ОЛЬЦЯ ШИОШВІЛІ

Це моє перше в житті селфі, яке я виклала в соцмережі. І відбулося це в 2020 році, всього шість років тому.Бо я ніколи не вважала себе тією, хто гарно виходить на фото, а тим більше на відео (і боже ж збав, почути голос в запису). Але насправді я не вважала себе достатньо привабливою аби показати себе, точніше хизуватися, бо ж селфі вважалося саме нездоровим хизуванням.Мені було майже сорок. Я давно мала власний бізнес створений з нуля, краще розбиралася в автомобілях ніж більшість знайомих чоловіків, а в анатомії – краще за багатьох косметологів, могла годинами говорити про генетику собак або про те, чому антицелюлітні креми – просто гарно упакований маркетинг. Але сфотографувати себе і показати людям – було за межею можливого. Бо хто я така, щоб займати місце в чужій стрічці своїм обличчям?Це не скромність. Це не правильне виховання. Це навіть не сором у класичному його розумінні. Це щось глибше і конкретніше – переконання, що ти за замовчуванням не варта уваги, тож будь-яка спроба її привернути вимагає виправдання.І я не одна така. Нас, міленіалів, вирощували в дуже специфічних умовах: ми достатньо дорослі аби пам'ятати світ без інтернету, і достатньо юні аби потрапити в нього на повній швидкості — без інструкцій, прикладів та зазвичай навіть людини поруч, яка б сказала, що ти маєш право займати це місце. Але перш ніж говорити про інтернет, треба говорити про те, що було до нього – про незабутню радянську педагогічну спадщину, яку ніхто офіційно не скасовував. Радянська школа виховання дитини будувалася не навколо особистості, а навколо колективу якому ця особистість не має заважати. Ідеальна дитина була слухняною, непомітною і зручною. «А що скажуть люди?» – не просто батьківська фраза, це була ціла програма: думка чужих людей ставилася вище за власну, а бажання виділитися автоматично прирівнювалося до провини. Не висовуйся. Не хизуйся. Не думай, що ти краща.«Менше знаєш – міцніше спиш» — це була не просто народна мудрість, а скоріш непряма заборона на допитливість, на аналіз, на будь-яке бажання піддати щось сумніву. А якщо заборонено думати – то вже точно заборонено показувати себе. Себе треба було заслужити, а увагу до себе – виправдати. Саме звідти у нас всіх дотичних до епохи таке панічне небажання когось потурбувати, занепокоїти, та ви що, ну не треба, я сама доїду, донесу, відремонтую, навіть вашу роботу із задоволенням виконаю аби тільки не відчувати провини. Нас не вчили, що ми цінні. Нас вчили, що ми маємо бути корисними. Різниця принципова.Покоління міленіалів народилося між 1981 і 1996 роками. Ми виросли на стику двох світів: аналогового і цифрового, радянського і пострадянського, колективістського і раптово індивідуалістичного. І цей стик нас не привів нікуди плавно – він розірвав нас навпіл. З одного боку нам раптом сказали: будь собою, реалізуйся, кричи, мрій. З іншого – всі внутрішні установки вимагали: не висовуйся, не хизуйся, не думай що ти краща за інших.Тож заборона ця живе вже не зовні, вона стала внутрішньою. Її не треба більше підтримувати батьківським окриком чи вчительським глузуванням. Вона просто існує всередині і тихо коментує кожну спробу зробити щось помітне: «а ти взагалі маєш на це право?»Дослідження фіксують, що емоційне благополуччя серед міленіалів знаходиться на найнижчому рівні з часу початку вимірювань – і це прямий наслідок поєднання високого тиску ззовні та низької самооцінки всередині. Тобто ми не просто чомусь невпевнені в собі. Ми системно виховані так аби займати поменше місця в шухляді. Це я буквально про місце у стрічці, за трибуною, у розмові, на фотографії.))

Аліллуйа, як завжди я трохи (років на пʼять) раніше до цього прийшла, але все одно радісно 🤓 у США переписали правила харчування і цього разу це справжній зсув парадигми, який уже викликав гучні суперечки між лікарями, науковцями й харчовою індустрією.Що ж дійсно нового?1. Тепер Dietary Guidelines for Americans фактично відмовляються від багаторічної мантри про універсальну помірність та довбаний підрахунок калорій і роблять ставку на просту, майже старомодну ідею реальної їжі, де основу раціону мають складати цілісні продукти з мінімальною обробкою, а не фабричні конструкти з безмежним складом.2. Окремий акцент зроблено на білок, який тепер рекомендують включати в кожен прийом їжі, пояснюючи це зниженням м’язової маси з віком, проблемами з інсулінорезистентністю та хронічною втомою, і його норма на кілограм ваги дорослої людини збільшується вдвічі (!) з 0,8 г до 1,6 г на кілограм маси тіла в день. Фактично ту саму казкову тарілку, яку я вивчала ще в бутність мене нутриціологом – перевернули догори дригом.3. Доданий цукор більше не толерують взагалі, а прямо називають фактором який варто максимально скоротити, особливо для дітей. Жодних соків та будь-яких напоїв крім води та жирного молока.4. Алкоголь вперше перестали описувати через дозволені норми, замінивши їх формулюванням «менше означає однозначно краще» для здоров’я мозку, печінки й серцево судинної системи.5. Жири, особливо насичені, повертаються (віват, сало), бо знежирені продукти визнали більш шкідливими аніж корисними. Ці рекомендації не є істиною в останній інстанції і точно не універсальним рецептом для кожної людини, але вони добре показують, як навіть найбільші системи охорони здоров’я починають визнавати очевидне – ультраоброблена їжа не може бути фундаментом здоров’я, якими б правильними не здавалися цифри в таблицях.Ну і найголовніший сенс цих змін в тому що відповідальність за харчування поступово повертають від корпорацій до самої людини, яка має приймати рішення самостійно і щодня робити той самий важливий вибір на користь овочів, мʼяса та фруктів.

Матріархат зазвичай уявляють собі як щось екзотичне, ну або як перевернутий патріархат, хоча історично він ніколи не був дзеркальною формою чоловічого домінування і майже завжди існував як система організації життя, а не як ідеологія боротьби. Антропологічні дослідження ХХ століття показують, що близько третини відомих людству доіндустріальних спільнот мали матрилінійну або матрифокальну структуру, де спадкування, власність та соціальна стабільність були пов’язані з жінкою, а не з чоловіком.У таких суспільствах жінки рідко керували через примус, зате відповідали за розподіл ресурсів, довгострокове планування та збереження соціальних зв’язків, що істотно знижувало рівень внутрішніх конфліктів і насильства. За даними етнографічних описів народів мосо в Китаї, мінангкабау в Індонезії та ірокезьких конфедерацій у Північній Америці, спільноти з жіночим центром прийняття рішень демонстрували вищу стабільність родинних зв’язків і нижчий рівень майнових спорів у порівнянні з сусідніми патріархальними групами.Сучасна соціологія підтверджує цю логіку вже на рівні сім’ї, де за статистикою саме жінки у понад шістдесяти відсотках домогосподарств фактично керують фінансовим плануванням, освітою дітей і побутовими стратегіями, навіть якщо формально влада декларується інакше. При цьому дослідження сімейної динаміки показують, що сталі результати розвитку не там, де жінка контролює кожен крок, а там де вона задає правила і ритм, не витрачаючи при цьому енергію на постійні суперечки щодо ролей та статусу.Матріархат у реальному житті майже ніколи не декларується і по суті не потребує маніфестів аби зайвий раз не викликати суперечок в напруженому суспільстві, але він добре помітний за результатами у вигляді специфічної домашньої атмосфери та передбачуваних рішень без ознак егоцентризму. Вочевидь тому його часто не помічають, плутаючи з ідеально організованим життям.

Я люблю тебе більше за власну шкіру.Фріда Кало закохувалась не як людина, що шукає щастя, а як істота, яка перевіряє себе на живучість, і кожна її закоханість була способом довести, що вона ще тут, ще відчуває, ще може горіти навіть тоді, коли тіло розсипається, а життя поводиться як поганий лікар без анестезії.Першою великою любов’ю став Алехандро Гомес Аріас, шкільний друг, інтелігентний, гарний, революційно налаштований, з яким вона вперше відчула, що бажання може бути сильнішим за страх, і саме в цей період сталася аварія, що зламала їй хребет і водночас остаточно прив’язала її до ідеї, що любов і біль тепер завжди ходитимуть поруч, бо саме Алехандро був тим, кому вона писала з лікарняного ліжка, ще не знаючи, що це лише пролог.Потім у її житті з’явився Дієго Рівера, і це вже не було коханням у звичному сенсі, це було зіткнення двох стихій, де вона була вулканом меншого розміру, але не меншої температури, а він був світом, який постійно зраджував, але ніколи не відпускав, і Фріда закохалась у нього так, як закохуються не в людину, а у власну долю, з повним розумінням того, що вона буде жорстокою, несправедливою і болісною, але іншого варіанту у неї немає.Її любов до Дієго не заважала їй закохуватись в інших, бо Фріда ніколи не плутала вірність із самознищенням, і серед чоловіків був Ніколас Мюррей, фотограф, який дивився на неї не як на легенду чи дружину генія, а як на жінку з живими очима, і в цих стосунках було багато тілесної ніжності, спокою і простого людського тепла, якого їй так бракувало поруч з Дієго.Був і Лев Троцький, старший, харизматичний, небезпечний, з яким її закоханість мала присмак гри і виклику, адже вона спокушала не лише чоловіка, а символ, і це був роман, де еротика змішувалась із політикою, а захоплення було швидким і яскравим, без планів і без ілюзій, бо Фріда чудово знала, що деякі зв’язки існують лише для того, щоб залишити слід, а не для того щоб тривати.Її жіночі закоханості були не менш значущими, і серед них особливе місце займала Джозефіна Бейкер, з якою Фріду поєднувала не лише пристрасть, а й спільна свобода від очікувань світу, бо в цих стосунках не потрібно було нічого пояснювати, виправдовувати чи приховувати, і любов ставала простором, де не існувало ролей.Була також художниця Джорджія О’Кіф, захоплення якою було тихішим, інтелектуальнішим, наповненим взаємною повагою і відчуттям спорідненості, коли ти дивишся на іншу людину і впізнаєш у ній схожу самотність, схожу впертість і ту саму готовність жити всупереч.Усі ці закоханості не були зрадами чи втечею від Дієго, вони були способом не зникнути всередині нього, бо Фріда не належала нікому повністю, навіть коли любила до фізичного болю, і саме тому її любов завжди була тілесною, радикальною і чесною, без спроб прикрасити чи зробити її прийнятною.Фріда Кало закохувалась так, як живуть люди, які знають, що часу мало, що тіло ненадійне, а почуття це єдине, що не можна загіпсувати, і саме тому її любові залишилися в історії не як плітки, а як частина її мистецтва, де кожна людина, яку вона любила, ставала ще однією раною, ще одним кольором і ще одним доказом того, що вона була живою до самого кінця.«Te amo más que a mi propia piel» (я люблю тебе більше, ніж власну шкіру) – її фраза, звернена до Дієго Рівери🥺 і Сальма Хайєк, на мій погляд, не просто впоралася з роллю, вона настільки втрапила всередину Фріди, що легко могла би в гіпнотичному трансі почати писати шедеври, ну чисте перетворення, а не амплуа.

Адам Пірсон народився з нейрофіброматозом першого типу. Це генетичне захворювання, яке поступово змінює обличчя і тіло. Не раптово драматично, а повільно, рік за роком, так що ти або вчишся жити у новій реальності або зникаєш з публічного простору. Більшість зникає. Адам пішов в протилежний бік.Він виріс у Британії у звичайній родині, навчався, дивився телевізор, цікавився медіа і одного дня зрозумів, що найбільша проблема не в його обличчі, а в тому як люди реагують на нього. Не страх навіть, а автоматизм. Погляд, який зупиняється на секунду довше. Жарт, який зависає у повітрі. Співчуття, про яке ніхто не просив. Щось на доісторичному.Але Пірсон не взяв на себе роль мотивуючого героя. Він принципово виступає проти образу людини, яка надихає просто тим, що існує. Йому не потрібні оплески за вихід з дому і не потрібні знижки на людську гідність. Саме тому він пішов у журналістику, телебачення, а згодом і кіно.Він працював телеведучим і документалістом, знімав програми про дискримінацію за зовнішністю, про так званий lookism, про те, як суспільство ранжує людей за тим, наскільки зручно на них дивитися. Він ніколи не говорив м’яко та не згладжував кути, ставив незручні питання напряму, і дуже часто саме тим людям, які були впевнені у власній прогресивності.У повсякденному житті він живе без героїзму. Працює, подорожує, читає, підтримує благодійні організації, публічно виступає, веде дискусії, дає інтерв’ю, де більше говорить про структуру суспільства, ніж про себе. Він не романтизує свій стан і не перетворює його на трагедію. Для нього це факт біографії, а не сюжет.Адам Пірсон дуже точно формулює головну думку про лукізм: проблема не в тому, що люди дивляться. Проблема в тому, що вони вважають, ніби мають право робити з побаченого висновки про цінність, характер і місце людини у світі.Він не бореться за право бути коханим чи прийнятим. Він бореться за право бути звичайним. З правом на складність, різкість, гумор, помилки і поганий настрій. Без ролі символу і без обов’язку когось виховувати.І в цьому сенсі Адам Пірсон дуже незручна фігура. Бо його неможливо використати як приклад і неможливо спожити без внутрішнього дискомфорту. Він не просить дивитися на нього. Він змушує замислитися, чому ми взагалі ТАК дивимося. До речі, хто вже подивився фільм «Інша людина» з ним в головній ролі?

Марія Шнайдер, чиє життя зруйнував фільм «Останнє танго в Парижі», народилася в 1952 році там же, в Парижі. Батько, актор Даніель Желен, не визнав її офіційно, а мати працювала моделлю і постійно намагалася втримати своє життя від розвалу. Дитинство Марії минуло між тимчасовими квартирами, інтернатами і людьми, які час від часу підбирали її до себе. Вона з самого свого початку знала, що таке почуватися зайвою і не потрібною. Це відчуття стане фундаментом її характеру: незалежного, вибухового, вразливого.У 18 років Марія почала зніматися у невеликих французьких фільмах. Вона не була класичною красунею, але мала притягальну суміш сили і тендітності. Саме цю рису помітив Бернардо Бертолуччі, який шукав акторку для «Останнього танго в Парижі». Йому була потрібна не професіоналка, а дівчина з неприборканою емоційністю, і Марія ідеально потрапила в його задум. Проблема в тому, що він бачив у ній не акторку, а зручну поверхню для власних експериментів.Скандальна сцена з маслом не була прописана в сценарії. Бертолуччі і Брандо вигадали її перед початком зйомки і не попередили Марію. Їй було 19, Брандо майже 50. Режисер пізніше зізнався, що хотів «справжньої реакції», і це означало одне: він вважав її інструментом, а не людиною, здатною на усвідомлену згоду. Марія говорила, що після сцени плакала і почувалася приниженою, а чоловіки не звернули уваги на її стан. Для них це був творчий задум, для неї ж – травматичний досвід, який залишиться з нею назавжди.Після прем’єри фільм став світовою сенсацією, але Марія відчула на собі інший бік слави. Її сприймали не як акторку, а як еротичний символ, тож Голлівуд пропонував виключно ролі в такому амплуа. Вона не хотіла повторювати досвід «Танго», відмовлялася від подібних сценаріїв і одразу отримала ярлик «складної» та «нестабільної». Індустрія не любить жінок, які говорять «ні», і вона швидко переконалася в цьому.Психологічний тиск, відсутність підтримки і культовий образ, який їй нав’язали, призвели до депресій і наркотичної залежності. Вона кілька разів зривалася зі зйомок, потрапляла в лікарні, іноді зникала на тижні, мала кілька спроб самогубства. Її особисте життя теж було хаотичним. Вона мала стосунки з жінками і чоловіками, відкрито говорила про свою бісексуальність і прагнення до свободи, але водночас боялася повторення контролю, який пережила на майданчику.Попри складнощі, Марія працювала з Антоніоні, Ріветтом, Бунюелем, однак жодна з ролей не стала для неї можливістю повністю перезапустити кар’єру. У кожному інтерв’ю її знову і знову зводили до «тієї сцени», і це переслідувало її десятиліттями.У 2000-х Марія почала відкрито говорити про порушення згоди на зйомках. Тоді її слова часто сприймали як «емоції». Лише після #MeToo стало зрозуміло, що її історія – одна з ключових для розуміння того, як влада в кіно зловживає молодими акторками. Марія померла у 2011 році від онкології, майже без медійної уваги, але її голос повернувся вже в іншому статусі. Не як жертви, а як жінки, яка наважилася сказати правду задовго до того, як її почули.Її життя – далеко не романтична легенда, а конкретний приклад того, що відбувається, коли індустрія ставить творчість вище за людську гідність. І саме тому про Марію Шнайдер сьогодні говорять з повагою. Вона пережила те, що ніхто не мав би переживати, і сказала про це вголос у час, коли мовчання вважалося нормою.

Роберт Сапольскі – той рідкісний учений, який здатен говорити про людську природу без романтизації, але й без відчаю. Його думки – це чесне дзеркало, в якому видно все: біологію, травми, соціальне середовище і наші ілюзії щодо свободи волі.Ось найцікавіші та найпопулярніші його цитати, які варто перечитати, коли хочеться зрозуміти, чому ми такі, які є:🔹 «Ми – результат того, що з нами сталося. Свобода волі – розкішна ілюзія.» Сапольскі нагадує: ніхто не діє «просто так». За кожним вчинком – біохімія, досвід, дитинство, гормони та обставини. І це не про виправдання, а про розуміння.🔹 «Якщо ви хочете змінити поведінку – змініть контекст.» Поведінка рідко змінюється силою волі. Вона змінюється середовищем. Змініть поле – і людина зміниться швидше, ніж від тисячі лекцій із мотивації.🔹 «Стрес – це те, що відбувається, коли ваше життя не збігається з вашими очікуваннями.» Його дослідження приматів показали: руйнує не навантаження, а відчуття втрати контролю та несправедливості. Знайоме кожному, хто хоч раз залишався у токсичних стосунках.🔹 «Ми набагато краще співпереживаємо тим, хто схожий на нас. Це біологія. Але наше завдання – вийти за межі біології.» Гуманізм починається там, де ми перестаємо жити за алгоритмами, закладеними еволюцією.🔹 «Найруйнівніша фраза – “це просто характер”. Нічого не буває “просто”.» Особистість – це переплетіння генів, середовища, травм і вдачі. Кожна людина – складна система, яку неможливо пояснити одним словом.🔹 «Мозок – це не те, чим ми думаємо. Мозок – це те, чим ми стаємо.» Пластичність – не надихальна метафора, а біологічний факт. Навіть у дорослому віці ми щодня переписуємо себе.🔹 «Співчуття – це не слабкість. Це здатність побачити причинність там, де інші бачать провину.» Саме це відрізняє зрілу людину від тієї, що вимагає батога й покарань.🔹 «Якщо ви хочете зрозуміти людину – не дивіться на неї в момент вчинку. Дивіться на її життя за останні 48 годин… або 48 років.»Поведінка – завжди наслідок. І чим глибші корені, тим очевидніше стає: ніхто не обирає свої рани.

Він закликав чоловіків і жінок дбати про себе: добре спати, правильно харчуватися, піклуватися про психічне здоров’я.Іронія була в тому, що, закликаючи не боятися старості (бо її нібито можна перемогти), сам доктор боявся її до жаху. Його обличчя стало антирекламою – надмірне використання ботоксу й філерів перетворило його на одутлу маску. Міміка майже зникла. Преса почала називати його «ходячою антирекламою». Клієнтів це не зменшило, але ЗМІ, які раніше захоплювалися його інтелектом, ідеями та новаторством, тепер писали, що він виглядає як старий, який відчайдушно намагається здаватися молодшим –і виходить це у нього погано.Над ним сміялися щоразу, коли він з’являвся на телебаченні чи у таблоїдах. Він став менше виходити в публічний простір, відмовився від лекцій, замкнувся в собі. У березні 2015 року Netflix показав серіал «Незламна Кіммі Шмідт», де з’явився персонаж – ексцентричний пластичний хірург доктор Франф – очевидна пародія на Брандта: набрякле обличчя, білі кучері, характерна манера поведінки. Звісно, він упізнав себе. Друзі розповідали, що після виходу шоу він став ще замкнутішим.4 квітня 2015 року стало відомо, що 65-річний доктор Брандт помер. Його знайшли вдома. Згодом з’ясувалося: «король ботоксу» добровільно пішов із життя у своєму розкішному маєтку в Маямі. Його знайшли в гаражі. Причиною назвали тривалу клінічну депресію. Він звертався до лікарів, приймав препарати, але…У його житті так і не з’явилася близька людина. Ходили чутки про нетрадиційну орієнтацію, але він нікого не впускав у свій особистий простір. З ним завжди були лише три підібрані на вулиці собаки – єдині істоти, яким він дозволяв бути поруч. Але він усе одно жадав любові й схвалення –?а може, просто слави. У нього був особистий PR-директор Жакі Трахтенбер, яка перебувала з ним на зв’язку вдень і вночі. «Схоже, я так і не зустрів потрібну людину», казав Фредерік Брандт.Так, він сам потрапив у пастку, про яку попереджав своїх пацієнтів на початку кар’єри: надмірне використання препаратів у гонитві за вічною молодістю. Після його смерті лікарі зазначали, що він щиро повірив, що старіння можна «скасувати». Але реальність зламала навіть «диво-доктора».Та він залишив по собі не лише сумну історію, а й важливу спадщину: ін’єкційна косметологія стала доступною та популярною, а грамотні фахівці сьогодні використовують розумний підхід – більше профілактики, менше хірургії. Продукція бренду Dr. Brandt, заснованого у 1998 році, і сьогодні продається по всьому світу.«Мета – не зробити обличчя молодим будь-якою ціною, а зробити його гармонійним і живим. Я хочу, щоб людина, дивлячись у дзеркало, усміхнулася собі», – Фредерік Брандт. Його початкова філософія, мабуть, і була єдино правильною. Але потім щось пішло не так. Той, хто закликав старіти гідно і підтримувати організм, не зміг сам скористатися власною порадою. Шкода, але це було його рішення. Він дав людям у руки потужний інструмент – а як ним користуватися, кожен вирішує сам.

Світ ділиться на дві групи людей: ті, хто люблять ретиноїди і кому вони підходять та ті, хто їх ігнорує або уникає через їх явний агресивний вплив на шкіру. Але агресивного впливу можна уникнути завдяки грамотним механізмам використання препаратів. Щоб зрозуміти, чи підходять вам ці синтезовані форми вітаміну А, розберемося, що взагалі можуть ретиноїди.Перше за що їх можна любити – це прискорення процесу оновлення клітин. До 25 років клітини епідермісу (верхнього шару шкіри) оновлюються в середньому за 28 днів, тобто нижні шари просуваються вгору до рогового шару, товщають і потім відшаровуються. З віком цей процес сповільнюється і тоді герой-ретинол поспішає на допомогу мікровідлущуванню рогового шару, в той час як епідерміс і дерма, що розташована під ним, ущільнюються. Цей процес може супроводжуватися лущенням, відчуттям стягнутості та сухості. Далі йде боротьба із зайвою пігментацією. Потім – стабілізація роботи сальних залоз: пори звужуються, зникають запалення. І нарешті – стимуляція роботи фібробластів, які відповідають за вироблення колагену, еластину та гіалуронової кислоти.За ефективністю форми ретиноїдів можна перерахувати в такому порядку: ретиноєва кислота (найбільш робоча), ретинальдегід (нормальна концентрація 0.025-0.05%), ретинол (ефективний в інкапсульованому вигляді, тобто ліпосомальні та полімерні плівки) бо нестабільний, а ретинола пальмітат і ацетат вважають недостатньо ефективними. Зараз зустрічаються засоби з особливими молекулами-гібридами ретинолу та ретиноєвої кислоти або ретинолу та вітаміну Е – ретиніл ретиноат та токоферил ретиноат – молекули стійкі до світла та мінімумом побічних ефектів ретиноєвої кислоти. Препарати з ретиноатами можна застосовувати як влітку, так і взимку, але обов'язково із SPF захистом. До речі, друга молекула дає іноді лущення, в основному, борошноподібне.Так для кого ж таки підійде ретинол? Однозначно ця історія про жирну, змішану і проблемну або в'янучу шкіру. Так, можливо буде лущення, так, знадобиться час, і можливо більше 2-3 місяців на адаптацію, щоб потоваришувати з препаратом, але кінцевим ефектом, за відсутності алергічних реакцій, як правило, абсолютно всі задоволені. Я для себе особисто найкращого зимового ритуалу взагалі ще не винайшла.Ну і традиційно – якщо хочете не впізнати свою шкіру весною, маякуйте мені в приват, підкажу свою особливу схему застосування ретинолу та які засоби (сироватку або крем) використовувати🥰

Хочете жити до 120 років? Ресурсів нашого тіла має бути достатньо саме на цей період, стверджують вчені. І вже існують дослідження, де доведений взаємозв’язок між тривалістю життя та різноманіттям кишкової мікробіоти. Про що це каже? Насамперед про те, що бактерії-друзі, які живуть у кишечнику (пробіотики) щоденно повинні їсти. А харчуються вони клітковиною (пребіотиками). І якщо з їжею пребіотиків надходить недостатньо для харчування наших друган-бактерій, останні гинуть. При цьому вживати пробіотики-препарати досить безглуздо харчуючись у Маку, наприклад. Бо тут необхідна вже важка артилерія – симбіотики. Але знову ж таки, якщо ви їсте синтетику – нічого хорошого від еволюції в кишечнику не чекайте. І моя особиста фіча для того аби урізноманітнити мікробіом, крім адекватного харчування – я намагаюся хоча б раз на тиждень (останнім часом хоча б на місяць🫩) їсти продукт або фрукт/овоч зовсім для себе новий, який ніколи не пробувала. Як сказав якось Ганнібал Лектор хлопчику в літаку – немає нічого кращого, ніж пробувати нове)