуважний — подаруйте йому цю книгу. Можливо, допоможе! 🤭Взагалі, це чудовий сплав нонфіку про усвідомленість і стендапу про сімейне життя та суспільство, що нанизані на умовно-картонний трилерний сюжет. Прекрасна книжка для літного відпочинку, попри вбивства і розчленування. 😎 Як трилер, ця історія абсолютно ніяка, її цінність саме у тому, що це рідкісна суміш жанрів. Я б радше назвав це антиутопією, судіть самі: головний герой перетворює наркосиндикат у мафіозне угруповання, яке барижить місцями у просунутому дитсадку. Орвеллу не снилося! 🔥🔥🔥✨ Останні 100 сторінок читати не обов’язково, автору трохи забракло елеґантності у розкрутці сюжету. Поради ж з усвідомленості — реально топ! Іронічний стиль автора — шик! Дякую, #книголав! #раджу_почитати щоб одночасно розважитись і трохи навести лад у голові.
🖼🤌 Бачу, тема вам сподобалась, то знайомтесь: Вінченцо Перуджа! 21 серпня 1911 року з Лувра зникла «Джоконда». Жандарми були в шоці, чомусь звинуватили у цьому поета Гійома Аполлінера та заарештували його. Аполлінер звинуватив свого друга Пабло Пікассо, якого теж доставили на допит. Пізніше обидва були виправдані.👨🎨 Крадієм же був Перуджа — італійський художник та патріот. Він вважав, що картина Леонардо має належати Італії і, начебто, керувався чисто ідейними міркуваннями. З 1910 року він працював у Луврі, встановлюючи захисное скло на деякі картини — у тому числі, і на «Джоконду». 20 серпня 1911 року Перуджа заховався на ніч у шафі музею, тоді вийшов, просто вийняв картину з рами і виніс з будівлі.🏛 Два роки Перуджа тримав шедевр у своїй квартирі, а тоді у нього закінчилися гроші, і він написав листа Джованні Поджі, директорові галереї Уффіці у Флоренції, запропонувавши тому купити картину. Поджі погодився, і впевнившись, що мова справді йде про оригінал, здав Перуджу поліції. Два тижні «Джоконда» виставлялася в Уффіці, а тоді повернулася до Лувра. Перуджа провів 6 місяців у в’язниці і здобув славу національного героя в Італії. 📰 Пізніше спливали додаткові дані про те, що це був, наче б то, великий план, згідно з яким фальсифікатор Ів Шодрон мав створити шість копій картини для продажу в США, приховуючи місцезнаходження оригіналу, але все це так і лишилося чутками на рівні газети Saturday Evening Post. У коментарі — ще деякі фото, пов'язані з цією історією. 👇
♥️🚸 Добрі дорослішання, яка прекрасна назва для серії! Абсолютно прекрасну і дуже важливу книжку створили дитяча сімейна психологиня Світлана Ройз, ілюстраторка Інна Черняк та видавництво #книголав. ☝️Книжка описує дуже відповідальний період з життя дівчинки Насті та її родини: підготовка до дитячого садка! Тут все покажуть і розкажуть: як влаштований дитячий садок, туалет, ігрова кімната, їдальня, які правила поведінки на проглянці, у спальні, і що робити, коли буває сумно. 📖 Тут є віконечка, які відкривають сутність предметів, дивовижні ілюстрації, а в самому кінці – сюрприз-конвертик з фігурками Насті, її друга Івася та одягу для них, який треба вирізати власноруч. Про покрокову інструкцію для діточок автори також не забули. Книжка полюбилася з першого дотика, у нас вона тепер найулюбленіша! 💙🤗 Важко переоцінити важливість цього видання, люто рекомендую всім родинам, які готуються до дитячого садочка! 👉В наявності є тут 👈😍 А ще, у серії «Добрі дорослішання» Світлана Ройз, Інна Черняк та прекрасні #книголав створили книжку «Ми до лікаря йдемо», не менш важливу! Дуже тішуся таким скарбам у наших книгарнях!
🖼🤔 Знайшов дуже цікаву загадкову історію про одну маріупольську мозаїку. Ви бачите ескізи Алли Горської до панно «Квітуча Україна», яке у 1967 році виконали у Маріуполі майстри Галина Зубченко та Григорій Пришедько. Дивно тут те, що пара митців змогла використати ескізи Горської, адже їхні стосунки з нею, а також з її чоловіком Віктором Зарецьким геть зіпсувалися під час спільної роботи над мозаїками «Дерево життя» та «Боривітер». Зарецький навіть хотів позбавити їх співавторства. В результаті, Зубченко й Пришедько створили свою мозаїку у гастрономі «Київ», таки використавши ескізи Горської. Можливо, над ескізами вони працювали разом з Горською, але ось загадка: під ними стоїть підпис Горської, а Зубченко з Пришедько ніколи і ніде не згадували співавторство Горської, також ніколи ніхто не чув, щоб Горська була проти використання цих ескізів. Так і народився шедевр монументальної архітектури, попри сварки і непорозуміння. До початку вторгнення панно зберігалося у хорошому стані, у 2012-2013 роках навіть була реставрація. Під час облоги Маріуполя російськими військами будівля постраждала, але панно, наче б то, вціліло. 👇У коментарях покажу дуже цікаві старі та більш свіжі фотографії панно, а цю історію я вичитав у шикарній статті Івана Станіславського для «Естет Газети». Кого зацікавила тема — подивіться, там по тексту багато посилань на статті про інші маріупольські мозаїки.
Щось змінилося. Вже все інакше, як вчора. Літо раптом стало кінцем літа. Дощ, зовсім не літній, а дрібновітряний, закінчиться, здається, вже восени. І нерівності кори каштанів — як химерні русла дощових річечок.Перегородивши таке русло пальцем, я не спинив води — вона знайшла іншу дорогу.Але я впіймаю цю осінь. Вона не вивернеться від мене.Я відчув її ще на початку літа. Тоді було літо сухості. Адже у літі багато літ. Тепер тяжко сказати — що я відчув. Але я казав — осінь вже незабаром, вона вже десь тут, хоч її трошки.Мені відповідали: звичайно, осінь незабаром, але хай мине літо; будеш мати осінь. А я знов — осінь можна мати і влітку.Найсумнівніше — цей період літа, коли не знаєш вранці, чи почалося вже щось зовсім інше.Сьогодні, здається, почалося.✍️📚 Тарас Прохасько «Спалене літо», 1990-тіЦе уривочок з історичного твору — найпершого оповідання Прохаська, яке прийняв Іздрик для публікації у журналі «Четвер». До того було декілька невдалих спроб автора, і ось він, початок великого шляху! Розповідь Іздрика про цю подію дам у коментарі. 👇Ви, до речі, відчуваєте, що почалося? 👩🎨🎨 Наталія Вергун «Літній дощ», 1969Наталія Вергун — майстриня жанрового малярства, з особливою увагою до картин життя українського села. Чудово співпало з Прохаськівським передчуттям осені те, що тут дощ явно літній, але вже точно не такий вже й теплий — «дрібновітряний».
🎉😍 Київ! Зірковий склад! Неможливо пропустити! Долучайтесь до унікальної бесіди разом з авторами збірки «Змієві вали. Антологія української фантастики ХІХ-ХХІ століть»💫Вперше книжка вийшла польською мовою у 2022. Українське видання містить три додаткові оповідання, а також розширений есей-огляд історії української фантастичної літератури за авторством Аренєва й Михайла Назаренка, що раніше було вміщено до польського видання й перекладено французькою, англійською й угорською мовами. На зустрічі говоритимуть про українську фантастику: колись і зараз. Про вплив війни на вторгнення і «що хотів сказати автор» в оповіданнях.Гостями застрічі будуть: 🗣Алла Комарова — книжкова блогерка♥️🗣Михайло Назаренко — письменник, літературознавець 🗣Остап Українець — письменник, воїн ЗСУ🗣Павло Деревʼянко — письменник, воїн НГУ🗣Олексій Жупанський — письменник, видавець🗣Олексій Гедеонов — письменник А також участь у бесіді візьмуть:Володимир Аренєв — упорядник, письменник Олександр Продан — ілюстратор 📍Де: Київ, книгарня Vivat (вул. Петра Сагайдачного, 😎🗓Коли: 25 липня, 18:30❗️Вхід безоплатний, за реєстрацією (зареєстровані і знижку отримають): https://forms.gle/daWouxHaaqnjTeFw9
«— Це ж на все життя. — Але ж ти у себе теж на все життя — це тебе не зупиняє?»Софія Андрухович «Катананхе», 2024⬛️ «Катананхе» — це «Чорний квадрат» Малевича у сучасній українській літературі, реакцію викликає ідентичну. Шукаючи у ньому сенс або сюжет, відірваний від контекстів епохи, творчого шляху авторки, не усвідомлюючи ірраціональності мистецтва, глядач не побачить нічого, крім форми. 🏺«Катананхе» — це футуристична опера, де дивовижний текст сам по собі — це неймовірна музика, а те, що відбувається між рядків — лібрето невідомою нам мовою (здається, давньогрецькою). Перш ніж розуміти твори мистецтва, варто навчитися їх відчувати. Я багато чого не зрозумів у «Катананхе»: це дуже складний текст, в плані сенсів, переспівів міфів і метафор, тут нічого додатково не пояснять. Дивовижну рецензію Ганни Улюри я прочитав, як окремий твір, в захопленні від ерудиції обох: пані Ганни та пані Софії. Які у нас жінки!!!♥️😍 Але, повірте, я отримав величезне задоволення від цих 220 сторінок. Тому, що мені подобається сміливість неосяжного задуму авторки — свідомий крок до хейтерства з боку профанів, мені подобаються «неправильні» розмови та епатажна поведінка героїв — я це люблю, мені просто страшенно подобається відчувати музику мови Софії Андрухович, і цього разу мені було по цимбалах, чи розумію я лібрето. ❗️Якщо у вас все не так і ви прагнете осягнути кожне слово — в жодному разі не читайте «Катананхе». А я згоден з Тарасом Прохаськом, що сила літератури полягає у тому, щоб уявити собі будь-що, будь-де. Від себе додам: кожен може уявити своє, і те, що Софія Андрухович дає нам таку можливість своїм романом – прекрасно! ✨#раджу_почитати тим, хто любить читати не тільки головою, а ще й серцем і, як каже сама авторка, бути співавторами історії. 💜 P. S. А ще, протягом всього тексту мені постійно здавалося, що хтось з героїв от-от зараз помре, або вже помер, там є не тільки приховані сенси, а і приховані емоційні хвилі. Не знаю, звідки це, але такий магічний дух цього тексту — транслювати те, про що не сказано.
Речі є доконечна приналежність життя. Жити — це вважати на речі і зживатися з речами. Людина повинна опанувати речі, перемогти косну нерухомість речей, втілити в речі частину свого життя.Кінець-кінцем це дрібниці: поставити на піяніно квіти, придбати каламар, переставити меблі, подбати, щоб вимили вікна, повісити лямбрикони, витерти порох з книжок, стільців, піяніна, прибрати зі столика в кутку кімнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хліба, невитертий почорнілий ніж, масло в пергамені, чайник, цукор у папері, пообмітати павутиння з ніжок фотеля, викинути розбитий і притрушений курявою абажур. Це все дрібниці, але ці дрібниці роблять кімнату й життя невлаштованим, безладним і чужим.✍️📚 В. Домонтович «Доктор Серафікус», 1929 А ще, опанувати речі необхідно для того, щоб переїзди не здавалися апокаліпсисом. Думаю, що Петров-Домонтович добре про це знав, чисто по роду своєї діяльності. 😉👩🎨🎨 Карло Звіринський «Дрібниці», 1965 Фірмова фішка Звіринського, учня і соратника Романа Сельського — малювати набори речей, які складають картину світу. У нього багато таких картин, навіть малюючи берег моря або ніч, він малює речі — унікальний погляд на світ! В коментарях покажу ще пару прикладів.👇
TGLIST.COM.UA
