Настали такі часи, що меми про абсурдність цього світу западають в серденько вже не тільки українцям: що відбувається? чому міжнародне право не діє? коли промови політиків почали перетворюватись на невдалий стендап? Якщо в спробі розібратись із цими питаннями і політичною ситуацією загалом ви ще й фіксуєте кризу експертності — вітаю, ви «дитя цієї епохи» і цілком точно відчули напрямок, яким ми торуємо шлях у майбутнє. Священна влада авторитету померла (помирала довго — кілька століть) і навряд чи в старому вигляді відновиться, але ми ще довго бачитимемо спроби її воскресити різними езотеричними методами. У 42 р. до н. е. Сенат офіційно визнав Цезаря богом (Divus Iulius), а вже імператора Августа називають спасителем (σωτῆρα) та джерелом євангелія (εὐαγγελίων — благих вістей). Чи не так себе позиціонують і зараз великі гравці на сучасній арені?Власне, першу частину цієї тези обґрунтовує Ганна Арендт у своєму есеї 1954 року What is Authority? Ця філософиня надзвичайно фахово зналась на Античності, на витоках філософування західного світу, тому, коли вона апелює до, здавалось би, знайомих нам понять — «зло», «влада», «сила», «насильство», «свобода», «авторитет», «минуле», — ми ніби перечитуємо словник сучасного політичного дискурсу, але в оригіналі, без нашарувань ідеологічного пилу та сучасних маніпуляцій. Написала трохи власних роздумів для «Сенсор Медіа» з нагоди 120-ліття з дня народження Ганни Арендт. Почитати продовження можна тут)
Світлина поч. ХХ ст. з колекції BC Archives документує одну з поширених поховальних практик народів Північно-Західного узбережжя Британської Колумбії (Канада 🇨🇦), зокрема Kwakwaka’wakw. Йдеться про розміщення тіл у дерев’яних скринях, які встановлювалися на деревах або спеціальних помостах. За етнографічними описами кінця XIX — початку XX ст., тіло вкладали у зігнутому положенні; разом із ним могли розміщуватися особисті речі або предмети ритуального значення, пов’язані зі статусом чи ідентичністю померлого.У дослідницькій літературі такі практики інтерпретуються у кількох вимірах. З одного боку, вони мають прагматичне підґрунтя (захист від тварин, умови вологого клімату). З іншого — відображають космологічні уявлення, у яких вертикальна організація простору (земля — дерево — небо) структурує перехід між різними станами буття. У цьому сенсі «grave tree» функціонує як просторовий посередник, що фіксує проміжний статус померлого та водночас утримує його в межах соціально значущого простору пам’яті.
🎥 Греко-буддизм: коли елліністичний світ зустрів буддизмГреція знаходиться далеко від регіонів виникнення буддизму — північної Індії та територій сучасних Афганістану й Пакистану. Проте після походів Александра Македонського у IV ст. до н. е. елліністичний і індійський світи вступили в тривалий контакт. У прикордонних регіонах, насамперед у Гандхарі, сформувався культурний синтез, який історики називають греко-буддизмом.У цьому середовищі грецька художня традиція поєдналася з буддійською релігійною символікою. Саме тут з’являються перші антропоморфні зображення Будди. Раніше буддизм переважно уникав прямого образу Будди, використовуючи символи — колесо дгарми, дерево Бодгі або сліди ніг. Під впливом елліністичної скульптури Будду починають зображати у людській формі, з рисами, близькими до грецької пластики.Ці культурні контакти відображені й у філософських текстах. У творі «Питання Мілінди» (Milindapañha) подано діалог між індо-грецьким царем Менандром (Міліндою) та буддійським монахом Нагасеною. Текст побудований як серія логічних і філософських запитань про природу особистості, карми та нірвани. Він є одним із найяскравіших прикладів зустрічі буддійської думки з інтелектуальною традицією елліністичного світу.📺 Відео:https://www.youtube.com/watch?v=aA0wB3d7MgE
«The Ister» (2004) — документальний фільм режисерів Девіда Барісона і Деніела Росса, який є одним із найнезвичайніших філософських кінодосліджень початку 2000-х.Фільм натхненний лекційним курсом Гайдеґера 1942 року про вірш Гельдерліна «Der Ister» — давня назва Дунаю. Структурно фільм побудований як подорож: він рухається концептуально і буквально проти течії Дунаю — від дельти біля Чорного моря в Румунії до витоку річки в Шварцвальді в Німеччині. Більша частина фільму — це тривалі інтелектуальні інтерв'ю. Головними серед них є бесіди з французькими філософами Бернаром Стіґлером, Жан-Люком Нансі та Філіппом Лаку-Лабартом, а також з німецьким кінорежисером Гансом-Юрґеном Сіберберґом. Цікаво, що поруч із ними в фільмі інтерв'ю дають також інженер мостів, аматор-ботанік і румунський археолог. Шкода, що не вказали дотичність України до культурного вектору Дунаю 🙁Фільм охоплює дуже широке поле: час, поезію, технологію, поняття дому, війну, політику, міф, націонал-соціалізм, Голокост, давньогрецький поліс, «Антіґону» Софокла, а також битву під Вуковаром 1991 року і бомбардування Югославії НАТО 1999 року. Серед ключових місць — концтабір Маутгаузен в Австрії, храм Вальгалла поблизу Реґенсбурґа, замок у Зіґмарінґені, куди втік маршал Петен у 1945 році, а також місця, пов'язані особисто з Гайдеґером: його мала батьківщина в Мессіршу, хижа у Тодтнауберзі й аудиторія у Фрайбурзькому університеті, де він виголосив свою сумнозвісну ректорську промову.
Отримав на днях сповіщення про публікацію статті у контексті свого докторського дослідження:«РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД КОРІННИХ НАРОДІВ АЛТАЮ В МАНДРІВНОМУ НАРИСІ ВОЛОДИМИРА ГЖИЦЬКОГО: МІЖ АНТРОПОЛОГІЄЮ ТА ЛІТЕРАТУРОЮ».Початковий варіант тексту писав під час резиденції в Центрі міської історії (Львів) минулого серпня. Це був дуже продуктивний період. Тоді вдалося підготувати дві статті з уже зібраних матеріалів — залишалося лише довести їх до публікаційного формату та підлаштувати під вимоги журналів. Саме цю статтю, щоправда, тоді не завершив і вже у вересні дописував у Києві.Не знаю, чи вдасться довести докторську до захисту — і відверто не завжди бачу в цьому остаточний сенс. Але спробую зосередитися на підготовці монографії, бо сам матеріал справді вартий окремої книги. Нещодавно отримав із архіву документи про іншого українського письменника, який певний час займався формуванням культурного життя в одному з колгоспів евенів біля Охотського моря. Зміст частково засмутив. Матеріали можуть хіба підтвердити деякі інтуїції та доповнити вже опубліковані тексти.Зараз із новими джерелами працюється складніше — чи то через основну роботу і втому, чи через надмір дрібних паралельних проєктів. Стає дедалі очевидніше, що потрібно менше розпорошуватися й повертатися до власного дослідження. Часу й можливостей не так багато, тож важливо зберігати фокус і рухатися далі.
«Cristo de la Encina» або «Cristo de Limache»Мексика 🇲🇽, кінець XVIII ст.Олія на цинковій пластині, 155 × 113 ммПідпис: Fecit José M (частково нерозбірливий)Походження: Teqvispan / Tequisquiapan (?)Зображення представляє розп’ятого Христа, інтегрованого у стовбур дерева — рідкісну іконографічну композицію, пов’язану з образом «Cristo de Limache» (Чилі 🇨🇱, сер. XVII ст., описаний Алонсо де Овальє). У цьому типі візуальності хрест постає як безпосереднє виявлення Дерева Життя, що поєднує природну форму й християнську символіку. Подібна іконографія розвивалася в Естремадурі та в культурному просторі Нової Іспанії протягом XVIII століття.Мексиканська традиція знає й ранніші приклади подібного образу: фрески монастиря Santos Reyes de Meztitlán (штат Ідальго, 1577 р.) також містять варіацію Христа, поєднаного з деревом, що вказує на тривалість цієї символічної лінії в новоіспанському мистецтві.На полотні, поруч із підписом автора, збереглася напис:V.P’ D S D TEQVISPAN (частково нерозшифрований).
«Пробудження гідності»: зустрічі української групи Нещодавно Інститут Сам’є оголосив про запуск 6-місячної програми «Пробудження гідності по всьому світу», яка розпочнеться у березні. Ця програма базується на однойменних курсі та книзі Пакчока Рінпоче, остання нещодавно була перекладена українською мовою. В рамках програми щомісяця відбуватимуться онлайн зустрічі міжнародної спільноти з можливою участю Пакчока Рінпоче, а також регулярні зустрічі учасників в межах локальних груп з різних країн.🇺🇦Тож, запрошуємо усіх зацікавлених у програмі долучатися до онлайн зустрічей української групи! Будемо збиратися раз на тиждень для спільного навчання, практики, спілкування та взаємної підтримки учасників програми. Зустрічі будуть відбуватися на вихідних та триватимуть приблизно годину.🫶🏻Під час зустрічі на вас чекає:- Доброзичлива та безпечна атмосфера - Вивчення однієї з тем курсу «Пробудження Гідності» - Спільний перегляд тематичних відео з вченням Пакчока Рінпоче - Практика медитації- Обговорення досвіду учасників - Розʼяснення щодо самостійної практики - Запитання і відповіді👥Для кого ці зустрічі?- Для всіх охочих — як буддистів, так і не буддистів- Для тих, кому цікава медитація- Для новачків і досвідчених практиків- Для тих, хто хоче почати медитувати регулярно і прагне системності в практиці- Для кому важлива підтримка спільноти📆Перша зустріч: 1 березня🕰️Час: буде анонсовано пізніше💻Формат: онлайн🎁Участь: безкоштовнаАби долучитися до української групи, будь ласка, зареєструйтеся за посиланням.
Юліана з Норвіча (бл. 1343 — після 1416) — англійська затворниця й містикиня, чий твір Revelations of Divine Love посідає вагоме місце в історії середньовічної духовної думки. Вона жила при церкві святого Юліана в Норвічі. Свідомо обрала життя в усамітненні, присвячене молитві, роздумам і духовному наставництву. У 1373 році, під час тяжкої недуги, Юліана пережила серію видінь, які згодом стали підґрунтям її тексту. Відомі дві редакції твору — коротка та розширена, що засвідчує тривалий процес богословського осмислення власного досвіду й поступове поглиблення авторської рефлексії.Revelations of Divine Love поєднує містичний наратив із виваженим богословським аналізом, у центрі якого постає тема божественної любові як онтологічної основи світу. На відміну від поширених у пізньому середньовіччі апокаліптичних настроїв, Юліана пропонує інтерпретацію страждання, що акцентує не на карі, а на милосерді, зціленні та відновленні. Особливу увагу дослідників привертає її використання материнських образів щодо Христа.
Коли пиво варили разом із духами - ніссе, ветте, троль, домовик.Коли традиція живе довго, передається з покоління в покоління і при цьому не спирається на наукове розуміння процесів, вона неминуче обростає містикою. До ремесла вплітаються вірування, народні прикмети й, звісно, забобони.У книзі Historical Brewing Techniques є окремий розділ, який так і називається — «Забобони». У ньому зібрано численні приклади пивоварських вірувань, поширених у скандинавських і балтійських країнах. Багато з них дивовижно схожі між собою, навіть попри відстані й мовні відмінності.Ці забобони стосуються як самого факту варіння пива, так і окремих, особливо «небезпечних» етапів процесу — насамперед додавання дріжджів.Головними винуватцями невдалого або скислого пива вважалися, звісно, не бактерії чи дика мікрофлора, а різноманітні духи й міфічні істоти: ніссе, веттери, тролі, домові духи. Вважалося, що вони надзвичайно полюбляють свіжозварене пиво — настільки, що можуть або вкрасти його, або просто зіпсувати з заздрості чи задля шкоди. Саме тому броварі намагалися обдурити, налякати або вигнати цих невидимих «шкідників».Перш за все потрібно було приховати сам факт варіння, аби духи не здогадалися, що відбувається. Під час збору ялівцю його могли називати зовсім іншою назвою. Слова «варити», «кипіти», «затирати» заборонялося вимовляти вголос — їх замінювали нейтральними або двозначними словами, наприклад «грати». Це були не поради, а суворі правила. Збереглися історії про те, як запрошені броварі кидали варку й ішли геть, якщо хтось із присутніх уголос казав: «тепер воно кипить». Цікаво, що і в українській мові слово «грати» здавна використовували для опису бродіння — найчастіше у виноробстві: «вино грає».Другим критичним моментом було додавання дріжджів. Це вважалося найвідповідальнішим і водночас найменш контрольованим етапом. Дріжджі сушили, зберігали в нестерильних умовах, передавали з рук у руки — про «чисті штами» тоді, звісно, не йшлося. Народна уява пояснювала невдачі втручанням духів, які чатували біля діжки. Щоб їх налякати, під час внесення дріжджів потрібно було голосно крикнути спеціальну фразу — наприклад, gjærkauk(«дріжджовий крик», або yeast scream).Третім способом взаємодії з потойбічним світом було задобрювання. Частину звареного пива навмисно виливали — віддавали духам. Найчастіше це був «дух, що живе в печі, каміні або пічці». Практика залишати їжу або напій хатнім духам добре знайома і в нашій культурі — вона дожила до XX століття, а подекуди й донині.Усі ці забобони сьогодні можуть виглядати кумедно, але насправді вони були способом осмислити складний і непередбачуваний процес, у якому результат залежав від безлічі невидимих факторів.А чи чули ви про подібні пивоварські або господарські забобони у своїй місцевості?#традиційнийбровар #фольклор #етнографія #пивоваріння #історія #домашнєпивоваріння #броварство
Ваджра-танецьПід час тибетського Нового року особливе місце посідає ритуал, відомий як Ваджра-танець — одна з найвиразніших і найбільш насичених символікою форм сакрального дійства в тибетському буддизмі. У традиційному розумінні цей танець наділений сотеріологічним виміром. Характерною рисою Ваджра-танцю є використання складних ритуальних масок, які репрезентують гнівні божества-захисники (дгармапали). Маски не лише виконують естетичну функцію, а й слугують засобом візуалізації сакральних сил, що охороняють буддійське вчення. Поєднані з яскравими костюмами та чітко регламентованою хореографією, вони створюють простір ритуальної дії, у якому молитва, рух і образ зливаються в єдине ціле.Ваджра-танець традиційно виконується напередодні тибетського Нового року й постає як синтез релігійної практики, мистецького вираження та давньої ритуальної традиції. У цьому контексті маска функціонує не як театральний реквізит, а як медіатор між людським і трансцендентним вимірами буддійського світогляду.
TGLIST.COM.UA
