в раю говорять суржиком

мій папа навідріз відмовлявся від смартфона. каже: мені не треба, у мене хароший телефон — жабка 🤙🏻цей телефон він купив за 50 гривень у свої знайомої. ще коли я вчилася в школі. весь цей час при увімкненні на екрані написано «ПРИВІТ ІННА»коли я приїжджала додому, то купила йому планшет, завантажила шахи і встановила вайбер :)))не дивлячись на те, шо папа почав жалітися, що перестали на жабку приходити смс про нарахування пенсії, він тепер може подзвонити мені навіть в розпал робочого дня))влітку розказував, як ходив купатися і допливав аж на інший беріг, де рибачив якийсь малий.кажу: оо, то ти йому всю рибу лякаєшпапа: та я тихенько плаваю, як акула🤣розказує про садок, город, кроликів, як грає у шахи на планшеті і про те, що собака з котом ходять за ним хвостиком.розказував як Сьома покусав сусіда, то він йому дав за це яблуко.(сусіду)каже: не любить він чогось Вітьку, хотя той до нього по-харошомубачу, що їсть якісь цукерки, питаю: це рачки?каже: нєа. джусе мікс, рошенхворію, то папа каже:— я тобі відправляю положитєльні вібрації, шоб ти виздоровіла. чуствуєш їх? але треба ше трохи почекати, шоб вони подіяликаже: показати тобі кота?так його люблю! ❤️за оцю простоту, космічне почуття гумору (в кого ж я така смішна!!!) й повну відсутність страху бути собою. і йому для цього навіть не довелося роками працювати з гештальт-терапевтом))мій папа це найавтентичніша людина, яку я знаю) без приколів!нещодавно на уроці англійської викладачка запитувала, на кого ми хочемо бути схожими. я чомусь сказала, що в мене немає ідеалів. але насправді я би хотіла бути схожою на свого папу!

вчора прочитала офігєнний пост, але не можу його знайти, аби поділитися.тому перекажу все, що памʼятаю, а ви зробите вигляд, що я сама дійшла до цих думок, а не вкрала їх у когось.ТАК, вкрала не як митець) але від цього вони не стають менш валідними та цінними для мене. можливо, й для вас.тому, друзі, давайте користуватися мудрістю рандомних людей в інтернеті ;)🐯знаєте чому не так легко відчути себе тут і зараз? бо тут і зараз нам може бути боляче, сумно й незрозуміло.важко бути ТУТ, а в не в точці, де є все необхідне, ми розбагатіли, схудли та нарешті не купуємо вінстон з капсулою. звісно, хочеться бути в точці, де легко, спокійно, немає ніякої тривожності та депресивних епізодів, коли не можеш дихати й спати.парадоксально, що найпотрібніший крок, аби МОЖЛИВО зрушити з місця, — це побачити себе ТУТ без ідеї, що скоро щось зміниться.бо ми тут. з тривогою, війною, іноземною мовою на рівні -А1, невдачами, мінусом на карті, незавершеною книгою, недовідносинами та ОБОЖЕМІЙ целюлітом.виявляється, що оце буддистське “тут і зараз” може бути не дуже приємним. бо в своїй уяві ми ВЖЕ класні, реалізовані, пропрацьовані й без мінуса на карті. а тут і зараз… ну…. мʼяко кажучи не так все.короче, з точки неприйняття реальності дуже важко рухатися в майбутнє. в будь-яке. тому давайте вже приймати реальність. навіть ту, в якій є ОБОЖЕМІЙ целюліт і вінстон з капсулою.ну є, і є. шо тепер, з моста пригати?

ми часто уникаємо почуттів і станів, які насправді роблять нас стійкішими й ціліснішими.ну чесно, хто добровільно хоче відчувати розчарування, безпорадність, відчай? це точно не те, що загадуєш, коли падає зірка або бачиш на телефоні 11:11.ми всіма силами намагаємося вберегти себе від розчарувань. дійти до якоїсь гармонії від злиття з безкінечним вічним))але саме ці неприємні відчуття й повертають нас до реального життя. знайомлять із собою. показують інші кольори, форми, межі.ТАК, це майже завжди про втрату. ілюзій, ідей, людей. але після цієї втрати ми можемо сформувати нові сенси, відносини, кордони. можемо захотіти щось інше. щось, що раніше не спадало на думку.лише через мільйон розчарувань в людях і горювання через те, що вони не можуть / не хочуть бути такими, як нам потрібно, можна навчитися по-справжньому приймати інших такими, якими вони є.не очікувати від них того, що їм не властиво. ну і розчарування в собі. звучить не так класно, як “стати улюбленцем Всесвіту на лекції за 1400 грн в інстаграмі”, правда? але це піздєц як важливо для адекватної самооцінки.ми не завжди котики. ми не завжди робимо все класно. у нас апріорі не може бути постійно однаковий запас ресурсів та мотивації. it comes with waves. мені здається, що саме моменти усвідомлення власної безпорадності прибирають нахуй ілюзії і зміцнюють наш звʼязок зі світом. в якому завжди буде щось, що ми не в змозі змінити.піздєц, да?звісно, важко прийняти думку, що ми не творці світу й він не стелиться до наших ніг 24/7. але приймати правила й адаптуватися — не менш важливий скіл, ніж усе інше. в цьому також сила. насправді нехуйова така сила виживання. розчарування стаються. ілюзії розбиваються об реальність. люди не відповідають нашим уявленням.ну що ж. доведеться якось миритися з цим.

уявіть, як жити у світі, коли ти бджола 🐝ось твій перший дебютний виліт по пилок: хвилюєшся в передчуттях, дрижать колінця. а там дощ хуярить. і ніхто не попереджав, що коли у тебе надто змокне тільце, можна померти. дуже холодно — можна померти. десь джміль буде не в гуморі — можна померти.чекаєш собі під листочком усю ніч і з першим сонцем вертаєшся додому у вулик. голий-босий, звичайно, бо ніхто про той пилок на лапках вже не думав, тут аби вижити.лягаєш спати у сотах і заспокоюєш себе думкою, що все нормально. щоб стати хорошим збирачем, треба час. щоб знайти нові поля з квітами, доводиться ризикувати. така вже бджолина доля — боятися, але пробувати знову й знову. повторюєш про себе трішки таких афірмацій, і в люлю — завтра новий день, нова можливість знайти пилок для сімʼї з 20 тисяч бджілок.(до речі, у дослідників є припущення, що бджоли можуть бачити сни. не такі самі, як люди, але впевнена, що кошмари схожі. наприклад, коли ти третій раз розказуєш вірш Тараса Шевченка на уроці літератури і кожен раз забуваєш третій стовпчик. вчителька не зараховує, і каже: сідай, повтори. а як тут, блять, зосередитися, якщо всі навколо гудуть?!)зранку вже хтось кричить, що занадто спекотно, треба вставати махати крильцями.у вулику має бути 35 градусів (щоб личинки не відкинули ласти), тому всі віддають на повну. але коли ти бджілка (а не посудомийка), швидко втомлюєшся. особливо, якщо твоє життя в цілому вимірюється кількістю змахів крил. короче, треба знову летіти у світ. цього разу по воду. план такий: кожна бджола має принести з собою краплинку. за день вийде три літри. цього вистачить, щоб оптимізувати температуру у вулику.тепер можна й поспати.що буде завтра — who knows!поведінка бджіл та їхні рішення щодо збору їжі не залежать від якогось одного чинника. наприклад, відстань до квітів чи кількість нектару. бджоли оцінюють та зважують кілька аспектів (температуру, погодні умови, конкуренцію) і пристосовуються так, щоб найбільш ефективно використовувати те, що є.(це називається закон широкого градієнту)і це вони навіть “сім навичок високоефективних людей” не читали. уявіть, що було б, якби прочитали! ну або хоча б скорочену версію прослухали по дорозі на квіткове поле…життя бджоли — 5-6 тижнів. це близько 500 годин польоту. увесь цей час вони не жаліються й не шукають легких шляхів. не йдуть на коучингові сесії та не слухають подкасти про те, як тримати фокус уваги, щоб досягти мети…вони знають, що легкості не існує. тому просто підтримують стабільність в тих умовах, які є. непередбачуваних, мінливих та швидкоплинних.у нас теж мінливі умови. але ми чомусь думаємо, що має бути легко.може варто прислухатися до бджіл, а не до мотиваційних спікерів?

інтернет робить з мене людину, яка додає у свій вішлист труси за 35 євро+ за ними ще й треба їхати у Францію ахахахМаріночка, і що з тебе робить капіталізм?!(не переживайте, я їх не купуватиму. в цьому місяці так точно, до Парижу мій проїзний на метро не діє)я заходжу у фейсбук і бачу сторіс однокласниці. там її двоє дітей і пісня Джамали “вірю в тебе”.ех, Джамалочка, а в мене віриш? я без дітей, але з трусами за 35 євро у вішлисті…далі перевіряю пошту. там мене запрошують на вебінар “синдром відкладеного життя”. проводить його коучиня, менторка, супервізорка, співзасновниця і співвласниця міжнародної академії професійного коучингу. цікаво, які сни сняться людям з такими регаліями? чи вони не сплять?пишуть, що вебінар допоможе подивитися на власне життя з іншого боку.зараз 00:51, вебінар пройшов шість годин тому. не встигла! знову доведеться дивитися на своє життя однобоко. чи з прискоком. чи з відчаєм.останній рік я зовсім не активна в соцмережах. нічого не лайкаю, нічого не коментую, ніде не свічусь (окрім лінкедину, звісно. труси самі себе не куплять ахах)чому? а я не знаю. може мені не хочеться, щоб мене помічали. не хочеться, щоб про мене згадували. не хочеться, щоб про щось питали.здається, що видалившись з соцмереж, у мене зʼявляється право на справжнє життя.але звідки мені знати, я ж пропустила вебінар… може я ще багато чого пропускаю.ну і ладно, переживемо.головне, щоб у мене колись зʼявилися труси за 35 євро. з ними я точно буду жити тут і зараз 💋

досі злюсь на людей, які вважають за потрібне виправляти моє імʼя, виправдовуючи це українізацією. або ніяк не виправдовуючи. ці ненависні мені діалоги в робочій переписці бі лайк:— вітаю, Олено! мене звати Маріна…— вітаю, Марино…та пішла ти нахуй зі своєю И 👺 може мені тоді називати тебе Илина?! як, подобається? ну і ладно, переживемо. хоча, звісно, сумно, що так багато людей пропускали техніку читання в четвертому класі. або у всіх без винятку зараз ADHD. чи AC/DC, не знаю як правильно.я от не пропускала, і намагаюся називати всіх так, як вони представляються. навіть якщо це Дональд Трамп. чи Дональд Дак.якщо вам цікаво (риторичне питання), то ось моя історія пошуку з чату gpt:— вибір оливкової олії— правила для пішоходів— хто такі баптисти— чи існує біологічна моногамія— де вирощують лакрицюв принципі, це все, що мені треба знати на даному етапі життя. все інше мене не цікавить, мій мозок і так переповнений чужими котами з рілсів (це при тому, що я більше люблю собак). ну і ладно, переживемо. взагалі я зараз їду в метро, поруч зі мною в порватих кедах стоїть дівчина неймовірної краси. читає повідомлення в телефоні й посміхається. скоріше за все через те, що її імʼя загальноприйняте українцями. не те що Маріна)подумала собі, що якби в мене було дуже багато грошей, я би переїхала в Нью Йорк. а якби в мене було трошки більше грошей, ніж зараз, і не було котів, то я би краще переїхала на Балі. мені здається, що там точно мій вайб. ніхто не знає правил дорожнього руху, усі їдять боули й усвідомлюють світ через гриби. короче, за два роки в еміграції я зрозуміла, що комфортно може бути скрізь — головне, щоб у тебе були гроші. ну й гриби.я довго не могла вийти з писемної коми, бо хотілося вийти у вікно. тому зараз виходжу з таким сумбуром. ну, краще так, аніж у вікно.наостанок процитую діалог рандомних американців про перемогу самі знаєте кого:— how’s it possible?— it’s possible because this country is not the country we want it to be.часто це не лише про країну. часто це взагалі про все.але, звісно, не про гриби. з ними завжди все нормально)

мені дуже цікаво спостерігати за людьми в контексті мови. які слова вони обирають, як формують речення, наскільки вдало їм вдається передати думки.ще з часів написання дипломної роботи я памʼятаю гіпотезу лінгвістичної відносності — про те, що не лише зовнішня реальність формує мову в різних культурах, а й сама мова визначає погляд носіїв на зовнішню реальність. тобто задає картину світу.мене це взагалі розйобує. бо я дуже відчуваю наскільки український варіант моєї особисті відрізняється від англійського варіанту. окрім бісячого факту, що мені треба перекладати такі звичні слова як манна каша, оса, відрижка, опариші, горобець… я ловлю себе на думці, що ангійською я не просто по-іншому формую думки, у мене взагалі ІНШІ думки.вже майже два роки англійська переважає в моєму оточенні. іноземною мовою мені доводиться казати те, що я ніколи в житті не говорила рідною. можливо, це все через нові досвіди. бо раніше я все таки жила дуже одноманітне життя. незважаючи на те, шо постійно була пʼяна ахахчасто мені стає сумно через це. типу якого хуя я проживаю класні моменти й мушу весь час копирсатися в голові в пошуках потрібного слова. вони ще й не завжди там присутні, якщо чесно. підручники Карпюк не готували мене до реальних розмов. помітила також, що англійською мені легше сказати такі фрази:— це мені не подобається— мені буде дискомфортно— я не в захваті від цієї ідеї — ти був чуйним, але не співчутливим— я не хочу туди йтиздається, що в моєму укр. вокабулярі таких фраз ніколи й не було. там у мене зовсім інші дефолтні налаштування. на жаль, не завжди, ті, які мені подобаються.короче, досі бішусь, що мене ніколи не зрозуміють у виразах йопкерний мопкель, дебіл, дрантя, хавчик… (ТАК, я філолог)але з іншого боку радію, що відкриваю нові свої сторони й по-іншому доповнюю свою картину світу. і вчу англійську далі. чого бажаю й вам 💋

мене чомусь дуже харить, коли українці приїжджають в гейропи і починають докопуватися, чому всі навколо не дрочать на успішний успіх. а європейці в цей час і у вус не дують. бо “інфантильність, розслабон та відсутність амбіцій” це їх спосіб життя й зона комфорту. філософія на межі будизму, гедонізму та похуїзму.українцям це не підходить. ми звикли або єбашити, або страждати, або жалітися, що інші люди не хочуть так само.звісно, я перебільшую. завжди існували люди, яким сниться не біґ мак, а яхта. або таблиця хімічних елементів. ну або дід Вадік, який женеться за тобою з відром грибів. і я нічого не маю проти людей, які хочуть чогось досягти, щоб потім запостити це в сторіс) та на здоровʼячко. як-то кажуть: кожен дроче як хоче. але чому ці люди часто не приймають той факт, що не всі бажають доводити свою значимість світу? не всі хочуть бути проактивними. не всі хочуть заробляти мільйони й щороку змінювати машини. не всі хочуть дітей. мені просто цікаво: з яких пір шукати себе це погано? чому працювати в кавʼярнях погано? чому мати одне хобі погано? чому не мати хобі погано? чи вища освіта апріорі накладає на тебе клеймо людини, якій конче треба ✨ success✨?мені здається, що коли ми йдемо до психотерапевтів із запитом “відʼїбатися від себе”, то першочергово можна відʼїбатися від інших. і дозволити їм обирати БУДЬ-ЩО.я впевнена, що мене це теж харить не просто так. тут точно лежить і курить вінстон з капсулою якась травма. можливо вона почалась тоді, коли в школі мені не дозволяли НЕ ходити на олімпіади, на які я не хотіла йти. можливо, тоді, коли мені не ставили в щоденник погану оцінку, бо я була відмінницею. можливо, тоді, коли класний керівник сказала “ти там нікому не потрібна”, коли я вирішила перейти в іншу школу.ТАК, цілком може бути))) але саме це мені і болить: коли люди навколо хочуть зробити з тебе того, ким ти не являєшсякороче, з першим вересня, рєбят 💐не очікуйте від інших того, що хочете самі. або що вам навʼязали хотіти.

я думаю, що дуже важливо навчитися цінувати тимчасовість.ми просто всі охуєли і живемо у якійсь ілюзорній бульбашці з надписом «ще дохуя часу»думаємо, що у нас дохуя часу, аби помиритися з важливими людьми, знайти хобі, виліпити тіло мрії, завести кота, вивчити Past Perfect...думаємо, що ще трішки потиняємося, а потім вже почнеться життя. потім вже будемо любити себе і робити все в кайфхуй там, рєбят 🙂ваш сьогоднішній день — це і є ваше життя. о котрій ви прокинулися, чим снідали, про що говорили і з яким настроєм, наскільки відповідально ставилися до роботи, що думали про себе коли одягнули футболку з плямою. чи одягнули футболку з плямою. скільки рілсів подивилися в інстаграмах)))це все, розумієте?немає життя in general, є просто сьогодні.щоб змотивувати вас на carpe diem, прикріпляю фотографії зі своєї першої в житті фотосесії. ЗАВЖДИ мріяла про професійні нюдси, але постійно казала собі: Маріночка, давай спочатку поїдеш на олімпійські ігри, візьмеш золото, а там вже можна й голою пофоткатись.хуй там, рєбят 🙂вирішила не чекати якось захмарного завтра. я охуєнна і без олімпійського золота. і без золота, і без макіяжу, і без одягу)))короче, живу сьогодні, люблю сьогодні і вам раджу 💘

у нас живе ніжна й highly sensitive кішка, Nina. вона боїться нових людей, швидких рухів та голосних звуків.а ще у нас віднедавна живе Valentina — швидка, різка та голосна італійка :) бачу, як вона присіла на корточки, щоб погладити кішку. Nina у відповідь відійшла, але продовжила спостерігати. Valentina впівголоса каже:— I respect thatі я чомусь так розчулилась! ☁️нам усім хочеться, щоб було по-нашому. у кожного своє уявлення про те, як все має бути. кількість, гучність, швидкість, колір, смак. ми бачимо навколо те, що вже є у нашій підсвідомості.чомусь ми ще й очікуємо, що люди навколо мають таку ж уяву, такі ж думки, такі ж переконання — тобто мають робити те, що ми вигадали у своїй голові. без натяків та прохань. звісно, так не буває.але ми теж не стоїмо на місці — й після сотні психологічних тік токів таки починаємо проговорювати бажання вголос.виникає нова перешкода:виявляється, що не всі хочуть робити те, що ти. не всім може сподобатися твій план. не всі готові змінити своє життя, щоб зрівняти його з твоїм. хтось обирає іншу кількість, гучність, швидкість, колір та смак.це теж ок. please, respect that.