Telegram statistics channel - @tetiana_kozelska

Далі про драконів 🐲Якщо травники проводили своє життя у лоні природи та старанно зберігали старовинні секрети своєї справи, то техніки складали повну протилежність. Це були люди, що буквально фанатіли від нових знань та відкриттів. Вони постійно проводили експерименти з електрикою, а частина їх намагалася відтворити драги. Якось, вони навіть пірнали до моря, щоб дістати збитий екземпляр, але, на жаль, не вдалося. Часом мені здавалося, що техніків сильно задівав той факт, що ми й досі літаємо на драконах а не на створених нами драгах чи чомусь подібному. Хоч ми й маємо прорив у зброї та оснащенні, як от електричні арбалети та збільшувальні окуляри, та це не та штука, що сама літає.Ми приземлилися на камʼяному подвірʼї семиповерхової будівлі. Було шумно і гамірно. На першому поверсі завжди щось клепали, електрезували та заряджали. Нашу групу постраждалих зустрів Ланк, молодий чоловік  зі шрамом на все обличчя, який залишився після невдалого тестування окулярів. Він проводив нам всі інструктажі, пояснював принципи роботи, хоч ніхто цього насправді не слухав. - Як ви?- він стурбовано бігав очима по наших обличчях.  - Та, нормально. - знизав плечима я. - Було страшно. - сказала незнайома мені дівчина.  - Вірю-вірю. - мовив Ланк і запросив нас до будівлі. Ми піднялися до інструктажної кімнати й сіли в першому ряду. Ланг з товстим записником сів навпроти.  - Отож, друзі, - почав він - на що це було схоже? -  Ми затихли, я згадував свої відчуття та шукав підходяще слово для опису.  -  На опік - сказав я. -  А я б сказала, що частково це було схоже на те, як тебе засліплює сонячний промінь з люстерка, от тільки світла в ньому набагато більше.  - Хм, цікаво - замисливсь Ланк і зробив замітки. -  А чи є щось спільного між вами всіма?  - Та, ні! - скептично відповів юнак з зеленим волоссям.  - Ми всі з різних груп, живемо окремо. - додав я.  - А яке льотне місце ви займаєте у групах?  - Друге, -  хором відповіли ми й переглянулися.  - О! Це вже щось!  - Задоволено сказов Ланк. - Добре, дякую, відпочивайте. Я дам вам знати, якщо ми щось придумаємо, а до того не патякайте про це багато. Паніка в інших групах нам ні до чого та й згідно правилам, а точніше пункту 28.1.5, те, що сталося на вильоті має бути таємним,  допоки не буде дозволу командування. Тож, сподіваюсь, ви все розумієте — не хотілося б застосовувати до вас зміни до покарань від минулого року, а саме у пункті 45.3.1.  — Святий хвіст дрокона, Ланче, досить вже - Лівія різко піднялася зі стільця й попрямувала до виходу. Я звісно послідував її прикладу.

Це були драги. Так ми називаємо ці металеві літаючі штуки. Вони завжди літають клином наче птахи, майже беззвучні, проте вибухові. Вперше вони долетіли до нашої країни пʼять років тому, і з тих пір у нас немає спокою. Ми точно не знаємо чого вони хочуть, тому ми просто їх знищуємо, використовуючи електричні арбалети. Наша зброя паралізує їх, однак інколи ми не встигаємо першими нанести удар і тоді драги, долетівши на відстань близько двадцяти метрів починають першими стріляти. Їхні кулі пекучі та жорсткі, викликають сильну кровотечу та можуть, навіть зламати кістки. Щодо драконів то у них більше шансів вижити завдяки товстій лусці. Єдине слабке місце - це очі. Вдивляючись у далечінь, я відчував, як моє серце гупало сильніше й сильніше, наче той барабан, що сповіщає про шикування. Я люблю стріляти, це в мене на другому місці після польотів. Але й тут є певні нюанси, драги вражають нас на двадцяти метрах, а  ми можемо поцілити з тридцяти. Ця різниця у десять метрів викликає скажений приплив адреналіну. Поспішати не можна. Я оглянувся на команду, всі чекали знаку Газара. Рука сильніше стиснула арбалет і я вже приготувався зробити постріл. Нас семеро, їх сьогодні пʼятнадцять. Ще мить і мій палець майже натиснув спусковий гачок. Спалах від металевого корита засліпив мене. В голові задзижчало. Я нічого не бачив, лише чув, що хлопці почали бій.

Газар вже здіймався в небо, коли я виринув із думок. Тож я, будучи третім у льотній шерензі, приготувався та віддав команду своєму дроконові:-Aгаші! - сказав я та легенько постукав його по шиї. Я приліг на нього тілом, щоб максимально зливатися в одне ціле. Кожен дракон слухає лише свого господаря й, насправді, мабуть, не можна сказати, що я його господар — ми тандем, ми єдина субстанція. Еган зробив невеликий розбіг по лугу, змахнув своїми широкими крилами і ми вже летіли над безкрайнім лісом додому. Коли політ триває більше 20 хвилин я одягаю спеціальний шкіряний шолом, який зігріває голову та має вшиті окуляри, що дозволяють дивитися на сонце та й взагалі не плакати від вітру. Я обожнюю літати. Еган дуже спокійний, він ніколи не наражає нас на небезпеку, хоч він і не вміє говорити, я майже цілком можу зчитати його настрій та дії по очах та рухах. Ми літаємо з ним уже рік, а я ще жодного разу не падав. Це своєрідний успіх для нас.Ліс закінчився і ми опинилися над чорними полями. Наша Пантія — унікальна країна, чи правильніше сказати материк, бо ми оточені океаном. Але ми цілком самодостатні. Ми маємо родючі землі, ліси, річки, вугілля, драконів та неймовірно красивих жінок. Наша зграє зробила різкий поворот і зависла у повітрі. Дракони не дарма нервували, вони завжди зараніше знають про загрозу. Я одягнув спеціальні окуляри для бою з автоматичним фокусуванням і побачив їх, вони летіли трикутником над морем, рухаючись прямо на нас.Далі буде ❤️

Я підняв руку на знак згоди і рушив до друзів, які вже чекали мене на великий зеленій поляні, що впивалася в око свіжістю на фоні жовтогарячого лісу.Наша зграя складалася з семи драконів та семи чоловіків-запрягачів. Самі дракони не були такими вже великими, як уявляють більшість людей, які на них не літають. Вони були може в три рази більші за коней. Кожен мав зручне сідло та поводи для керування, які, насправді, ми дуже рідко використували, адже дорослі дракони й так гарно вміють літати, а зовсім юних на вилазки на брали.Ми здійснили свій обліт, перевірили, що з моря ніхто до нас не прямує. Наступним пунктом прибуття мала бути наша домівка.- Полетіли вже! -  скомандував Гезар, наш керівник. Він був найстарший серед нас, як і в кожній групі. Я підійшов до Егана, мого сріблястого дракона, стукнув його легенько по носу, він фиркнув. Заліз у сідало за допомогою шкіряної підніжки й чекав, поки наш командир підніметься в повітря першим.Кожна така група запрягачів окремо складалася з чоловіків і окремо з жінок. Дракони теж слідували цьому правилу. Це мало мінімізувати особисті відносини у всіх. За законами Пантії, нашої держави, стосунки можливі лише після строку служби яка триває 3 роки, але якщо ти хочем бути командиром, а це честь, то маєм відслужити ще 3 рокиТа правила створені, щоб їх порушувати, тому потайки всі мали коханих, але прихованих.Читаємо далі?) 🧐

Усім привіт 👋Друзі я хочу спробувати написати розповідь у новому для мене жанрі та стилі. Перший малесенький шматочок даю вам, а ви будь ласка, скажіть як вам ☺️✨✨✨✨Я стояв на краю прірви і думав про її довге русяве волосся, я навіть зараз відчуваю її аромат, такий простий і одночасно складений із тисячі спогадів.Я хотів би занурити пальці в густі пасма на їй потилиці, притягнути її до себе і цілувати так глибоко і солодко, щоб аж зірвався перший спокусливий стогін з її тонких вуст. Я прагнув бодай просто відчути її присутність десь тут, поруч, на цій піщаній кручі з неймовірним видом.Вона напевне обняла б мене, притислася своїм тендітним тілом до мене. Ох, господи, як перестати думати про неї.Кожної миті коли я закриваю очі я бачу її, вузькі плечі, які здається можна зламати одним рухом. Чую її дзвінний, ледь не дитячий сміх. Мої кулаки стискаються, коли я згадую її стегна, що обвивають моє тіло. Вона  - це цілий всесвіт, така сильня та смілива. Поруч з нею неможливо просто жити, можна лише горіти.- Гей, Батар! Нам вже час летіти. Дракони нервують.

Настпного ранку, бобер досить рано розбудив робота Місяця.— Сьогодні ти будеш допомагати збирати малих бобренят на свято-мʼято. І це останнє твоє завдання, дивись ніхто не має плакати. Зроби ласкаво, але міцно. Бувай-поспішай!— Я, я не вмію доглядати за маленькими, я ж ще сам дитина. — зі сльозами на очах сказав місяць. Він боявся, що більше ніколи не потрапить додому.Але бобер на те не зважав, а лише швиденько відвів його до спеціальної стійки, де лежали всякі приладдя: гребінці, зубні щітки, резиночки і все таке. За кожною стійкою стояла бобриха і наводила красу малим бобренятам. Біля стійки робота Місяця вже зібралася черга. Малі бобренята були сонні і не в гуморі.“Що ж мені робити”. — подумав малий. Він згадував, як мама і тато його розчісують, чистять зубки. А ще, як він тато вчив його ніжно розчісувати мамі волосся, і просив не шкрябати його. “Добре, я маю спробувати. Не здаватись, як каже тато”. Першою була дівчинка, з дуже пузнастою шубкою. Робот приклав всі свої вміння і зусилля, щоб розчесати її і повʼязати бантики. Мала пискнула один раз, але робот швидко дав їй гратися бантика, поки ніхто не помітив. А на останньому бобреняті, робот був вже такий стомлений. Що він просто закрив очі і провалився у безодню. ****Відкривши очі робот Місяць побачив маму і тата що обіймали його з двох сторін. — Мамо! — прокричав радісно малий і міцно обняв рученятами батьків. Та так міцно, що мамине волосся трохи залущло під його пальчиками. — Ой, вибач мам. Я просто хотів тебе дуже сильно обняти. — опустивши очі сказав малий.— Нічого, ти ж не хотів і вибачився. — лагідно відповіла мама.— Де ти був синку? — запитав тато. — Ми тебе всюди шукали.— Я, я вчився контролювати свої емоції. І хочу сказати, що я Вас дуже люблю.З того дня, тато з мамою весь час дивувалися, який ввічливий їх Місяць. Як він може стримувати свій гнів і образу. Як доросло він себе поводить. І дуже цікаво, що веселих ігор і обіймів стало так багато у них вдома, що просто не було місця для крику.Кінець 💕

— Вибач Гучнобобр, я не мав на тебе кричати. Ось, візьми будь ласка цю палочку. — Сказав робот, підійшовши до бобра.Бобер засміявся:— Хех-кхех! А ти розумний! Добре! Ходи відпочинь поки.Наступного дня, нагодувавши робота лісовими ягодами та грибами, Гучнобобр дав нове завдання: “Пройди так, щоб не впасти і щоб не напасти”. Цього разу малий не став кричати, йому дуже хотілося додому.— Але, як я зрозумію, що робити? — запитав робот Місяць.— Ну, Овва-Бува! Зараз ми йдемо з тобою на довгу екскурсію по греблі, ти все побачиш сам.І вони відправилися по великим деревʼяних сходах на самісінький верх, де якраз йшло будівництво. Йти було дуже важко. Бобри мешушилися, штовхалися, свистіли. А до того всього під ногами була купа мотлоху, кори і гілочок. Робот Місяць перецепившись два рази, був втомлений і розлючений. Його металеві кулачки знову стиснулися і засвітилася червона лампочка, його стримувала лише думка “Я маю не впасти, і нікого не вдарити”.І тут заговорив Гучнобобр:— Бачу ти з останньої сили тримаєш свої емоції-багоції. Що ж розумію, я теж не дуже люблю підніматися на греблю. Що хочешь когось стукнути ногою-вагою?— Якщо чесно, то так, дуже. — знітивсь Місяць.— Але ж ти розумієшь, що маленькому бобру буде боляче. Га-Ха? І що всі палочки тут лежать не просто так-сяк?— Розумію, але я люблю махати ногами, буцатись. — відповів робот.— От-тот, буцатись! — Гучнобобр сплеснув у долоні і вони перенеслися на зелену галявину де можна було пограти в футбол.— Ну то, буцай. — сказав бобер.Малий радіючи, що пройшов, ту кляту екскурсію, почав бігати з м’ячем по всьому полю, аж поки не спустився вечір і не треба було спати.— Залишився останній день. Спи малий-швидкий. — якимось, дивно лагідним тоном сказав Гучнобобр і робот дуже швидко заснув.Завтра кінець 🌞

Робот Місяць і ГучнобобрОдного ранку малий Місяць прокинувся в одному ліжку з татом і мамою, таке траплялося коли він не міг заснути. Малий мав мінливий настрій, інколи був дуже тихим, і міг гратися конструктором дуже довго, цілих 20 хвилин. У нього була лампочка у формі місяця на лобику, і в такі тихі моменти, вона спокійно світилася блакитним. А коли він був дуже гучним, йому хотів щоб все було за його правилами. Тоді лампочка мерехтіла червоним. Любив обіймати маму і дуркувати з татом. Був у захваті від гірок, а ще йому подобалося слухати казки.В той день він був одягнений в яскраво червону піжаму з його улюбленими героями мультфільму. — Доброго ранку, синку. — сказала мама Луна.— Ні! Не доброго! — закричав місяць нахмуривши бровенята, в заштореній кімнаті розлився червоний промінець.— Ну, чого ти кричиш? Тато ще не прокинувся. Що трапилося?— Нічого не трапилося! Я не хочу з тобою говорити!Малий підняв свою маленьку ніжку і гучно гупнув по дивану, так, що аж гвинтики в його колінці клацнули. Потім підняв ножку ще раз і націлив її на маму. Як Ви думаєте робот попав?Ні, бо сталося дещо надзвичайне. Посеред дивану, прямо під Місяцем утворилася прірва. Вона була схожа на прихований повітряний вир. Волосся мами взлетіло догори, тато прокинувся і намагався схопити малого бодай за якийсь клаптик одягу, чи металеву ручку, чи ніжку. Та дарма, вир швидко поглинув Місяця і закрився. Так несподівано, як і відкрився. Залишилося лише тихе відлуння голосу малого: “Маааамоооо”!***Віковий смарагдовий ліс. Зелені крони, зелений мох. Гучнобобр шумно йшов по стежині до річки. Його великий хвіст гупав об землю і створював сильні звуки. Його голова і вуха хиталися в такт. Через великі білі передні зуби він висвистував веселу мелодію. Пташки на деревах підспівували йому і здавалося навіть бджоли гудуть в такт. Гучнобобр був важливою персоною тут. Він мав свою школу чемності і слідкував за греблею.Раптом бобер стишив свою ходу і помітив робота на пеньку. — Овва! Хто це тут у нас? Новий крикун? — Гучнобобр підійшов і почав розмову.— Я, я не крикун. Я робот Місяць! — подолавши первинний страх, що наче скував щелепу, гучно сказав малий.— Дуже приємно, а я Гучнобобр. Овва-Бува! І не треба кричати! Бо я теж вмію, як бачиш. — рот бобра збільшивсь і з нього долинув такий сильний звук, що навіть металева шия робота втягнулася а вуха закрилися. — Та чого ти кричиш? — запитав малий.— А ти? Гм-Хм. — запитав Гучнобобр. — Ну я, цей, не знаю я! — обурено сказав Місяць, насупив брови і склав рученята в замок.— Не знаєш? Ото і є проблема. Нічого в нашій школі ти знайдеш відповідь. І не кажи мені, що ти малий, бо я знаю, що тобі вже 4 роки. Егеж-Єж!Гучнобобр попрямував далі по стежині ляпаючи хвостом. Робот Місяць ніяк не міг наважитись підти за ним. Сльози наверталися на оченята було моторошно, здавалося переляк морозив його металевий корпус. — Гей-Бей! Малий ти будеш йти чи ні? Я бобер простий, довго чекати не буду.Нічого робити робот місяць зліз з пенька і зашелестів по стежині за бобром. — Далеко нам йти? — майже хникаючи запитав малий.— Ні, тут за лісом одразу річка і моя школа. А ти що, рюмсати збираєшся? Я знаєшь теж малим часто нюню пускав. Одного разу я плив з мамою по річці і плакав, бо не хотів сам гребти лапками. А коли я затих, мама мені каже: Молодець що заспокоївся. А я їй — я не заспокоївся, я відпочиваю! Ги-ги! “Завжди важливо бути ввічливим, сину. А кричати, то взагалі не рішення, то зло-мло!” - дала мама мені тоді таку пораду.Далі буде 💗

— Що? Що таке? — сонна дівчина звелася на лікоть і розгублено шукала причину,через яку її могли б розбудити.— Ти чула? Вона тут! Вона виє прямо під вікном.— Хто? Я нічого не чула такого.— Глянь! — сполохано вже майже прокричав Іван.Дівчина закуталася в ковдру й підійшла до вікна, але на подвір'ї було пусто.— Любчику, то просто сон, — посміхнулася вона та погладила Івана по голові. — Ходімо в ліжко.Блідий зніяковілий чоловік на мить перетворився на наляканого хлопчика й слухняно пішов спати.Однак сон до ранку так і не прийшов. Він постійно чув якийсь дивний шелест, ще ніколи йому не було так страшно спати у своєму будинку посеред дикого лісу. Дочекавшись сьомої ранку, Іван Петрович тихенько виліз з під ковдри, одягнувся й помчав до містечка. Там він взяв у знайомого пʼять капканів та букет троянд для Ані, щоб не виглядати зовсім дивно перед нею. Коли він повернувся, вона ще спала, тож, прокинувшись, лише милувалася прекрасними квітами й закохувалася у свого начальника ще більше.День вони провели безтурботно, як і майже кожні вихідні. Смажили стейки, пили чилійське червоне вино, парилися в чані та кохалися. А увечері, коли стемніло, і Аня пішла в душ, чоловік швиденько прилаштував капкани в різних куточках двору. Сьогодні він міг спокійно спати. * * *Місячне сяйво сочилося серед туману, що оповив весь ліс, і будинок, і гори. Іван спав, широко розкинувши ноги на величезному ліжку. Зненацька його тишу і спокій розірвав дикий крик, що перейшов у скавуління чи навіть скиглення. Він скочив до вікна, та через білий, як вершки туман не міг бодай щось угледіти.— Холера! — Іван стукнув кулаком в шибу й побіг вниз по сходах, навіть слова не сказавши Ані. Він поспіхом відкрив сейф, де тримав мисливську рушницю, зарядив її тремтячими руками й вибіг на двір. Ліхтарів, які стояли на клумбах, майже нічого не освітлювали, лише кидали маленькі світлі плями у просторі. Іван Петрович тихо ступав босими ногами по доріжці з гравію, тримаючи зброю напоготові. Він рухався в сторону одного з капканів, що поставив під вікном. Зненацька там щось шурхнуло і він, не думаючи ні секунди, натис на спусковий гачок. Пролунав постріл. У відповідь він почув зойк. Швидко побіг до капкана і побачив чорний силует, що лежав на землі.— Ваня? — простогнала дівчина.— Аня! Господи! Що ти тут робиш? Якого хріна! — дівчина лежала в калюжі крові, що невпинно витікала з її живота. Її ногу затис капкан.— Зорепад Персеїди, я…я хотіла подивитися…я, — простогнала вона. Іван дістав її ногу. Він тримав голову дівчини на руках й шепотів:— Боже. Я…я думав це та сука, а це….Господи!— А це не я, так Іване,— неприродно низький голос пролунав за спиною чоловіка. Він сахнувся в бік і побачив два блискучих ока з туману. — Що ти таке? — пискнув чоловік, стоячи на колінах. Він поклав тіло Ані, яка більше вже нічого не казала.— Я — твоя Смерть. Не думала, що окрім лісу ти знищиш ще і її,— вовчиця кивнула головою в бік тіла. — В мене сьогодні подвійна здобич. — Вона вискалила зуби в посмішці.— Що ти мелеш? Я скоріше повірю, що я чокнутий, ніж в те, що вовки говорять,— Іван з переляканим обличчям дивився в очі звіру, а сам тягнувся рукою до гвинтівки.— Який ти боягуз, Ваня-Ваня. Все скінчено. Сьогодні. Тут. І зараз…Не встигла вона договорити, як Іван звів на неї зброю та натиснути на гачок не встиг: вовчиця випередила його, стрибнувши прямо на нього і впившись іклами в шию.* * *За відсутності нащадків у Івана, його частину лісу, маєток і вся компанія були передані місцевій громаді, яка змогла добитися законного статусу заповідника для цієї гори. Кінець.

— Матір Божа! — Пролепетав чоловік. Він зірвався зі стільчика та притиснувся до скляного панорамного вікна. Його очі перелякано розглядали звіра, а ноги почали повільно відступати до дверей у кухню. Вовчиця повернула голову набік і зосереджено за ним споглядала. До дверей залишалося зовсім трішки — чоловік одним ривком підбіг до них, відчинив і заскочив у середину. Одразу виглянув у вікно, та на вулиці вже нікого не було.— Що за хрінь собача! — вилаявся він уголос. У будинку стояла тиша, пластинка у програвачі закінчилася й тепер просто шипіла. Виглянувши у вікно ще раз, чоловік реготнув, відчуваючи, як страх відступає. У голові пролунала думка: “Оце так привиділось”.Він випив щоденну жменю вітамінів. Поглянув на посуд на вулиці й вирішив його не забирати. Одягнув чорний костюм з чорною сорочкою, спустився до свого гаража, що був в одному приміщенні з будинком, і поїхав на своєму пікапі вниз по дорозі.Біля підніжжя гори його чекав маленький офіс, що приносив великі гроші.— Доброго ранку, Іване Петровичу, — привітався охоронець біля шлагбаума. Та Іван Петрович, не відповівши, вже паркувався біля входу в невелике приміщення. У ньому працювала бухгалтерка, секретарка, два маркетологи та логіст. Основна кількість працівників була у лісі: пиляла, рубала, возила, складала, керувала важкою технікою — чим і приносила величезні кошти.Секретарок Іван Петрович міняв кожен рік, щоб близько не прив'язувались та не планували спільне майбутнє. Досить привабливий мужчина у розквіті сил, особливо зважаючи на його статок, чудовий будинок та холостяцтво, жив своїм найкращим життям.Чоловік з нахмуреним чолом мовчки пішов до свого кабінету. Там його вже чекала Аня, на лабутенах і в чудовому діловому костюмі, що безсоромно оголював частину грудей, коли вона нахилялася.— Доброго ранку, Ваня, ой, вибачте, Іване Петровичу.Далі буде ✍️