Коли про це ще говорити, як не в день Хреста?Навколо дуже багато болю і страждання. Ми то живемо і живе гадаємо, але... направду — багато болю.***Одна знайома, найсвітлішої душі людина, уже більше двох років щодня на цвинтарі — незалежно від погоди, самопочуття чи обставин. Вона не поїхала навіть до дорогої племінниці на весілля — не змогла відволіктися і залишити вбитого росіянцями її єдиного сина.В інших знайомих син-леґінь — високий, статний, красивий, зовсім молодий... і теж єдиний. Відомо тільки, що загинув, але поки що ані тіла, ані якоїсь інформації. І так уже десь пів року люди з тим живуть.А інша людина приходила з історією: ми от недавно збудували дім, наші діти виросли, нам було так добре разом, у нас були мрії, а тепер я залишилася одна з цим...Позавчора пише в групу молода жінка: "Хлопців обстріляли, мого коханого поранили, але він живий! Лежить там, у полі. Я мусульманка, але прошу всіх, хто може — підіть у храми, помоліться за нього."Ми разом переживали вже за цього хлопця, писали зранку смс: "Ну що? Ну як?" І сьогодні прийшла відповідь, що нарешті вдалося його вивезти, але... він не вижив.Як цим людям виглядає життя? Як вони дивляться тепер на метушню в кав’ярнях, на нетерплячих водіїв і поспішних пішоходів, на рекламу, на наші розмови про перемогу і навіть на те, як сходить сонце? Гадаю, що часом це може бути дуже боляче.Кожна така історія — як цілий світ. І кожна — чиєсь ціле життя... І часом усе це стає суцільним болем, самотністю чи розчаруванням.Такому не зарадиш. Але що хочеться сказати: нам не байдуже. Багатьом не байдуже, але багато хто не знає, що тут робити і як сказати. А що тут зробиш? І що сказати? Можна хіба лише бути поряд."Під хрестом же Ісуса стояли — Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина."Якщо історія про Хрест Ісуса — правда, то там є ще один дуже важливий епізод: як втрата обертається новою зустріччю, печаль і сльози — радістю, а смерть — життям.Нам не байдуже 🙏#думидуховні #війна
Що ми кажемо, коли правду озвучити не хочемо, але й збрехати не готові? Найчастіше — "Я не знаю". "Не знаю" - це та каламутна вода, у якій легше рибу ловити. Але проблема в тому, що в каламуті погано бачить не лише риба — тут легко заплутатись й самому. Ми ж вдаємося до "не знаю" не тільки з іншими, але й із собою! Що особливо цікаво. Коли правда занадто гостра, а брехня — надто очевидна, ми хочемо сховатись десь посередині, тому починаємо каламутити: — Я не знаю, як мені бути;— Я не знаю, що робити;— Я не знаю, чого хочу... І так ми створюємо собі ще більше проблем - застрягаємо в неприємній ситуації, губимось в каламуті. *** Якщо у вашому житті багато "не знаю" - придивіться, що ви там ховаєте. Може якесь бажання, в якому не смієте собі зізнатись? А може ви хочете всього і зразу, тому не готові обирати щось одне? Чи, може, всі варіанти вас не влаштовують, тож ви просто залишаєте все, як є? Попри все, завжди краще не морочити собі голову. Чим менше "не знаю" - тим легше життя. *** "Ходіть, поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде. Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали" (Євангеліє від Івана 12). Живи і будь 🤍 #психомудрості
Сьогодні до Церкви чимало претензій. І треба визнати, що багато з них небезпідставні.Однак за всією тою метушнею, за скандалами й передрягами, за демагогією і наївною мілотою є багато щирих, добрих і справжніх священників.Я знаю чимало таких. Знаю й інших, але радію з того, що бачу справжніх. Вони несуть своє служіння в скромності, посеред своїх житейських клопотів, без пафосу і в простоті.Не подумайте, що це перебільшення чи такий риторичний прийом, — я говорю про конкретні приклади: вони плачуть зі своїми парафіянами, переживають за них так, що це забирає їхній сон, відкладають свої турботи, щоб допомогти в турботах парафіянам, шукають правди Божої, а не вигоди; вони сподіваються і моляться, бачать неправду й несправедливість у житті та в Церкві, але не здаються. Вони ті, хто береже не лише віру, а й людяність. Вони служать.Вони не виставляють усі ці речі під наші лайки, бо їм то не так важливо; для них головне — ходити перед лицем Божим. Їх важко впізнати з ходу, бо у них немає ангельських крил за спиною чи німбів над головами. Вони навіть не безгрішні. Вони всі різні: хтось вдумливий і спокійний, хтось гострий і веселий, хтось більш говіркий, а хтось стриманий. Але всі вони — Божі люди і лицарі духу.Якби в мене була можливість, я би знімав про них фільми, показував би їх світу, а світ би дивувався, як воно все просто може бути — і водночас правдиво та благородно. Прості, живі люди, серед своїх турбот, посереж буднів та свят просто служать і роблять правильні речі. Це потребує великої віри і сили духу.Вони є. І це головне 🙏#життяілюди
Така ситуація, що найцікавіших і найправдивіших історій життя не розкажеш на загал. Тому що все це дуже особисте, дуже інтимне. Священнику і психологу люди довіряють такі речі, але далі воно не може піти. Далі - тайна Сповіді та конфеденційність психолога. Не дурний то придумав, то важливо. Однак, там інколи стільки правди, стільки життя, стільки любові і болю, стільки людськості... В мене є мрія - як дасть Бог дожити до старості, то напишу книжку про життя, як воно є. Не як воно має бути, а як воно є. Це має бути цікаво, живо, болюче і правдиво. Уже немало назбиралося. Але думаю потім: "Та навіщо? Хіба я буду перший? Усі слова уже були чиїмись, як казала неперевершена Ліна. Що ти можеш сказати нового? Скільки всього було сказано! Життя не в словах, хоч які вони правдиві, життя - у святах і буднях. Кожна людина - неймовірна галактика. Зустрічаєшся з ними наживо і це вражає. А потім кожен минає. Приходиш на кладовище і розумієш, що під кожною плитою окрема Вселенна! І що твої слова проти того - як тінь, що вже минула..." Та й таке 😏#тайтаке
Про чудо бути людиною:"Людина має здатність любити, ненавидіти, пам’ятати, зворушуватися, сумувати за минулим, сумувати перед майбутнім, сумувати в моменті, радіти без причини, бажати того, чого ніколи ще не бачила, думати і планувати, аналізувати і робити висновки, співати, кричати і шепотіти, влаштовувати один одному сюрпризи, зізнаватися в коханні.А ще — відчувати ностальгію, ревнощі, гордість за дітей, лінощі перед роботою, натхнення, моральну втому, переживання за іншого, співчуття, захоплення кимось.Як і Перший Кріейтор, людина здатна створювати. Рок-музику, картину із соняхами, текст про атеїзм, кіно з Кіліаном Мерфі, афішу концерту, порядок із безладу, нових людей.Всередині людини — спогади про пережите, мрії про майбутнє, туга за кимось, ненависть до кривдника, мужність захистити слабшого, сильніша за відстань любов, смак улюбленого морозива і запах поту після футболу, вміння чхати, коли дивишся на сонце, вміння бачити сни, відчуття тяглості поколінь. І ніжність."Артур Дронь, український молодий поет, військовослужбовецьТи ж пам'ятаєш, що ти людина? А це не просто так... Це чудо #цитатка
"Бог — не історія, а таїнство".Не моє, але видалося дуже влучним і актуальним.Багато людей шукають Бога в минулому. Не знаю, звідки в людини таке враження (може, тому, що все колишнє стає романтичним: морозиво було смачнішим, люди — кращими, трава — зеленішою, а сонце — теплішим?), але це десь із підсвідомості, що сьогодення — не місце для Бога. Воно профанне і тяжко буденне. Бога, нібито, варто шукати в минулому.І люди так віддаються цьому оманливому відчуттю, що починають наслідувати минуле буквально — в одязі, манерах та поведінці. А намагання уникнути сьогодення і його критиканство стає способом існування таких «благочестивців».Але хороше питання з тієї фрази на початку: чи наше життя має в собі оте таїнство? Чи можна посеред нашої буденності — в джинсах і зі смартфоном — зустріти Бога? Чи сягає наш світ і наш час до основ буття, до тайни вічності?Я впевнений, що так. Бо це той самий світ і те ж життя, які Бог покликав бути. А зіпсувати можна й найсвятіші речі.Висновок один: тікати нікуди не треба — треба жити.Живи і будь 🤍#думидуховні
Бачу, кілька людей після Піранделло відписалося.Їх можна зрозуміти: якісь загублені персонажі, якогось автора, на сцені театру, межі між вигаданим і реальним, де вигадане реальніше за дійсність... «Що за... піранделла?! Навіщо так завертати і де тут про мене?!» - подумає перехожий читач. І він може бути по-своєму правий, бо як сказав хтось із розумних, кому не зайшов якось Кант: «Якщо автор не хоче бути прочитаним, то його й не варто читати». Однак правда в тому, що людина — істота складна. Кожна душа — то окрема галактика зі своїми зорями і темною матерією. Тому не буває простих відповідей на її життя, хоча таких нам інколи дуже хочеться. Тому з Луїджі ми поки не прощаємось. В процесі його «Генріх IV» — кажуть, що цікава читанка про те, як люди втікають у свої вигадки і ховаються за маски, бо це єдина, нібито, їхня можливість на свободу і захист від абсурду світу. Виглядає дуже життєво, правда? На жаль таки так, правда.Тоді розкажу. Якщо, звісно, мені зайде, а вас не злякають складнощі. Ну і щоб у вас не виникло якогось нудного присмаку снобізму, ловіть хороший анекдот: Клієнт психологу:— У мене стійке відчуття, що я нічого не вартий... Я нікчема.Психолог:— Ви платите мені 100 $ за годину сеансу. Будьте певні: у цьому світі є місце, де ви вартуєте дорого. Живи і будь 🤍#читанеібачене
Преображення важко зрозуміти, тому ми любимо просто святити яблука.Однак Преображення красиве ще й своїм глибоченним і дуже обнадійливим змістом.Це християнська обіцянка зневіреним і розчарованим у цьому світі та житті. Це вираження віри в цей світ і в життя. Не наївний — знаючий. Це заклик до повноти й цілісності, яку ми відчуваємо в глибинах своїх сердець і яка так дисонує з буденністю, що вимагає компромісів.Це знак того, що світ і життя мають у собі істину, красу і світло, яким можуть просіяти. Мають у собі вічний задум Творця, який не може бути знищений ніяким безумством, ніякими путіними й війнами.Християнство продовжує вірити й любити цей світ, навіть коли ця правда ну дуже неочевидна. Навіть після Голгофи. Тому християнство — не трагедія, а торжество. Не тому, що воно ховається від болючої правдивості життя, а тому, що вірить і любить усе одно.Християнство — це благовістя про те, що цей світ і життя мають у собі щось таке направду цінне, що варте навіть Божої любові й довіри. Християнство береже цю поетичну, неочевидну, але таку життєдайну правду.«Це трохи безумство!» — скажете ви. А я скажу: «Так і є, і це прекрасно».Усе живе й справжнє завжди буде здаватися трохи безумством. Проте справжнє безумство — це якраз життя, яке втратило віру в красу й правду, це — путіни. А ми живі. Ми віримо.Зі святом 🤍#зісвятом
Ділюсь прочитаним.Цього разу — п'єса Луїджі Піранделло «Шість персонажів у пошуках автора» (1921 р.).Автор — італійський драматург і письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури. Людина дуже творча, відчутно глибока і мисляча, у пошуках правди людського життя. Сюжет п'єси трохи фантазійний, але саме для того, щоб показати, що ідеї не менш реальні у житті, а часом навіть більш реальні, аніж самі живі люди. Персонажі на сцені можуть бути більш справжніми, ніж ті актори, які їх грають. Як каже один із героїв:"Персонаж завжди є "хтось". Тоді як людина — людина взагалі — часто може бути "ніким"" Сюжет:шість персонажів, вигадані й покинуті фантазією якогось драматурга, шукають собі автора, який би взяв їх і допоміг здійснитися, прожити свою історію. Історія їхня дуже драматична: це родина, яка через любовні перепетії та тяжкі життєві обставини нажила собі болючих протиріч. У результаті їх уже й родиною важко назвати, бо у кожного персонажа — своя правда і свій біль. Персонажі Піранделло оприлюднюють свій внутрішній конфлікт: Батько (докори сумління) — найбільше хоче знайти автора і закінчити п’єсу; Матір (страждання) — не вважає себе персонажем і намагається зупинити постановку, не розуміючи, що вона не втече від своєї ролі; Падчериця (помста) — хоче зіграти п’єсу, аби принизити Батька; Син (зневага) — ображений на все і всіх; діти, мовчання яких символізує їхню смерть; вкрай заплутаний Режисер та актори, яким не дають нормально працювати.Кожен із героїв робить акцент на власному стражданні. Навіть у смерті дітей вони поспішають звинуватити одне одного і продемонструвати, що саме вони — найбільша жертва. Їм байдуже до переживань та «сюжетів» інших дійових осіб. Як справжнім людям. Без автора ці персонажі загублені, вони нікому не потрібні зі своїми конфліктами. Самі по собі вони лише фрагменти, уламки історії, безглуздя. Автор потрібен, щоб дати тій безглуздості правдивість, сенс, завершеність. Чим актуально? І хоч твір написаний століття тому, в іншу епоху і в інший час, але ось ця осиротілість без автора дуже перекликається із сьогоденням. У нашій безотцівській культурі люди все більше нагадують цих акторів без режисера, персонажів, які грають «імпровізацію життя», хапаючись за маркетингові тренди, крикливе кредо самодостатності й дешеві гасла про «будь собою». От тільки ніхто толком не скаже, хто ж той «собою». А без цієї певності абсурду не уникнути. П'єса Піранделло закінчується драматично — гинуть мовчазні, невинні діти, яким серед розгубленості й зацикленості дорослих не знайшлося місця. Проте самі персонажі не завершені. Здається, що режисер так і не став їх автором, а вони пішли бродити далі. Звідси вся історія здається фарсом, дурним і прикрим абсурдом. І на тому би й кінець, а хто слухав — молодець, якби не слова Батька: "Ах, пане директоре! Ви ж знаєте не гірше за мене, що життя сповнене таких безглуздостей, які зовсім не потребують правдоподібності. А знаєте чому, пане директоре? Тому що ці безглуздя і є правда!"Чтиво на любителя. Сюжет незвичний, це скоріше ілюстрація до протиріччя й розгубленості людини в її самотності.Живи і будь 🤍#читанеібачене
Ви теж помітили: з чого не почни розмову — скоро все одно заговорите про війну?Ми починаємо розмови, як і до війни:— О, привіт! Як справи?! — і навіть посміхаємось тут, як до війни.Але вже незадовго:— Сьогодні знову тривога, вчора в сусідів уламки, у Львові — вибухи, бідний Харків, брат воює, Буданов сказав, та що той Трамп...Ці розмови — повсюди. У магазинах, у кав’ярнях, на ринку, між перехожими, по телефону, в соцмережах...Ми підстрягли. Ми явно підстрягли у війні.З одного боку, це зрозуміло — а як не підстрягнути? З іншого — це ж один із росіянських задумів: затягнути нас глибше у війну, виснажити і зламати.Помітив, що військові так легковажно про війну не говорять. Вони не тягнуть ту розмову повсюди, як цивільні. І це вже історія про нашу безпорадність та відчуття провини.Військові роблять для війни щось дуже конкретне — тому у них цей гештальт закритий, що називається. У цивільних — розгубленість, безпорадність, і звідси — відчуття провини.Щось відбувається дуже драматичне і навіть трагічне, а ти он — йдеш на каву. Тоді треба про все це хоч поговорити, засвідчити, що тобі насправді небайдуже, що ти стурбований глибоко... врешті — заспокоїти себе.Що із цим робити?Дві важливі речі:1. Щоб не варитись у цьому, як курка в бульйоні, треба найперше визнати, що тебе це справді турбує, що ти переживаєш і не знаєш, що робити.Відтак — знайти таки спосіб робити щось конкретне, хоч і невелике: донати, якесь волонтерство… Або якщо ти можеш потурбуватися хоч за себе і близьких, щоб не киснути, це вже теж допомога - внесок у суспільну стійкість.2. Відділяти таки життя і війну. Хоч моментами.Якщо ти не на передовій — то ти не на передовій.Якщо ти ведеш дитину в садок — то веди дитину в садок.Якщо ти подзвонив батькам — то поговори за них і розкажи їм про себе. Не треба про путлєра.Якщо ти на роботі — то роби добре свою роботу.І все це буде легше зробити, якщо для боротьби ти вже щось робиш. Нехай навіть мале, але конкретне.Не варто розмазувати себе по життю — варто життя жити.Живи і будь 🤍#психомудрості #війна
TGLIST.COM.UA
