в раю говорять суржиком

хтось скаже, що знаходити толкові речі на секонді — це дар. я ж кажу, що це дисципліна. а ще кажу, що моя улюблена планета — це планета секонд хенд. моя історія почалася в студентські роки. тоді ми з Поліною прогулювали пари з теорії літератури, бо викладачка була занадто набожною, й ходили по всіх улюблених точках навколо університету.головне правило: не можна тримати в голові щось конкретне для пошуків. так ти ніколи цього не знайдеш. секонди треба сприймати як entertainment, прогулянку, щасливу мить везіння.(ну, в принципі, цей опис відноситься й до дейтингових застосунків ахах)ми сміялися з усіх дивних експонатів там, але найсмішніший код:«а де у вас обригані халати?»вирішила скласти список моїх улюблених знахідок:✖️ величезний халат кольору фуксії — на диво, не обриганий. в ньому б лише розлучатися з чоловіком-алкоголіком, і курити тонкі сигарети на балконі✖️ штани кольору хакі за 8 грн. в них я прожила тисячоліття досвідів і присвятила їм тут публікацію. ✖️ чорний капелюх з червоною стрічкою, який одягала лише раз — і то вийти на балкон покурити. тоді я жила на вулиці Кибальчича й платила дві тисячі гривень за оренду квартири. ✖️ безкінечно красива чорна коктейльна сукня, яку я тримаю на випадок, коли випадково розбагатію й почну ходити на івенти, де всі жінки з розчесаними бровами. ✖️ бежева сукня, яку одягають на івенти, де купують картини на аукціоні. я ходила в ній на роботу, де писала тексти про лампочки Feron в гугл-таблицях. ✖️ тренч француженки-лезбійки, яка вирішила написати книжку, переїхала в околиці Парижу, і там їі випадково збив насмерть велосипедист. короче, секонди для мене — це про експерименти зі світом і про те, що ти ніколи не можеш бути певним — що ти знайдеш і що знайде тебе. а ще: про усіх людей, які були до тебе, любили до тебе, страждали до тебе, і померли до тебе (або ні), і те, що вас обʼєднує.наприклад, величезний халат кольору фуксії!

чарівна парочка поважного віку йде попереду мене на вихід з метро. жовта гілка, зупинка Lumiar, вихід до вулиці República do Paraguai. вони у великих сонцезахисних окулярах і у кольорових штанах в полоску. як і 90% португальських чарівних парочок вони тримають один одного за руки. обоє одночасно повернули погляд наліво — там на фестивальній афіші Кеті Пері.єдина її пісня, текст якої я знаю майже увесь — The One That Got Away. кліп вийшов 15 років тому. сьогодні, передивляючись його, дізналася, що у квітні Кеті випустила режисерську версію.РАПТОМ підлітком ви не дивилися MTV music: кліп про втрачене кохання. про яке думаєш «а шо було б, якби…». там main character у 80 років згадує свій situationship…як-то кажуть: боже збав)))мені здається, що контент, на якому ми росли, як раз і вчив нас романтизувати втрати. ”той, хто пішов” завжди здається важливішим за того, хто залишився. ну і Кетічка Пері зі своїм новим-старим кліпом тут як тут. щоб ностальгія крутила в носі ще більше, ніж весняна алергія.а ми шо? дивимося, кайфуємо, і робимо хуйню, щоб у 80 років не думати про альтернативні реальності.бо «тут і зараз» це як раз про парочку в полосатих штанах, які йдуть в метро, тримаючись за руки. але про таких не знімають кліпи, це скушно. суспільству подавай французьку випічку та драми.короче, ду май те…

спочатку ти думаєш: не зайобуйте мене зі своїми соціальними правилами, я прекрасно функціоную й без них в бесконечно-вечномпотім приходиш додому, де вранці забув застелити ліжко, а там ясно-прекрасно наригав кіт. прямо на твою подушку.і як би не хотілося моментами сказати тому каравану, за яким лають пси, — друзі, дайте передихну, — нічого й ніхто не зупиняється.зараз той караван по дорозі ще й будує свої саас AI-first продукти для бі ту бі… тому ще більше поспішаєш за тими псами. з волоссям не першої свіжості і непопрасованою футболкою — з вмʼятинами від прищепок. згадуємо в щоденних розмовах за кавою купу трансцендентних термінів. свобода, краса, вічність, сенси..але в той же час так само треба сортувати речі для прання, прибирати за котами, викидати молоко, яке скисло ще до ковіду, і думати чим би добрати клітковини, щоб подарувати собі прекрасний morning poop. не знаю як вам, а друге — ось те, що «живе» мені так само пояснює й підтримує перше.короче, це я, як завжди, до того, що мене дуже приваблює усе людське. усе, що можна відчути без списання 70 євро з карти. усе, що викликає здивування, відразу, усмішку, сміх, сльози. усе, що не можна згенерувати через декілька промптів та гарно описані скіли у клоді. усе, що робить тебе ЛЮДИНОЮ.Ніцше теж какав!і можливо у нього теж колись наригав кіт на подушку! він глянув, сказав впівголоса «та йобаний рот» і пішов дописувати «Так казав Заратустра».you never know. you’ll never know.

мій офіс знаходиться у kind of французькому районі Лісабону, Campo de Ourique. тут частіше чути англійську та люди ходять у якісному дорогому взутті. окрім 35 (?) річного чоловіка, що сидить у позі лотоса навпроти супермаркету та читає книжки. він не просить гроші, але очевидно, що сидить там заради них. завжди думаю: читання більше для привернення уваги до себе чи для відведення своєї ж уваги від становища?біля мого офісу є невеличка індо-пакистанська frutaria. як завжди, там: солодощі, чіпси, вино, тютюн та різнокольорові запальнички. відколи я почала ходити в офіс, продавець цього магазинчику — мій емігрантський пункт незламності. щоранку він розкладає товар і коли проходжу повз (або навіть через дорогу) — отримую радісне й усмішне вітання з добрим ранком. bom dia!поруч йдуть туристи, які приїхали у місто на відпочинок, і мені від того ще тепліше — бо та посмішка з привітанням ніби валідує мою присутність тут та хоч якусь перманентність.мене знають.це ж про дім, правда?у будинку поруч живе пара емігрантів — ну те щоб знаю їх, просто впізнаю. однакові чорні кросівки on, білосніжний лабрадор. не впевнена, чи впізнають вони мене — але їхньої присутності на моїй мапі достатньо. зустрічаю їх в улюбленому парку Estrela. тому самому, у який вперше прийшла 20 грудня 2022 року і заплакала від того, як мені було добре. сьогодні вранці йшла на роботу, нюхала тут квітучу весну і відчувала все те ж саме. дім, який хоч і не тут, але й тут теж.з того, що я нажила за три роки: прозора парасолька, дощовик, парасолька для пляжу, кравчучка, купа книжок, які я довго не наважувалася купувати, бо “ну а як з ними переїжджати”, б/у блендер, плакат із пташками, який купила на блошиному ринку, три покривала на пляж, — два з яких залишили мої короткотривалі сусідки по квартирі, аеропрес для кави, тарілки з червоним ободочком…це ж все про дім, правда?вже ввечері сиджу в цьому ж парку і чекаю на друзів. вони прийдуть з песиками, київським тортом з дня народження і черешнями у целофановому кульочку. я знайшла їх вже тут, це мої люди.це теж про дім, я впевнена.усе — дім.

кожні наступні місячні емоційно даються все важче й важче.думаю: ну клас! дякую, Всесвіт, що дав жінкам спокійно пожити до 12 років. потім вже починається цей гормональний клубок несуразності (репродуктивності), перименопауза, менопауза і постменопауза, коли ти нарешті знову емоційно стабільніший.(хоча теж не факт…)окрім дисменореї (офіційна назва болючих місячних, коли в тебе й спазми, й нудота, й діарея, й головний біль одночасно), є ще ПМДР — предменструальний дисфоричний розлад, — він вже більше про емоційну йобку, не просто ПМС. допоки я не дізналася про цей термін, думала, що то я просто йобнута. що у мене по приколу стабільно зносить дах і хочеться вдарити себе кожною шеферинкою цього даху.за свій стан та поведінку. за кожну агресивну фразу чи жарт, за кожне переїдання, конфлікт, безсоння, втрату інтересу до всього та ось це непідвладне відчуття «на межі».здається, що фізичний біль можна хоч якось виміряти. кількістю знеболювальних таблеток, прикладених грілок до живота, sick leaves, та клубочків, у які ти скручуєшся від болю.емоційно хуйовий стан важко перевести у щось матеріально відчутне. важче описати його для інших.хіба що порахувати сльозинками, які залишаються перед сном на подушці і перед ранковим миттям голови.інколи думаю: це мені зараз по-справжньому хуйово чи це місячні?ніби біль через місячні не рахується, так і повинно бути, you’re born to suffer. мені шкода усіх жінок за те, що ми по дефолту приречені на страждання. хтось менше, хтось більше, комусь можуть розбити губу вдома, а хтось ще й обирає народжувати дітей. але особливо мені нас шкода в моменти, коли чую жарти про місячні від чоловіків.так і хочеться повернутися, посміхнутися і ніжним голосом сказати: ше раз так пожартуєш, уєбу з ноги❤️❤️❤️як каже Ліна Костенко: люди, будьте взаємно красивими!жінки, до вас питань нема, просто будьте 🤙🏼

невротичне виживання і фісташковий круасан, ч. 1говорила з чатом жпт про невротичне виживання в епоху пізнього капіталізму (ага, я йому не лише свої чати з воцапу кидаю, аби він проаналізував чи мене не забагато для людини, якій на мене похуй).невротичне виживання — це коли ми намагаємося пристосуватися до ненормального світу, аби виглядати нормально. один з його проявів — капіталізація особистості. коли ВСЕ перетворюється на інструмент продуктивності. досвід, емоції, цінності — все має приносити якусь вартість. соціальну, емоційну, професійну чи фінансову.ну знаєте, да? коли робиш щось в задоволення, кайфуєш від процесу, а всі навколо кажуть: бля, чому ти ще на цьому не заробляєш? роби блог, виставки, майстер-класи, знімай відео, продавай своє задоволення.*ремарка: хотіти отримувати гроші за щось — це ок. гроші — це енергія, концерти, матча на кокосову молоці, поїздки в нові міста, і ще багато чого прикольного.але щоб любити щось і робити щось, не обовʼязково це монетизувати. не обовʼязково робити з цього вебінар, історію чи подкаст. не обовʼязково бути в цьому найкращим. не обовʼязково ділитися цим, якщо не хочеш.якщо хочеш - клас! але не завжди треба поєднувати цінність цього досвіду з чимось матеріальним. ти так само можеш робити щось в задоволення, а потім йти на серйозну роботу і розбиратися у гугл-таблицях (будемо чесні, level of joy will be different).цінність фісташкового круасану (підставте своє) не зменшується, якщо ви його просто зʼїсте. без сторіс, тредсу в інстаграм чи упакованого веб-сайту.amen!

кіт, з яким я живу, постійно жує шнурки від моїх кросівок. придумала жарт, що це він від життя зі мною хоче на них повіситися)))купила йому нову іграшку, мишу. на етикетці корявим перекладом на російську написано: эта игрушка прочная, но не несокрушимая. думаю: тю, та це ж про мене. невже я миша?!читаю опис шампуню: with tea tree shampoo, invigorating ingredients rejuvenate each tress while washing away the previous day. you're left with something rich, something clean, something incredibly stimulating for hair and mind. think about it.ну так, ще над чарівними властивостями шампуню я не думала. мені ж треба просто помити голову, а не змивати вчорашній день. але можливо треба й його змити також. шо ж там мєлочитися, прожили вже…замовляю кавомашину мамі на день народження. майже впевнена, що нею не будуть користуватися. як і пароваркою, мʼясорубкою, блендером і усіма штуками, які я купувала радше для свого спокою. кожного року запитую «що тобі подарувати?» і кожного року чую «нічого, у нас все є». думаю: та це ж було вже. ну й мене не проведеш, я була у вас вдома 😆там є мої щоденники за всі шкільні роки, сумочка, з якою я ходила в літній табір в четвертому класі, сервант з купою посуду, яким ніхто не користується, непрацюючі навушники та зарядки зібрані за все життя й телефони усіх членів родини… бо «ну може пригодиться, хай лежить»думаю: це ж треба, як мінімалізм та максималізм поєднується у батьках. давньогрецькі філософи зламали б голову, якби трохи пожили у моєму селі. а потім почали би палити свої трактати у грубі, щоб хоч трохи зігрітися взимку. але я читала десь, що потреби не ієрархічні, а контекстуальні. я от в цих контекстах лише і живу, мені піраміда маслоу до одного місця. вже другий рік відкладаю момент консультації з бухгалтером щодо єбучих португальських податків, але ніколи не відкладаю задоволення від свіжозмеленої оверпрайсд кави.думаю: ну ти, Маріночка, якби каву не пила, то думала би про податки вже на своїй віллі на березі океану.минулого тижня я прийшла в офіс в настільки жахливому моральному стані, шо мені сказали не приходити аж до наступного тижня. Аліночка питає: «відчуваєш, що цей тиждень відпустки тобі щось дав?»а я думаю: та що він мені міг дати, якщо навіть шампунь забирає у мене вчорашній день. хто мені може щось дати, окрім мене самої?у світі успішного успіху якось не прийнято говорити, що у тебе немає сил витерти дзеркало в кімнаті та випрати постіль.виходиш на вулицю і таке відчуття, ніби у всіх все нормально, всі справляються. і тільки ти не можеш вдягнути ковдру в пододіяльник і просто кладеш їх одне на одне. кажуть, що не треба порівнювати себе з іншими, краще із собою в минулому.хуй знає, як я жила раніше. ну але якщо до цього моменту добралася, значить все нормально, справляюся. їдемо далі 🤙🏼

сьогодні я здійснила одну зі своїх мрій: каталася на вєльчику вздовж океану. 14 кілометрів в одну сторону до пляжу та стільки ж назад. блідо-рожева доріжка, вітер в обличчя, і люди, що їдуть навпроти, — в таких же шоломах. здається, я б уже мала звикнути до величі Атлантики. але ні, мене досі покриває мурахами від краси й необъятности.не лише океану, а світу в цілому. можливостей, що чекають на відкриття. бажань, про які ти не здогадуєшся.звісно, якщо захочеш. не знаю як вас, а мене в дитинстві не вчили мріяти. не казали, що я спроможна стати ким завгодно, не цікавились, де хочу побувати, які хобі розвивати. не наголошували на тому, що це Я відповідальна за усе хороше, що може статися у моєму житті. мене огортали любовʼю та турботою. підігрівали мені їжу, чистили яблука й приносили їх вже нарізаними шматочками, робили чай з лимоном та цукром, міряли температуру, несли важкі сумки замість мене та прокидалися вранці одночасно зі мною, аби приготувати сніданок й провести мене на автобусну зупинку.але мене, на жаль, не вчили мріяли та не розказували про те, що мріям властиво здійснюватися. можливо, через те, що самі не проживали цього.сьогодні у мене ожила картинка з пінтересту, яку я зберігала в рандомний день студентських років. тоді я жила в гуртожитку й мріяла лише про те, аби встигнути ввечері помитися в гарячій воді. ну або просто помитися.фотографія велосипеда пастельного кольору на фоні океану ніяк не співпадала з моєю реальністю. я навіть не дозволяла собі думати про це. просто зберегла фото й ніколи до нього не поверталася.сьогодні я зробила своє фото. до якого хочу й буду повертатися, коли здаватиметься, що світ маленький та обмежений існуючою реальністю. це не так!будь ласка, since you’re alive: вчіться мріяти та діліться цими мріями з іншими. Всесвіт безкінечно щедрий 🤍

знаєте пісню, яка починається ось так: еу макако сенса стордіча лей дідой?ну все, зловила вашу увагу за хвостик, тепер доведеться вам читати далі. хоча про пісню більше ні слова не буде. дідоймені здається, що люди забули як нудьгувати. be bored af.і я зараз не лише про розсіювання фокусу, коли хочеться робити все й водночас. а про те, що люди перестали тупити. ми тікаємо в телефон, серіал, книжку, ще в одні стосунки, й при цьому абсолютно ніколи в своїх завантажених днях не водимо пальцем по малюнках на настінному коврі.не дивимося у вікно. не сидимо на траві. не лежимо на ліжку з ногами догори. не робимо кувирки out of the blue.вже й не можна просто підстригти нігті на ногах, обов’язково при цьому слухати подкаст про АІ. more efficient, more productive. люди умудряються працювати на двух фул тайм роботах, бути в курсі новин, шось там читати, народжувати дітей, додавати сертифікати на лінкедин, слідкувати за феритином, готувати лазанью по відомому італійському рецепту Клопотенка… й не можуть на півгодини залишитися наодинці з собою та своїми думками.пам’ятаю, як мама в дитинстві змушувала мене обривати смородину та порички (примітка автора: порички — це червона смородина)літні канікули. село. зранку мама сідає на вєлік, їде на роботу, а мені залишає записку на столі, де описаний склад холодильника і завдання на день: обірвати 700 кущів смородини й 200 кущів поричок. тут тобі й scope, і definition of done, і acceptance criteria. навіть якщо я тоді не матюкалася, все одно у повітрі висіло беззвучне “йобанийрот”. особливо, коли дивишся на бездонне відро темно-синього кольору, яке треба до верху заповнити цими ягодами. ягодами й плином часу. бо це було безкінечно довго й нестерпно нудно. сидиш собі на стільчику, немає в тебе ні телефону, ні подкастів, ні завантажених альбомів Міки Ньютон, ні врешті решт FOMO. якщо пощастить, то вдасться в голові прокрутити серію Качиних історій за минулу неділю, а ні, то будеш слухати спів пташок та як сваряться сусіди.лише зараз розумію, що обривання чорної смородини, найскушніше заняття з усіх на світі (примітка автора: субʼєктивна думка) зробило мене тією, хто я зараз.у мене в нотатках збережене питання:if you were to introduce yourself to me without mentioning any superficial markers that we use in our day-to-day (occupation, where you're from, your ethnicity, your nationality, where you grew up, what your hobbies are, what your religion is), how would you describe yourself to me? how would you introduce yourself? воно настільки широке, що мені хочеться про нього думати щодня. і сподіватися, що мені вдасться постійно знаходити й відкривати в собі щось нове.бо ми є собою не тоді, коли чогось досягаємо й отримуємо. ми є собою перш за все тоді, коли нічого не робимо. ну або обриваємо чорну смородину й порички.

мій папа навідріз відмовлявся від смартфона. каже: мені не треба, у мене хароший телефон — жабка 🤙🏻цей телефон він купив за 50 гривень у свої знайомої. ще коли я вчилася в школі. весь цей час при увімкненні на екрані написано «ПРИВІТ ІННА»коли я приїжджала додому, то купила йому планшет, завантажила шахи і встановила вайбер :)))не дивлячись на те, шо папа почав жалітися, що перестали на жабку приходити смс про нарахування пенсії, він тепер може подзвонити мені навіть в розпал робочого дня))влітку розказував, як ходив купатися і допливав аж на інший беріг, де рибачив якийсь малий.кажу: оо, то ти йому всю рибу лякаєшпапа: та я тихенько плаваю, як акула🤣розказує про садок, город, кроликів, як грає у шахи на планшеті і про те, що собака з котом ходять за ним хвостиком.розказував як Сьома покусав сусіда, то він йому дав за це яблуко.(сусіду)каже: не любить він чогось Вітьку, хотя той до нього по-харошомубачу, що їсть якісь цукерки, питаю: це рачки?каже: нєа. джусе мікс, рошенхворію, то папа каже:— я тобі відправляю положитєльні вібрації, шоб ти виздоровіла. чуствуєш їх? але треба ше трохи почекати, шоб вони подіяликаже: показати тобі кота?так його люблю! ❤️за оцю простоту, космічне почуття гумору (в кого ж я така смішна!!!) й повну відсутність страху бути собою. і йому для цього навіть не довелося роками працювати з гештальт-терапевтом))мій папа це найавтентичніша людина, яку я знаю) без приколів!нещодавно на уроці англійської викладачка запитувала, на кого ми хочемо бути схожими. я чомусь сказала, що в мене немає ідеалів. але насправді я би хотіла бути схожою на свого папу!