Telegram statistics channel - @olegpropsychology

Остання стаття та дослідження Американської психологічної асоціації привернуло мою увагу. Незважаючи на те, що йдеться про американських ветеранів, у ньому є важливий сигнал, який прямо перегукується з українським досвідом війни та нашими викликами.Дослідники проаналізували, як добре ветерани з посттравматичним стресовим розладом утримуються в терапії. Виявилося, що майже чверть людей — близько 26% — припиняють лікування раніше, ніж рекомендовано. І це не просто статистика. Це означає, що навіть найефективніший метод не працює, якщо людина не доходить до кінця. Те, що ми називаємо «ефективністю терапії», насправді має враховувати й те, чи здатна людина залишатися в терапевтичному процесі.Цікаво, що найбільше переривань трапляється саме під час травмоорієнтованих методів: тих, що вважаються золотим стандартом лікування ПТСР. Вони дійсно ефективні, але водночас найважчі — через емоційне навантаження, інтенсивність переживань і внутрішній опір, який природно виникає при роботі з травмою. Люди просто не витримують і зриваються з дистанції.Цей висновок напряму стосується України. Ми вже зараз маємо величезний пласт травматичного досвіду, який буде проявлятися роками. У ветеранів, військових, цивільних, волонтерів — у всіх, хто пережив втрати, небезпеку, насильство, окупацію, емоційне виснаження. І нам доведеться вирішувати не лише питання доступності терапії, а й питання утримання в ній. Бо навіть найкраща методика не дасть результату, якщо людина не доходить до фіналу, не завершує цикл, не проживає процес повністю.Для нас це означає, що психологічні сервіси мають рухатися вдвох напрямках одночасно. З одного боку — забезпечувати фахову роботу з травмою. З іншого — створювати такі формати, які допоможуть людині витримати шлях. Підтримка між сесіями, більш м’які переходи, програми супроводу, телемедицина, групи, мобільні рішення — усе, що зменшує відчуття самотності й збільшує відчуття контролю. У наших реаліях це не просто рекомендація, а стратегічний обов’язок.

Цими днями у Варшаві проходить друга конференція з психоделічної терапії.Присутня чисельна українська делегація. Те, що ще десятки років здавалося табу, сьогодні перетворюється на один із найбільш багатообіцяючих напрямів сучасної психотерапії та психіатрії.Кетамін-асистована терапія вже доступна в Україні — і це великий крок. Поступово знімаються регуляторні бар’єри в інших країнах, відкриваються спеціалізовані центри, а наукові дані накопичуються настільки швидко, що за цим ледве встигають огляди.Дослідження показують обнадійливі результати у лікуванні ПТСР, резистентних депресій, тривожних та обсесивно-компульсивних розладів.Це не «чарівна пігулка» і не терапія першого вибору. Але для багатьох людей, які не можуть отримати полегшення, це стає реальним шансом.Психоделічна терапія — це про глибоку психотерапевтичну роботу, де препарат лише відкриває двері, але проходити через них мусить людина разом із підготовленим терапевтом.І, мабуть, найточніше цю тему описує один із головних світових експертів у галузі нейропсихофармакології, професор Девід Натт (David Nutt, колишній головний радник уряду Великої Британії з питань наркотиків):«Заборона психоделіків була політичним рішенням. І вона коштувала людству мільйонів життів, які могли б бути врятовані ефективним лікуванням.» Сторіс в моєму інстаграм: https://www.instagram.com/oleh.burlachuk/

🧠 Соціальна психологія корупції: чому вона сильніша за закониОстанні дні суспільство знов стикнулось із великим корупційним скандалом. Обурення величезне і справедливе. Насправді це не лише про гроші. Корупція — це про норми поведінки, про те, що в суспільстві вважається допустимим, про відчуття межі. Це про те, що «так роблять усі — і тому роблю я».Нове дослідження, опубліковане в European Journal of Social Psychology під назвою “The Social Psychology of Corruption” (Varraich, Köbis & Lange, 2025), показує: корупція — не дефект моралі, а соціальний процес. Люди не народжуються корумпованими — вони цьому вчаться, спостерігаючи за іншими. Ми підлаштовуємося під середовище, щоб бути «своїми» у грі, навіть якщо правила цієї гри спотворені.Автори описують два ключові механізми. По-перше, описові норми — це те, що, на нашу думку, роблять інші. По-друге, приписувальні — це те, що, як ми вважаємо, інші схвалюють. Якщо людина переконана, що «всі так роблять» і що «це нормально», імовірність власної участі зростає в рази. Це не індивідуальна слабкість, а логіка виживання у викривленій системі.«Корупційна поведінка закорінюється не у свідомому виборі зла, а в колективному сприйнятті того, що є нормою». Один із найцікавіших висновків статті: кризи не завжди посилюють корупцію. У суспільствах, де люди усвідомлюють масштаб проблеми, криза може стати моральним каталізатором. Коли на кону життя, безпека, національне виживання — формула «так було завжди» може руйнуватись. З’являється гнів, нетерпимість, потреба в справедливості. І тоді народжується нова соціальна норма: «Так більше не можна».Автори пропонують формулу: монополія плюс дискреція мінус підзвітність дорівнює корупція. Коли рішення зосереджені у вузькому колі, контроль ослаблений, а культура виправдовує маніпуляції, корупція перестає бути випадковістю. Вона стає частиною організаційного дихання. І тоді боротися потрібно не лише з людьми, а з середовищем, у якому «так прийнято».Україна сьогодні живе саме в такому контексті. Війна, надзвичайний тиск, великі бюджетні витрати, швидкі рішення, слабкий контроль і водночас величезний суспільний запит на чесність. Це одночасно спокуса й можливість. Спокуса сказати: «усі втомилися, треба вижити». І можливість — вперше за десятиліття змінити саму тканину суспільної довіри. Бо корупція у воєнний час, це злочин проти спільного відчуття справедливості.Такі історії, як операція «Мідас», мають значення не лише юридичне. Вони стають маркерами зміни норми. І якщо ці сигнали підкріплюються діями, а не словами, формується нова моральна рамка. Криза тоді не руйнує, а очищує.Корупція часто починається не з жадібності, а з моральної втоми. Людина каже собі: «якщо не я, то хтось інший», «усі так роблять», «інакше справа не зрушить». Це не виправдання, а спосіб знизити внутрішню напругу. Коли система змушує пристосовуватися, ми втрачаємо чутливість до власної етики. Саме тому зовнішня реформа інституцій без зміни колективних переконань (і кадрів) не працює.Висновок дослідників простий: подолати корупцію можна лише через зміну норм, культури й очікувань. Не лише через покарання, а через переосмислення. Через освіту, комунікацію, прозорість і приклади. Корупція живе не в кабінетах, а в головах. І якщо змінити думку «усі так роблять» на «ми так більше не робимо» — це вже початок справжнього одужання.Війна зробила нас вразливими, але й відкрила можливість переписати норми поведінки. Якщо суспільне обурення стане новою нетерпимістю до зловживань, це буде реальний крок у бік зрілої держави. Якщо ні, ми просто повернемось до старих моделей, незалежно від кількості перевірок і комісій.Ще є можливість створити культуру, у якій ця довіра буде сильнішою за спокусу.

🧭 Скільки нас у сфері психічного здоров’я?Нещодавно, у своєму пості Перша леді України Олена Зеленська, підсумовуючи третій Форум ментального здоров’я, зазначила: нині в 23 областях України працюють понад 13 тисяч надавачів послуг із психічного здоров’я та психосоціальної підтримки.Це, звісно, не лише психологи. До цієї мережі входять фахівці з центрів первинної медичної допомоги, центри ментального здоров’я, життєстійкості, молодіжні та ветеранські простори, бібліотеки, будинки культури, які проводять просвітницькі, арттерапевтичні чи підтримувальні заходи. Тобто, йдеться про весь широкий спектр спеціальностей — від лікарів і психіатрів до соціальних працівників, педагогів, фасилітаторів і волонтерів, які долучаються до підтримки людей.Для порівняння: у Національній психологічній асоціації (НПА) сьогодні — 3339 членів, і це найбільше професійне об’єднання психологів в Україні. Але навіть ця цифра показує, наскільки ширше поняття “психічне здоров’я”, ніж просто “психологічна допомога”.І хоча в країні досі не існує єдиного офіційного обліку фахівців цієї сфери, поява таких даних — це вже крок до розуміння масштабів нашого спільного ринку. Ми починаємо бачити контури галузі, яка ще донедавна здавалася невидимою.

Невелика історія про те, як наука шукає нові точки опори там, де, здавалось би, вже все давно відомо.Коли ми говоримо про психоз, зазвичай згадуємо «голоси» або маячні ідеї. Але є ще один, менш помітний вимір — нав’язливі внутрішні образи, ніби кадри страху, які знову і знову прокручуються у голові, підживлюючи тривогу, параною, безсилля. І тут виникає логічне питання: якщо ці образи підсилюють симптоми, чи можна працювати безпосередньо з ними — змінювати «сюжет» внутрішнього фільму, щоб людина відновлювала контроль і відчуття сили?Команда дослідників із Шеффілдського університету та кількох британських клінік NHS протестувала саме такий підхід — imagery-focused therapy for psychosis (iMAPS). Це не «магія візуалізацій», а структурована психотерапія, під час якої людина вчиться розпізнавати тригери, осмислювати й трансформувати лякаючі сцени, працювати зі старими переконаннями («я беззахисний», «світ небезпечний») і буквально «переписувати» внутрішні образи, зменшуючи їхній вплив. Нещодавно команда провела пілотне рандомізоване дослідження (iMAPS-2) — з «сліпою» оцінкою та реальними пацієнтами, у яких були галюцинації, маячні переживання й нав’язливі ментальні картинки. Це важливий крок — від гарної гіпотези до клінічного підтвердження.Що показали результати? Як для пілоту — дуже обнадійливо. У дослідженні взяли участь 45 осіб, і всі вони завершили набір. На основній часовій точці (16 тижнів) утримання становило 80 % (36 учасників), а дотримання програми терапії — 77 %. Учасники говорили, що почали краще розуміти й «знешкоджувати» свої образи. За критеріями безпеки — два серйозних випадки сталися в групі iMAPS, але незалежні експерти визнали, що вони не пов’язані з терапією; у групі звичайної допомоги подібних подій не було. Основний висновок: метод є реалістичним у впровадженні, добре сприймається пацієнтами, виглядає безпечним і заслуговує на повноцінне масштабне випробування ефективності.Чому це важливо? Бо в реальному житті саме «внутрішні картинки» часто залишаються поза увагою, хоча саме вони підсилюють симптоми і страждання. iMAPS повертає їх у поле роботи — дає інструменти, щоб змінювати сценарій, знижувати інтенсивність і частоту образів, відновлювати почуття контролю. Для мене це наче як ще один приклад гуманної психології: не сперечатися з людиною про «реальність» її досвіду, а допомогти навчитися керувати власним внутрішнім фільмом.Якщо більш великі дослідження підтвердять ефект, ми отримаємо ще один доказовий інструмент поруч із медикаментозною терапією й когнітивно-поведінковими підходами — а отже, більше гнучкості й надії для пацієнтів, їхніх родин і спеціалістів.🔗 Посилання на оригінал у Schizophrenia Bulletin:Imagery-Focused Therapy for Psychosis (iMAPS-2): A Pilot Randomized Controlled TrialОдже iMAPS — це уважна, делікатна терапія, що вчить «перемонтовувати» власні страхи й повертати собі відчуття сили. Поки що це лише пілот, але напрям уже зараз виглядає правильним і дуже людяним.

Нещодавно натрапив на цікаве дослідження в журналі Nature:https://www.nature.com/articles/s41398-025-03545-7Нам давно відомо, що психотерапія це не лише бесіда. Вона має вплив не тільки на почуття та поведінку, але й як показує дослідження на структуру мозку. У описі дослідження «Limbic gray matter increases in response to cognitive‑behavioural therapy in major depressive disorder» авторки Естер Цвікі та ін. дослідили пацієнтів із Major Depressive Disorder (MDD): вони пройшли 20 сесій когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) в умовах амбулаторної практики.До цього пацієнти пройшли МРТ-сканування, і потім, після сесій, повторили. Їх порівняли з контрольною групою здорових осіб. Результати вразили: у пацієнтів спостерігали збільшення об’єму сірої речовини (GMV – grey matter volume) у фронтально-лімбічних регіонах — зокрема у правій передній гіпокампі, у двосторонній мигдалині. Крім того, спостерігалось зменшення об’єму у правій задній гіпокампі. Одже психотерапія породжує нейропластичні зміни. Ще цікавіше: зміни структури були асоційовані не із загальним зменшенням депресивних симптомів, а саме із покращенням здатності пацієнтів розпізнавати свої відчуття — тобто зменшенням алекситимії (складнощі з ідентифікацією/описом емоцій). Збільшення об’єму правої мигдалини корелювало зі зниженням показників підшкали «Difficulty Identifying Feelings». Автори роблять висновок: терапія має прямий вплив на мозок, і специфічно на ті відділи, які відповідають за емоційне переживання, розпізнавання почуттів, інтроспекцію. Це доводить, що емоційна обізнаність (emotional awareness) не просто «прекрасне доповнення», а фундаментальний механізм терапевтичної зміни.

Улюбленне питання останніх років, до якого ми ще не раз будемо повератись: чи не забере штучний інтелект частину нашої професійної території?З одного боку, технології відкривають нові можливості підтримки психічного здоров’я, а з іншого — серед фахівців зростає занепокоєння: чи не забере штучний інтелект частину нашої професійної території?Про це йдеться в аналітичній статті Аризонського університету (джерело), де автор разом із психологом Метью Маєр (Matthew Meier) закликає до обережності: попри стрімке поширення чат-ботів, вони не можуть замінити людську терапію. І, що важливо, сьогодні жоден ШІ-інструмент не має офіційного дозволу FDA(управління контролю над лікарняними продуктами та засобами в США) на діагностику чи лікування психічних розладів.Маєр каже прямо: «Поки не створено належних запобіжників, я не рекомендую використовувати ШІ-чатботи як альтернативу людській терапії». Водночас він визнає: у певних ситуаціях алгоритми можуть бути корисними — наприклад, допомагати клієнтам нагадуваннями, моніторингом симптомів, або підтримкою між сесіями. Але тут криється тонка межа. Адже все більше людей, особливо молодь, починають звертатися до ботів за емоційною підтримкою. За дослідженнями, близько 30 % підлітків вважають розмову з ботом настільки ж задовільною, як і з другом, а 6 % проводять із ботами навіть більше часу, ніж із людьми.Для нас, як для психологів-практиків, це сигнал не про конкуренцію, а про нову конфігурацію професійного поля. Якщо клієнт каже: «Мені достатньо поспілкуватися з ботом» — варто не заперечувати, а запитати: що саме він отримує від цього контакту? Заспокоєння? Відчуття контролю? Відсутність оцінки? Бо саме ці функції часто приховують глибший запит — на прийняття, безпечність, або на короткий перепочинок від людських стосунків.Маєр нагадує: не завжди «будь-яка допомога» краща, ніж її відсутність. У випадку травми чи кризи невірна або спрощена порада може лише посилити страждання. Алгоритм не має супервізії, не несе етичної відповідальності і не здатен утримати той рівень емпатії, який є основою терапевтичного процесу.І все ж, штучний інтелект уже став частиною екосистеми допомоги. Це означає, що нам, психологам, варто не відгороджуватись, а осмислено інтегрувати технології — навчати клієнтів розрізняти межі, бачити ризики, користуватись допоміжними інструментами без підміни реальних стосунків.Маєр формулює це дуже точно: «Я не думаю, що ШІ замінить терапевтів. Але чат-боти можуть розширити доступ до психологічної допомоги — і стати першим кроком, не останнім». Отже, питання не в тому, чи залишаться психологи потрібними. Питання в іншому: чи зможемо ми залишатися джерелом глибини, присутності й сенсу у світі, де швидкість і алгоритми стають новою нормою. ШІ може дати підказку — але не здатен побачити людину. Це наша незамінна зона. Від себе хочу додати, що наразі, психолог вже може будувати альянс з ШІ, який дозволятиме координувати втручання та надавати більш розширену професійну допомогу завдяки сучасним підходам. Цей альянс може якісно працювати асистуючи психологу під час практики та в перерві між сессіями.

Як зрозуміти, чому навіть хороші стосунки ламаються — і як їх відновити?Влітку в НПА відбулася лекція, яка зібрала багато реєстрацій.Психотерапевтка Надія Терещенко — кандидатка психологічних наук, доцентка, членкиня APA і PCA Europe — розповідала про метод Готмана і те, як він допомагає парам зберегти або відновити зв’язок навіть у стані травми.👉 Ми говорили про “Будинок міцних стосунків”: модель, яка дозволяє побачити, де саме тріщить ваш зв’язок:— коли любовна мапа зникає і партнери перестають розуміти один одного;— коли ніжність і захоплення замінює втома;— коли конфлікти перетворюються на поле бою;— як знову навчитися чути, дякувати, цілуватися і підтримувати ритуали “повернення” один до одного.Тема виявилася болісно актуальною для багатьох. Особливо зараз, коли багато пар живуть на відстані, переживають ПТСР, еміграцію, втому й нові ролі.💬 Якщо вам близька ця тема і ви хочете глибше зануритись у метод Готмана, залиште коментар, адже я готую для psycon.ua повний курс від Надії Терещенко для фахівців і тих, хто працює з парами.Це буде практична програма, яка допоможе працювати зі зрадою, конфліктами, емоційним затопленням і травмою у стосунках.📩 Напишіть в коментарі «Хочу на курс» — і отримайте деталі реєстрації першими.📺А поки що, тим хто не бачив, посилання на повний вебінар

Нещодавно American Psychological Association (APA) опублікувала статтю про нові можливості застосування віртуальної реальності (VR) у психологічній терапії.Тож як ми можемо використати ці знання для розуміння сучасної практики психології.У статті йдеться про те, що технологія VR вже давно використовується для терапії (наприклад, при фобіях чи посттравматичних станах), але останнім часом її застосування розширюється. І не тільки для пацієнтів, а й для навчання спеціалістів. Зокрема:🔹Пацієнти за допомогою VR-сценаріїв можуть «проживати» ситуації, які важко відтворити в реальному житті (наприклад, подорож літаком, публічний виступ, травматичне переживання).🔹Терапевти отримують можливість тренуватись у VR-середовищі з віртуальними «пацієнтами», що створює безпечний простір для помилок і навчання. 🔹Нові дані вказують на те, що застосування VR у терапії може покращувати настрій і зменшувати симптоми, іноді — вже до того, як почато основне «реальне» втручання. Чому це важливо:1. Безпечне експериментування. У VR ми можемо поступово вводити стресори — наприклад, висоту, соціальну ситуацію або емоційно тяжкий контекст — у контрольованій формі. Це допомагає уникнути небажаних реакцій чи травмування пацієнта.2. Посилення занурення та рефлексії. Віртуальне середовище дозволяє відчути ситуацію «тут і тепер», а не лише уявно, що посилює ефект терапії.3. Можливість навчання спеціалістів. Практика у VR дає можливість виміряти власні реакції, отримати зворотний зв’язок і удосконалювати навички терапевта.4. Відкриття нових сфер застосування. Якщо раніше VR-терапія була переважно про фобії та ПТСР, то зараз вона розглядається для ширшого кола — тривожних станів, навчання навичок, соціальних взаємодій. Очікування vs обмеження✔ Позитивні дані: Метaanалізи показують, що для тривожних розладів VR-терапія має значний ефект. ⚠ Обмеження: На сьогодні ще обмежено даних про довгострокові ефекти, стандартизацію протоколів, а також про те, скільки саме сеансів потрібно та які критерії відбору. Також існують технологічні бар’єри: обладнання, адаптація під клієнта, можливі побічні ефекти типу «VR-нудоти». Ну й етичні та практичні питання: чи завжди VR-сцена адекватно переслідує терапевтичну мету? Як гарантувати, що пацієнт не відчуває себе лише «іграшково» чи «експериментально»?Віртуальна реальність стає інструмент, який здатен зробити психологічну допомогу більш гнучкою, інтерактивною, ефективною. Ми вже на етапі, коли технологія виходить за межі експерименту і стає частиною практики. Але поки що варто підходити до цього з обережністю — зважено, з професійними стандартами і з розумінням, що це не чарівна таблетка, а ще один ресурс у великій системі психотерапії.

Психоделічна терапія продовжує набирати обертів у світі. Від кетаміну до псилоцибіну — все більше досліджень і реальних історій показують, що ці методи можуть стати рятівним колом там, де класичне лікування безсиле.В Україні такі практики вже з’являються, хоч поки що залишаються поза офіційним медичним полем. Але, схоже, цей напрям уже неможливо ігнорувати.Американське видання KFF Health News нещодавно опублікувало великий матеріал про кетамін-терапію серед поліцейських, пожежників і медиків — людей, які щодня стикаються з травмою, насиллям і смертю.Одну з героїнь звуть Пейдж Шелл. Вона понад двадцять років служила в поліції Північної Кароліни, бачила все — і поступово втратила сон, спокій і віру в себе. Класична терапія не допомагала. Тоді вона спробувала курс кетаміну в поєднанні з психотерапією. Це не було дивом, але з’явився сон, зменшилась тривога, важкі дні перестали бути нестерпними.Кетамін — не новий винахід. Його давно використовують як анестетик, але в малих дозах він впливає на мозок так, що дає змогу подивитися на власну травму ніби з боку, без паніки й без болю. Саме це відкриває вікно для терапевтичної роботи.Проблема в тому, що ринок кетамінових клінік у США(так і в Україні) практично не регулюється. Тисячі центрів відкриваються щороку, і далеко не всі мають кваліфікованих спеціалістів чи дотримуються безпечних протоколів. Побічні ефекти — від різкого підвищення тиску до дихальних ускладнень. Але попит зростає, бо перші результати у людей з депресією чи ПТСР — вражаючі.Особливо активно до кетаміну звертаються «first responders» — поліцейські, рятувальники, пожежники. За статистикою, середній офіцер у США переживає майже 200 травматичних подій за кар’єру. Це в десятки разів більше, ніж пересічна людина. Не дивно, що рівень депресії та самогубств у цих професіях — найвищий.Для Пейдж Шелл лікування стало точкою повороту: вона перестала відчувати себе «зламаною» і вперше за довгі роки змогла говорити про те, що відчуває. Її історія — одна з багатьох, що змінюють ставлення до психічного здоров’я у сферах, де раніше про це мовчали.Історія KFF Health News показує головне: психоделічна терапія вже не на маргінесі. Вона стає частиною ширшої розмови про травму, стигму і людську стійкість.Можливо, і нам час перестати сприймати ці підходи як екзотику. Бо там, де мова йде про життя, досвід і гідність — немає заборонених тем.