в раю говорять суржиком | ми часто уникаємо почуттів і станів, які насправді роблять нас стійкіш...

ми часто уникаємо почуттів і станів, які насправді роблять нас стійкішими й ціліснішими.ну чесно, хто добровільно хоче відчувати розчарування, безпорадність, відчай? це точно не те, що загадуєш, коли падає зірка або бачиш на телефоні 11:11.ми всіма силами намагаємося вберегти себе від розчарувань. дійти до якоїсь гармонії від злиття з безкінечним вічним))але саме ці неприємні відчуття й повертають нас до реального життя. знайомлять із собою. показують інші кольори, форми, межі.ТАК, це майже завжди про втрату. ілюзій, ідей, людей. але після цієї втрати ми можемо сформувати нові сенси, відносини, кордони. можемо захотіти щось інше. щось, що раніше не спадало на думку.лише через мільйон розчарувань в людях і горювання через те, що вони не можуть / не хочуть бути такими, як нам потрібно, можна навчитися по-справжньому приймати інших такими, якими вони є.не очікувати від них того, що їм не властиво. ну і розчарування в собі. звучить не так класно, як “стати улюбленцем Всесвіту на лекції за 1400 грн в інстаграмі”, правда? але це піздєц як важливо для адекватної самооцінки.ми не завжди котики. ми не завжди робимо все класно. у нас апріорі не може бути постійно однаковий запас ресурсів та мотивації. it comes with waves. мені здається, що саме моменти усвідомлення власної безпорадності прибирають нахуй ілюзії і зміцнюють наш звʼязок зі світом. в якому завжди буде щось, що ми не в змозі змінити.піздєц, да?звісно, важко прийняти думку, що ми не творці світу й він не стелиться до наших ніг 24/7. але приймати правила й адаптуватися — не менш важливий скіл, ніж усе інше. в цьому також сила. насправді нехуйова така сила виживання. розчарування стаються. ілюзії розбиваються об реальність. люди не відповідають нашим уявленням.ну що ж. доведеться якось миритися з цим.