в раю говорять суржиком

я вже й забула як прикольно створювати такий потік думок — не сортувати за значимістю та не викидати зайве.раніше, коли у мене був свій паблік вк (олди тут?!), я тільки так і писала. потім виросла. самі розумієте: сімʼя, діти, робота… ну не в мене, але яка різниця)мені здавалося, що якшо я відправляю якісь тексти у всесвітню павутину (від слів Всесвіт та павук), то там має бути хоча б одна розумна думка — щоб люди не пожалкували, що витратили свій час. але слухайте… хіба мало понаписували книжок і назнімали документалок на діскавері? та дохуя. як казав мій вчитель фізкультури «сідай і занімайся»(якщо чесно, то він казав «трєніруйся», але сенс той самий, тому питання правдивості його слів відпадає)розумні думки переоцінені… їх настільки багато, що кожен другий юзер в інтернеті це по-суті латентний Ейнштейн.треба повертатися до спонтанності та легкості.ну мені так точно. цей канал перетворився на кладєзь мудрості, що теж не дуже здорОво. мудрим можна бути декілька годин на день, увесь інший час треба бути щасливим. ну й плюс спати 7-9 годин. і як каже мій папа: «желатєльно харашо їсти, сбалансірованно, тоді не буде ніяких проблєм»***взагалі-то цей текст я написала вчора, але забула відправити, тому такий собі вам лист із минулого. як там справи у майбутньому??? Кличко так само мер Києва?всєх благ 👻

в дитинстві я не любила колючі кофти, шарфи та рейтузи. мені було некомфортно в них.зараз із некомфортного лише правда.навіть не важливі умови: казати чи чути, правда про себе чи про інших.нещодавно почала проходити курс «technical skills for non technical people» (щоб мені було де жалітися)кожен раз я підключаюся в зум із усвідомленням того, що за дві години я можу так нічого й не зрозуміти. це некомфортно, але це правда.я заспокоюю себе і все одно підключаюся, бо знаю, що так буває. колись я вже переживала це — після дев’яти років навчання у звичайній школі, я перейшла туди, де поглиблено вивчають фізику й математику.два роки я, как исключительный гуманитарий, ходила на ВСІ заняття з фізики та математики, знаючи, що 70% уроку не осилю. але мені вистачало мотивації для інших 30%. звісно, їх було недостатньо для вступу на технічну спеціальність, але достатньо, щоб сказати собі «я спробувала».так от, на моєму курсі близько десяти спікерів, сьогодні на лекції був один із новеньких.через 15 хвилин після початку я зрозуміла, що мені не подобається. викладач, його методика, пояснення, приклади… або усе разом. я відкинула ці думки й слухала далі.через якийсь час один із студентів підіймає руку й каже: «а сколько мы еще тут будем сидеть? просто я ничего не понимаю»далі він пояснив, що для нього дуже багато англійських термінів, йому важко. сказав «ну вы вначале говорили, что любите учить людей, но что-то незаметно — это ведь курс для нетехнических специалистов, а вы только такую лексику и используете, не переводите ее на понятный язык»далі сказав, що не хоче витрачати час та вийшов із конференції.я лежала під ковдрою, дивилася на котів і відчувала на собі рейтузи, колючу кофту та шарф. мені було некомфотно від того, що цей чоловік говорив правду.мені було некомфортно від того факту, що я би так не змогла. (але це не означає, що ніколи не зможу 🧚🏼‍♀️)лекція продовжилася, виявилося, що майже всім так само важко. викладач обрав іншу методику. все, про що думала я — скільки фізико-математичних класів було у цього чоловіка? таких, де доводилося спочатку самому приймати некомфортну правду. не знаю, як ще набивати цей скіл, але мені здається, що перш за все треба бути щирим. питати в себе «а я справді хочу тут бути?», «а я справді розумію?», «а чи може бути по-іншому?», «чи хочу я по-іншому?»і от коли приміряєш цю правду на себе, тоді вже можна вирішувати, чи треба вона комусь іще.на цій лекції вона треба була усім. і так — вона була некомфортна.але нічого страшного, ми всі пережили це. а потім стало легше. як завжди буває 🧘🏼‍♀️

на скільки ти себе почуваєш сьогодні ❓за останні два роки у колі мого спілкування з’явилися старші за мене люди. 35, 41 та 65 років — у той час, коли мені 25.не те, щоб раніше я спілкувалася лише зі скейтерами й k-pop фанатками… просто у мене справді не було таких близьких набутих знайомств зі старшими людьми. і що дивно: саме з ними я інколи відчуваю себе ейджисткою… типу:ого, клас, ти любиш малювати картини по номерах? я не знала, що в 40 років це можна продовжувати робити // ого, клас, ти ходиш на зумбу? я не знала, що після 60 років це можна продовжувати робитинаскільки б open minded я себе не уявляла й не описувала, у моїй голові все одно несвідомо з’являються дебільні обмеження — коли і що можна робити.(звісно ж, лише в голові, я намагаюся ніколи не розказувати людям, що ок, а що не ок. сподіваюсь, ви також)але мені pizdec як дискомфортно зберігати десь у своїй памʼяті ці обмеження (навіть у тій маленькій кишеньці в джинсах). ну типу АЛЬО, які кордони, барʼєри, ліміти, ми живемо ОДИН раз!!! вкиньтесь просто. один раз….і якщо ти забороняєш собі робити щось через вік / статус / стать / думки інших / etc., то ти взагалі не викупаєш сенс усього цього… sorry for not sorry, this is the truthтому я дуже вдячна світу за людей, яким похуй. за те, що вони роблять або навпаки не роблять. це щодня змушує мене забувати про вік і про якісь внутрішні кордони й заборони.треба частіше нагадувати собі про слово “можна” 😛

пам’ятаєте це неймовірне відчуття, коли зробив усю домашню роботу і зі спокійною душею можеш дивитися «чи боїшся ти темряви?» по ТЕТ?хоча кому я брешу, цей серіал йшов о 16:00, а я ніколи так швидко не закінчувала робити уроки… як-то кажуть: прокрастинувала ще до того, як винайшли це поняття…але соцмережі — це якийсь зовсім інший рівень прокрастинації.✖️ мені не подобається, що цей endless контент змушує мене відчувати весь спектр емоцій без моєї згоди. 15 секунд на сміх, 15 секунд на сльози, 15 секунд на мотивацію, 15 секунд на жалість, 15 секунд на сум, і так по колу… може мені й не треба такі стрибки, а? може саме через них мені так важко знайти золоту середину свого щоденного настрою?✖️ enormous кількість людей, знати побут яких мені абсолютно необов’язково. точніше: хочеться, щоб мені було поєбать на усіх інфлюенсерів разом узятих. у мого найважливішого інфлюенсера досі телефон-жабка, а у вільний час він їздить до друзів грати в шахи. ✖️ коли я дивлюся рілс, то бачу на них лайки від своїх знайомих. в ці моменти відчуваю якусь приналежність до суспільства, типу — о, ну я така не одна, якщо ми разом сміємося з цього. але чи справді це так? чи справді ці лайки створюють спільну реальність? чи завжди я починаю діалог, щоб обмінятися думками?ні. це ще далі віддаляє від живого спілкування. та й від моменту, коли я можу увімкнути «чи боїшся ти темряви?» теж. сидіти в соцмережах це як binge watch. дивитися дохуя серій залпом. тих, про які ти не просив, серіал, який не обирав і не знаєш, коли це все закінчиться — бо ж стрічка в інстаграмі безкінечна… ауч 💔від початку повномасштабного вторгнення я перевикупила ще й свій контент. ви ж пам’ятаєте, що я постила сторіс 24/7? в якийсь момент усвідомила, що нічого поганого не станеться, якщо я перестану розказувати світу, що люблю молочний батончик рошен. я ж його менше любити не стану!!!не пам’ятаю, коли саме я вперше деактивувала особистий акаунт, — можливо, десь півроку тому. за цей час мені не хотілося його відновлювати.як і публічно ділитися своїми перемогами й невдачами, — щоб побачити лайки й отримати схвалення/фідбек/дофамін/піздюліну. не хочеться спеціально розважати когось. не хочеться викликати емоції, яких я не побачу особисто.короче, я дійшла до того моменту, що у мене немає ніяких акаунтів в інстаграмі, видалені тік ток та фейсбук 💔хоча з телеграм-каналом ситуація інша. Аліночка он нещодавно написала в коментарях тут, що я своїми текстами запускаю мисленнєві процеси у її голові. ну уявіть!!! виявляється, я роблю майже те ж саме, що й Віктор Гюго. а може навіть і краще, бо хто я така, щоб зрівнювати людей та їх вклад у будь-який прояв себе)ви будь ласка теж не зрівнюйте. ми всі такі прекрасні у тому що нас відрізняє!!!всєх благ, друзі! слідкуйте за екранним часом та більше гуляйте на вулиці ❤️

скільки я там вже за кордоном, майже дев’ять місяців? за цей час мої ровесниці встигають народжувати дітей, а в мені росте лише прірва. прірва неспівпадіння між європейцями та мною — людиною з Житомирської області.не думайте, що я жаліюся — я би ніколи не проміняла своє дитинство на дитинство в умовній Франції. я справді люблю своє село та дотичні спогади більше всіх європ та америк разом узятих. але чим ширше моє коло спілкування (точніше: різноманітніше), тим більше я гублю себе на карті світу.я виросла людиною, що жадібна до всього хорошого. я не сприймаю це як данність. будь-який level-up мого комфорту супроводжується таким же ахуєвшим підйомом на емоційних гойдалках. я не маю золотої середини, все або занадто добре або занадто погано.і коли я проживаю ось це нове «добре» — я проживаю його на 100%. бо мені, блять, є з чим зрівняти)))тут у мене є знайомий зі Швейцарії, я йому часто жаліюся, що європейці взагалі не цінують і не викупають, які вони привілейовані та як їм пощастило.думала, що за цими наріканнями я хвалюся. думала, що в теперішньому моменті саме Я у виграші — бо на контрасті проживати зміни приємніше. ну типу уявіть собі шопінг у Парижі після того, як все життя їздив на базар у Бердичів))мені здавалося, що європейці зажралися і ніколи не відчують того, що відчуваю я з оцим своїм справжнім та непідробним «carpe diem». ну я ж більше excited, мене більше штирить, БУДЬТЕ, ЯК Я, ВІДЧУВАЙТЕ, ЯК Я, ЦІНУЙТЕ, ЯК Ялише з часом я зрозуміла, що більшість моїх нових європейських знайомих просто звикли до хорошого і приймають цю реальність адекватно. знають, що вони заслуговують на це. знають, шо це нормально. що це абсолютно реально.для них більш незрозуміло та незвично, коли я кажу, що ніколи не була в Парижі і ніколи не бачила океан до минулого року.— oh, really?! how come? 😳тому ось такий у мене інсайт. до хорошого ТРЕБА звикати. і постійно наповнювати себе ним. нагадувати, що так і повинно бути. що ти заслуговуєш на хороше. навіть якщо це твоє “вперше”. і треба завжди просити більше.

it’s a beautiful day and I can’t see it(надпис на табличці сліпця, що просить гроші)мені здається, що серед нас теж багато сліпців. помічали, що деякі люди приходять в кавʼярню і все їм не так? музика, персонал, їжа, пінка в капучино…а є люди, що приходять в ту ж кавʼярню, але вбирають там усе можливе прекрасне. у світі одночасно стається багато хорошого та поганого. неймовірні речі можуть приходити до нас в жахливі часи, і болючі події можуть неочікувано пронизувати наше сердечко в часи спокою.те, що я помічаю хороше — це вибір. я обираю помічати хороше. це моє хороше. світ, який я будую сама. завжди буде вонючий мужик, який пісяє біля будинку, коли ти йдеш поряд. незручний стілець. капучино без інстаграмної пінки.але можна перевести погляд і побачити щось інше.наприклад, офіціантів, які закохано дивляться один на одного і спокійно пʼють каву, поки в закладі не багато відвідувачів. сімʼю за сніданком: з чотирьох чоловік та двох песиків, де всі уважно слухають один одного. туристів, які фотографують інтерʼєр та посміхаються, коли проходять повз тебе. дитину, що голосно та сміливо вигукує “awwww”, коли дізнається, що в меню є полуничний мілкшейк. на світ можна дивитися по-різному. коли не бачиш хорошого — треба дивитися по-іншому.🦋

вже довгий час зберігаю в телефоні дуже сумне й водночас надихаюче відео. під пісню coldplay в машині їде сімʼя — чоловік 30 років сидить посередині, плаче й тримає за руку тата, що за кермом. позаду сидять мама та сестри. цей молодий чоловік сьогодні вийшов з вʼязниці, куди потрапив у 16 років.можливо, він зробив щось дійсно жахливе. я не знаю, про що цей чоловік думав усі ці роки. чи жалкував про скоєне, про що мріяв, що йому снилося.я знаю лише, що він багато пропустив. моментів, днів народжень, нових фільмів, зустрічей.уявіть, скільки він пропустив свого життя?!уявіть, як це: бути замкненим від усього світу, відчувати, як тут повільно тече час і, можливо, навіть не рахувати дні до звільнення — так їх багато.уявіть, як це: не мати можливості обирати. цей молодий чоловік їде в машині з людьми, які його чекали та які його люблять. it’s already enough, щоб знову жити життя average human. життя, коли хвилини летять швидше — нагадуючи цим про щоденний вибір. на користь чого — обираєш сам. на користь кого — теж сам. я завжди думала про вибір як про тягар — «оо, єбать, знову треба брати відповідальність за своє життя, ну скільки можна?!». але обирати щось та приймати рішення — це привілегія. давайте будемо відверті: ми можемо приймати хуйові рішення. на щоденній основі чи декілька разів на рік. але в будь-якому випадку це все одно наш вибір і він у нас є. коли ми втомилися, коли ми розлючені, коли ми натхненні, коли ми щасливі, коли ми в кредитах, коли ми з грошима, коли ми у відносинах і коли ми самі.щодня. ми можемо обирати щодня. від моменту, коли вимикаємо будильник до моменту, коли ставимо його на наступний день. якось я ще розповідала своєму психологу черговий «Oops I did it again», а вона запитала мене: «Марін, а може ти сама обрала, щоб так сталося?»звісно, що сама. ахуєнно, що сама! 👌

вранці я чую як встає сонце. чую, як воно котиться — ніби стигла абрикоса, солодкість якої визначає мій настрій.я підхожу до вікна та вдихаю аромат португальського літнього ранку.в одному із безлічі Всесвітів 12-річна Маріна прямо зараз стелить ковдру у затінку біля вишні; приносить книжку з дитячим детективом, яку знайшла в домашній бібліотеці.вдома нікого немає: батьки на роботі, дідусь пішов у гості до свого товариша. є голосні горобці на даху, вишневі кісточки на траві під ковдрою і безкінечні літні канікули, коли час зупиняється.я теперішня підхожу до вікна та вдихаю аромат португальського літнього ранку. він такий самий, як і тоді. вдома нікого немає: батьки на роботі, дідусь вже як шість років не з нами.я не вдома. не чую своїх горобців та не відчуваю вишневі кісточки на траві під ковдрою.я не вдома, але світ досі дивожний — з усіма реальностями, які зі мною стаються. з людьми, яких я полюбила та змогла відпустити. з людьми, які залишаються зі мною. з моментами, які потрохи розчиняються у пам’яті. з моментами «тут і зараз», які я намагаюся жадібно ловити й ховати в кишені від швидкоплинності часу. чи існують такі кишені?знаю лише одне: мій дім завжди зі мною.

у мене завжди багато питань до себе, особливо в плані роботи та карʼєри.але, звісно, варто задавати їх не лише собі. бажано ще й говорити з людьми, які класно розбираюся в ринку праці, знають вимоги компаній до кандидатів, можуть допомогти оцінити вашу ринкову вартість і т.д.а ще*️⃣висвітлити, що ви вже робите класно;*️⃣показати, як можна змінити підхід, коли щось не працює;*️⃣де маєте відпустити контроль або навпаки взяти відповідальність на себе. нещодавно я говорила з таким спеціалістом. Саша більше п’яти років працює HR та проводить кар’єрні консультації.знаю, що не всі готові до таких штук, але зараз є класна можливість спробувати і я не хочу, щоб ви її втрачали. якщо це актуально для вас :)(ну типу якщо ви мучите себе питаннями про зміну роботи, вигорання, отримання фідбеку від керівника, боїтеся просити підвищення, whatever)у Саши є патреон, підписка на нього коштує $2 — ви отримуєте доступ до контенту + 30-хвилинну консультацію, на якій Саша допоможе розібрати ваш запит. або сформувати його, бо ми ж, блін, всі не знаємо, чого хочемо 🫠це не чарівна пігулка, але це справді допомагає — коли експерт об’єктивно дивиться на твій шлях і може дати пораду, яку не може дати друг або бармен.наприкінці своєї консультації я сказала Саші, що раніше я лежала в правильному напрямку, а тепер зможу привстати. круто? круто!щира рекомендація від мене :) ось тут ще youtube Саші.

пʼятниця, 21:15.у мене, як завжди, увімкнений ноутбук і відкритий робочий slack. бачу, що один із розробників-новачків ще в мережі.пишу:— Саш, а чому ти так довго працюєш?— бо я тупий. тому мені треба більше часу😭мій робочий чат так само відкритий о 21:15. Саш, ти навіть не уявляєш, як я тебе розуміюзвісно, я написала йому слова підтримки, які хотіла би почути сама. Саша написав, що скоро відправлятиме звіт й піде нарешті пити пиво — за мене теж випʼє. ну клас, that’s what I need!не памʼятаю чи встигла сьогодні зʼїсти повноцінний обід, але вечеря у мене неймовірна:молоко та чорний хлібчик з маслом і персиковим варенням 🥛🍞🍑це моя сьогоднішня смачна підтримка, а вам нагадування:будь ласка, хваліть себе. не важливо, продовжуєте ви, чи кидаєте, виходить, чи не дуже, швидко, чи повільно. хваліть себе, будь ласка. не забувайте про молоко і хлібчик з улюбленим варенням.наше життя таке безцінне. чому ми витрачаємо його на самоприниження?чому ми не ставимося до себе так, як до тих, кого ми любимо?хваліть себе, будь ласка. ви у себе одні ❗️