Психологія PRO 👨🏻‍💼

І знову про ШІ та психологію: в цей раз The Guardian про те, як ChatGPT та інші мовні моделі можуть давати небезпечні поради людям із психічними розладами. Видання проаналізувало випадки, коли люди зверталися до ШІ у станах депресії, тривоги, суїцидальних думок чи епізодів загострення — і отримували відповіді, які психологи назвали неприйнятними, шкідливими або такими, що підсилюють ризики.У статті йдеться про те, що штучний інтелект іноді відповідає «терапевтичним стилем», але без розуміння контексту, структури особистості чи клінічної небезпеки. Проблема в тому, що модель намагається бути ввічливою та корисною, але не розпізнає рівень загрози. Люди сприймають це як підтримку від «розумного співрозмовника», хоча насправді відповідь може бути випадковою, стилістично правильною, але не професійною.Психологи, яких цитує The Guardian, пояснюють: головний ризик у тому, що у стані психічної кризи людині потрібна не «розмова», а спеціалізована допомога. Алгоритм не здатний оцінити ступінь тяжкості, не вміє утримувати професійні межі, не розуміє, коли треба негайно викликати кризову службу, і не може нести відповідальність за наслідки. Один експерт висловився навіть жорсткіше: “ШІ може звучати співчутливо, але це не емпатія — це імітація”. Імітація, яка в критичний момент може коштувати людині життя.Матеріал також зачіпає позицію OpenAI. Компанія визнає проблему й каже, що впроваджує захисні механізми, але психологи зауважують: навіть найкращі фільтри не замінять клінічної оцінки. У моделі немає тіла, немає сенсорного досвіду, немає інтуїції. Тільки текст. А текст — це недостатньо, коли мова про кризу.Це важлива розмова для нашої сфери. Люди дедалі частіше звертаються до ШІ як до «першої лінії підтримки» — бо це анонімно, швидко і без осуду. Але це створює ілюзію безпеки, якої немає. ШІ може допомогти пояснити інформацію, дати довідку, підтримати людину в навчанні чи побутовій ситуації. Але він не може бути терапевтом. І не повинен ним ставати.ШІ продовжить вдосконалення, тому нам, як спільноті професіоналів, важливо не боротися з інструментом, а чітко окреслювати його межі. І паралельно — будувати сервіси, де технології підтримують роботу фахівця, а не замінюють його. Бо реальна небезпека починається там, де людину в кризі залишають один на один з алгоритмом.Оригінал статті: https://www.theguardian.com/technology/2025/nov/30/chatgpt-dangerous-advice-mentally-ill-psychologists-openai

Цікава аналітика від The Conversation про те, як самі люди з аутизмом, РДУГ та дислексією ставляться до слова «нейророзмаїтість». І це дуже відрізняється від того, як цим терміном користуються професіонали або медіа.Ідея нейророзмаїтості виникла як рух за гідність та проти патологізації. Тобто — замість того, щоб говорити «аутизм — це дефіцит», пропонувалося бачити й сильні сторони: інший спосіб мислення, інші сенсорні можливості, іншу когнітивну організацію. Але сучасне дослідження показало: люди, яких цей термін начебто має підтримувати, мають дуже неоднозначні почуття.Авторам вдалося зібрати відкриті відповіді тих, хто ідентифікує себе як люди з аутизмом, люди з ЗДУГ або дислексією. Багато з них підтримують ідею — адже вона знімає стигму. Вони говорять, що їм подобається бути частиною спільноти і що термін дає відчуття спільної культури й історії. Але є й інша реакція. Частина учасників вважає, що слово «нейророзмаїтість» надто оптимістичне, ніби замазує труднощі. Вони пишуть, що термін часто використовують так, ніби проблем не існує, хоча насправді вони стикаються з реальними бар’єрами, інколи щодня. Особливо люди з найсерйознішими формами аутизму говорять, що їхній досвід просто не вписується у «позитивний» наратив.Мене зачепила одна думка: багато людей кажуть, що їм подобається бачити сильні сторони свого типу мислення, але їм не подобається, коли суспільство робить вигляд, що не треба визнавати складності — проблеми з навчанням, сенсорними перевантаженнями, увагою, комунікацією. Вони хочуть чесності, а не глянцю. Також частина зазначає, що термін став надто широким. Туди кидають усе підряд, і це розмиває реальні відмінності між, наприклад, аутизмом і дислексією. Люди пишуть, що інколи відчувають, що їхній унікальний досвід просто «розчинили» у загальному ярлику.З іншого боку, багато хто наголошує: те, що їх об’єднує, — це не «однаковість симптомів», а спільний досвід стигми, непорозуміння та боротьби за доступність. У цьому сенсі нейророзмаїтість для них — не медичний термін, а політичний та соціальний. Він допомагає вимагати кращих умов, адаптацій, уваги до реальних потреб.Підсумок для мене доволі простий. Термін «нейророзмаїтість» важливий, але не універсальний. Він може бути ресурсом, але також може ранити, якщо ним прикривають реальні труднощі або якщо ним замінюють індивідуальність людини. І найголовніше — говорити про цю тему потрібно не замість людей, а разом з ними.Оригінал статті: https://theconversation.com/what-autistic-people-and-those-with-adhd-and-dyslexia-really-think-about-the-word-neurodiversity-264920

Нове дослідження, опубліковане у журналі PLOS ONE під назвою «The declining mental health of the young and the global disappearance of the unhappiness hump shape in age» показує: класичне правило, що у віці середнього дорослішання настає «криза» — більше не працює. Раніше багато досліджень фіксували U-подібну криву благополуччя: люди почуваються гірше в середині життя, потім — краще. А «горб» страждання (hump) — саме в середньому віці. Але тепер автори виявили: у США, Великій Британії та ще щонайменше 42 країнах вікова крива змінилася — рівень «нездорового психічного стану» (ill-being) спадає з віком, тобто молодь має вищий ризик, ніж старші вікові групи. У США, наприклад, показники відчаю серед молодих (< 25 років) значно зросли між 1993 та 2023/24 роками: у чоловіків з ~3 % до ~6,6 %, у жінок з ~5,6 % до ~9,3 %. У Великій Британії аналогічна картина: молоді жінки під 25 років — з ~4,4 % до ~12,7 % у період 2009-2021. Автори вказують на кілька можливих пояснень: погіршення умов на ринку праці для нових поколінь, «шрами» від великих економічних криз, вплив пандемії, але також дуже значний вплив цифрових технологій, соціальних мереж і смартфонів, особливо на молодь. Для України це теж ажливий сигнал: не варто орієнтуватись на те, що «середній вік» це критична точка, бо тепер стає видно, що найбільш уразливі молоді люди. В умовах війни та соціальних потрясінь — молоде покоління може бути особливо вразливим.Отже, якщо ви працюєте в сфері психологічної підтримки, тестування, навчання психологів, HR-сервісів — варто зосередитися не лише на «кризі середнього віку», а на більш ранніх вікових етапах: 18-30 років. Програми повинні вести не просто до зменшення симптомів, а до нарощення ресурсів і утримання молодих клієнтів у процесі підтримки.Тож, якщо криза середнього віку як закономірність, можливо, відходить поступово у минуле, то криза молодості — зростає. І час реагувати вже сьогодні.

Остання стаття та дослідження Американської психологічної асоціації привернуло мою увагу. Незважаючи на те, що йдеться про американських ветеранів, у ньому є важливий сигнал, який прямо перегукується з українським досвідом війни та нашими викликами.Дослідники проаналізували, як добре ветерани з посттравматичним стресовим розладом утримуються в терапії. Виявилося, що майже чверть людей — близько 26% — припиняють лікування раніше, ніж рекомендовано. І це не просто статистика. Це означає, що навіть найефективніший метод не працює, якщо людина не доходить до кінця. Те, що ми називаємо «ефективністю терапії», насправді має враховувати й те, чи здатна людина залишатися в терапевтичному процесі.Цікаво, що найбільше переривань трапляється саме під час травмоорієнтованих методів: тих, що вважаються золотим стандартом лікування ПТСР. Вони дійсно ефективні, але водночас найважчі — через емоційне навантаження, інтенсивність переживань і внутрішній опір, який природно виникає при роботі з травмою. Люди просто не витримують і зриваються з дистанції.Цей висновок напряму стосується України. Ми вже зараз маємо величезний пласт травматичного досвіду, який буде проявлятися роками. У ветеранів, військових, цивільних, волонтерів — у всіх, хто пережив втрати, небезпеку, насильство, окупацію, емоційне виснаження. І нам доведеться вирішувати не лише питання доступності терапії, а й питання утримання в ній. Бо навіть найкраща методика не дасть результату, якщо людина не доходить до фіналу, не завершує цикл, не проживає процес повністю.Для нас це означає, що психологічні сервіси мають рухатися вдвох напрямках одночасно. З одного боку — забезпечувати фахову роботу з травмою. З іншого — створювати такі формати, які допоможуть людині витримати шлях. Підтримка між сесіями, більш м’які переходи, програми супроводу, телемедицина, групи, мобільні рішення — усе, що зменшує відчуття самотності й збільшує відчуття контролю. У наших реаліях це не просто рекомендація, а стратегічний обов’язок.

Цими днями у Варшаві проходить друга конференція з психоделічної терапії.Присутня чисельна українська делегація. Те, що ще десятки років здавалося табу, сьогодні перетворюється на один із найбільш багатообіцяючих напрямів сучасної психотерапії та психіатрії.Кетамін-асистована терапія вже доступна в Україні — і це великий крок. Поступово знімаються регуляторні бар’єри в інших країнах, відкриваються спеціалізовані центри, а наукові дані накопичуються настільки швидко, що за цим ледве встигають огляди.Дослідження показують обнадійливі результати у лікуванні ПТСР, резистентних депресій, тривожних та обсесивно-компульсивних розладів.Це не «чарівна пігулка» і не терапія першого вибору. Але для багатьох людей, які не можуть отримати полегшення, це стає реальним шансом.Психоделічна терапія — це про глибоку психотерапевтичну роботу, де препарат лише відкриває двері, але проходити через них мусить людина разом із підготовленим терапевтом.І, мабуть, найточніше цю тему описує один із головних світових експертів у галузі нейропсихофармакології, професор Девід Натт (David Nutt, колишній головний радник уряду Великої Британії з питань наркотиків):«Заборона психоделіків була політичним рішенням. І вона коштувала людству мільйонів життів, які могли б бути врятовані ефективним лікуванням.» Сторіс в моєму інстаграм: https://www.instagram.com/oleh.burlachuk/

🧠 Соціальна психологія корупції: чому вона сильніша за закониОстанні дні суспільство знов стикнулось із великим корупційним скандалом. Обурення величезне і справедливе. Насправді це не лише про гроші. Корупція — це про норми поведінки, про те, що в суспільстві вважається допустимим, про відчуття межі. Це про те, що «так роблять усі — і тому роблю я».Нове дослідження, опубліковане в European Journal of Social Psychology під назвою “The Social Psychology of Corruption” (Varraich, Köbis & Lange, 2025), показує: корупція — не дефект моралі, а соціальний процес. Люди не народжуються корумпованими — вони цьому вчаться, спостерігаючи за іншими. Ми підлаштовуємося під середовище, щоб бути «своїми» у грі, навіть якщо правила цієї гри спотворені.Автори описують два ключові механізми. По-перше, описові норми — це те, що, на нашу думку, роблять інші. По-друге, приписувальні — це те, що, як ми вважаємо, інші схвалюють. Якщо людина переконана, що «всі так роблять» і що «це нормально», імовірність власної участі зростає в рази. Це не індивідуальна слабкість, а логіка виживання у викривленій системі.«Корупційна поведінка закорінюється не у свідомому виборі зла, а в колективному сприйнятті того, що є нормою». Один із найцікавіших висновків статті: кризи не завжди посилюють корупцію. У суспільствах, де люди усвідомлюють масштаб проблеми, криза може стати моральним каталізатором. Коли на кону життя, безпека, національне виживання — формула «так було завжди» може руйнуватись. З’являється гнів, нетерпимість, потреба в справедливості. І тоді народжується нова соціальна норма: «Так більше не можна».Автори пропонують формулу: монополія плюс дискреція мінус підзвітність дорівнює корупція. Коли рішення зосереджені у вузькому колі, контроль ослаблений, а культура виправдовує маніпуляції, корупція перестає бути випадковістю. Вона стає частиною організаційного дихання. І тоді боротися потрібно не лише з людьми, а з середовищем, у якому «так прийнято».Україна сьогодні живе саме в такому контексті. Війна, надзвичайний тиск, великі бюджетні витрати, швидкі рішення, слабкий контроль і водночас величезний суспільний запит на чесність. Це одночасно спокуса й можливість. Спокуса сказати: «усі втомилися, треба вижити». І можливість — вперше за десятиліття змінити саму тканину суспільної довіри. Бо корупція у воєнний час, це злочин проти спільного відчуття справедливості.Такі історії, як операція «Мідас», мають значення не лише юридичне. Вони стають маркерами зміни норми. І якщо ці сигнали підкріплюються діями, а не словами, формується нова моральна рамка. Криза тоді не руйнує, а очищує.Корупція часто починається не з жадібності, а з моральної втоми. Людина каже собі: «якщо не я, то хтось інший», «усі так роблять», «інакше справа не зрушить». Це не виправдання, а спосіб знизити внутрішню напругу. Коли система змушує пристосовуватися, ми втрачаємо чутливість до власної етики. Саме тому зовнішня реформа інституцій без зміни колективних переконань (і кадрів) не працює.Висновок дослідників простий: подолати корупцію можна лише через зміну норм, культури й очікувань. Не лише через покарання, а через переосмислення. Через освіту, комунікацію, прозорість і приклади. Корупція живе не в кабінетах, а в головах. І якщо змінити думку «усі так роблять» на «ми так більше не робимо» — це вже початок справжнього одужання.Війна зробила нас вразливими, але й відкрила можливість переписати норми поведінки. Якщо суспільне обурення стане новою нетерпимістю до зловживань, це буде реальний крок у бік зрілої держави. Якщо ні, ми просто повернемось до старих моделей, незалежно від кількості перевірок і комісій.Ще є можливість створити культуру, у якій ця довіра буде сильнішою за спокусу.

🧭 Скільки нас у сфері психічного здоров’я?Нещодавно, у своєму пості Перша леді України Олена Зеленська, підсумовуючи третій Форум ментального здоров’я, зазначила: нині в 23 областях України працюють понад 13 тисяч надавачів послуг із психічного здоров’я та психосоціальної підтримки.Це, звісно, не лише психологи. До цієї мережі входять фахівці з центрів первинної медичної допомоги, центри ментального здоров’я, життєстійкості, молодіжні та ветеранські простори, бібліотеки, будинки культури, які проводять просвітницькі, арттерапевтичні чи підтримувальні заходи. Тобто, йдеться про весь широкий спектр спеціальностей — від лікарів і психіатрів до соціальних працівників, педагогів, фасилітаторів і волонтерів, які долучаються до підтримки людей.Для порівняння: у Національній психологічній асоціації (НПА) сьогодні — 3339 членів, і це найбільше професійне об’єднання психологів в Україні. Але навіть ця цифра показує, наскільки ширше поняття “психічне здоров’я”, ніж просто “психологічна допомога”.І хоча в країні досі не існує єдиного офіційного обліку фахівців цієї сфери, поява таких даних — це вже крок до розуміння масштабів нашого спільного ринку. Ми починаємо бачити контури галузі, яка ще донедавна здавалася невидимою.

Невелика історія про те, як наука шукає нові точки опори там, де, здавалось би, вже все давно відомо.Коли ми говоримо про психоз, зазвичай згадуємо «голоси» або маячні ідеї. Але є ще один, менш помітний вимір — нав’язливі внутрішні образи, ніби кадри страху, які знову і знову прокручуються у голові, підживлюючи тривогу, параною, безсилля. І тут виникає логічне питання: якщо ці образи підсилюють симптоми, чи можна працювати безпосередньо з ними — змінювати «сюжет» внутрішнього фільму, щоб людина відновлювала контроль і відчуття сили?Команда дослідників із Шеффілдського університету та кількох британських клінік NHS протестувала саме такий підхід — imagery-focused therapy for psychosis (iMAPS). Це не «магія візуалізацій», а структурована психотерапія, під час якої людина вчиться розпізнавати тригери, осмислювати й трансформувати лякаючі сцени, працювати зі старими переконаннями («я беззахисний», «світ небезпечний») і буквально «переписувати» внутрішні образи, зменшуючи їхній вплив. Нещодавно команда провела пілотне рандомізоване дослідження (iMAPS-2) — з «сліпою» оцінкою та реальними пацієнтами, у яких були галюцинації, маячні переживання й нав’язливі ментальні картинки. Це важливий крок — від гарної гіпотези до клінічного підтвердження.Що показали результати? Як для пілоту — дуже обнадійливо. У дослідженні взяли участь 45 осіб, і всі вони завершили набір. На основній часовій точці (16 тижнів) утримання становило 80 % (36 учасників), а дотримання програми терапії — 77 %. Учасники говорили, що почали краще розуміти й «знешкоджувати» свої образи. За критеріями безпеки — два серйозних випадки сталися в групі iMAPS, але незалежні експерти визнали, що вони не пов’язані з терапією; у групі звичайної допомоги подібних подій не було. Основний висновок: метод є реалістичним у впровадженні, добре сприймається пацієнтами, виглядає безпечним і заслуговує на повноцінне масштабне випробування ефективності.Чому це важливо? Бо в реальному житті саме «внутрішні картинки» часто залишаються поза увагою, хоча саме вони підсилюють симптоми і страждання. iMAPS повертає їх у поле роботи — дає інструменти, щоб змінювати сценарій, знижувати інтенсивність і частоту образів, відновлювати почуття контролю. Для мене це наче як ще один приклад гуманної психології: не сперечатися з людиною про «реальність» її досвіду, а допомогти навчитися керувати власним внутрішнім фільмом.Якщо більш великі дослідження підтвердять ефект, ми отримаємо ще один доказовий інструмент поруч із медикаментозною терапією й когнітивно-поведінковими підходами — а отже, більше гнучкості й надії для пацієнтів, їхніх родин і спеціалістів.🔗 Посилання на оригінал у Schizophrenia Bulletin:Imagery-Focused Therapy for Psychosis (iMAPS-2): A Pilot Randomized Controlled TrialОдже iMAPS — це уважна, делікатна терапія, що вчить «перемонтовувати» власні страхи й повертати собі відчуття сили. Поки що це лише пілот, але напрям уже зараз виглядає правильним і дуже людяним.

Нещодавно натрапив на цікаве дослідження в журналі Nature:https://www.nature.com/articles/s41398-025-03545-7Нам давно відомо, що психотерапія це не лише бесіда. Вона має вплив не тільки на почуття та поведінку, але й як показує дослідження на структуру мозку. У описі дослідження «Limbic gray matter increases in response to cognitive‑behavioural therapy in major depressive disorder» авторки Естер Цвікі та ін. дослідили пацієнтів із Major Depressive Disorder (MDD): вони пройшли 20 сесій когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) в умовах амбулаторної практики.До цього пацієнти пройшли МРТ-сканування, і потім, після сесій, повторили. Їх порівняли з контрольною групою здорових осіб. Результати вразили: у пацієнтів спостерігали збільшення об’єму сірої речовини (GMV – grey matter volume) у фронтально-лімбічних регіонах — зокрема у правій передній гіпокампі, у двосторонній мигдалині. Крім того, спостерігалось зменшення об’єму у правій задній гіпокампі. Одже психотерапія породжує нейропластичні зміни. Ще цікавіше: зміни структури були асоційовані не із загальним зменшенням депресивних симптомів, а саме із покращенням здатності пацієнтів розпізнавати свої відчуття — тобто зменшенням алекситимії (складнощі з ідентифікацією/описом емоцій). Збільшення об’єму правої мигдалини корелювало зі зниженням показників підшкали «Difficulty Identifying Feelings». Автори роблять висновок: терапія має прямий вплив на мозок, і специфічно на ті відділи, які відповідають за емоційне переживання, розпізнавання почуттів, інтроспекцію. Це доводить, що емоційна обізнаність (emotional awareness) не просто «прекрасне доповнення», а фундаментальний механізм терапевтичної зміни.

Улюбленне питання останніх років, до якого ми ще не раз будемо повератись: чи не забере штучний інтелект частину нашої професійної території?З одного боку, технології відкривають нові можливості підтримки психічного здоров’я, а з іншого — серед фахівців зростає занепокоєння: чи не забере штучний інтелект частину нашої професійної території?Про це йдеться в аналітичній статті Аризонського університету (джерело), де автор разом із психологом Метью Маєр (Matthew Meier) закликає до обережності: попри стрімке поширення чат-ботів, вони не можуть замінити людську терапію. І, що важливо, сьогодні жоден ШІ-інструмент не має офіційного дозволу FDA(управління контролю над лікарняними продуктами та засобами в США) на діагностику чи лікування психічних розладів.Маєр каже прямо: «Поки не створено належних запобіжників, я не рекомендую використовувати ШІ-чатботи як альтернативу людській терапії». Водночас він визнає: у певних ситуаціях алгоритми можуть бути корисними — наприклад, допомагати клієнтам нагадуваннями, моніторингом симптомів, або підтримкою між сесіями. Але тут криється тонка межа. Адже все більше людей, особливо молодь, починають звертатися до ботів за емоційною підтримкою. За дослідженнями, близько 30 % підлітків вважають розмову з ботом настільки ж задовільною, як і з другом, а 6 % проводять із ботами навіть більше часу, ніж із людьми.Для нас, як для психологів-практиків, це сигнал не про конкуренцію, а про нову конфігурацію професійного поля. Якщо клієнт каже: «Мені достатньо поспілкуватися з ботом» — варто не заперечувати, а запитати: що саме він отримує від цього контакту? Заспокоєння? Відчуття контролю? Відсутність оцінки? Бо саме ці функції часто приховують глибший запит — на прийняття, безпечність, або на короткий перепочинок від людських стосунків.Маєр нагадує: не завжди «будь-яка допомога» краща, ніж її відсутність. У випадку травми чи кризи невірна або спрощена порада може лише посилити страждання. Алгоритм не має супервізії, не несе етичної відповідальності і не здатен утримати той рівень емпатії, який є основою терапевтичного процесу.І все ж, штучний інтелект уже став частиною екосистеми допомоги. Це означає, що нам, психологам, варто не відгороджуватись, а осмислено інтегрувати технології — навчати клієнтів розрізняти межі, бачити ризики, користуватись допоміжними інструментами без підміни реальних стосунків.Маєр формулює це дуже точно: «Я не думаю, що ШІ замінить терапевтів. Але чат-боти можуть розширити доступ до психологічної допомоги — і стати першим кроком, не останнім». Отже, питання не в тому, чи залишаться психологи потрібними. Питання в іншому: чи зможемо ми залишатися джерелом глибини, присутності й сенсу у світі, де швидкість і алгоритми стають новою нормою. ШІ може дати підказку — але не здатен побачити людину. Це наша незамінна зона. Від себе хочу додати, що наразі, психолог вже може будувати альянс з ШІ, який дозволятиме координувати втручання та надавати більш розширену професійну допомогу завдяки сучасним підходам. Цей альянс може якісно працювати асистуючи психологу під час практики та в перерві між сессіями.