Я люблю тебе більше за власну шкіру.Фріда Кало закохувалась не як людина, що шукає щастя, а як істота, яка перевіряє себе на живучість, і кожна її закоханість була способом довести, що вона ще тут, ще відчуває, ще може горіти навіть тоді, коли тіло розсипається, а життя поводиться як поганий лікар без анестезії.Першою великою любов’ю став Алехандро Гомес Аріас, шкільний друг, інтелігентний, гарний, революційно налаштований, з яким вона вперше відчула, що бажання може бути сильнішим за страх, і саме в цей період сталася аварія, що зламала їй хребет і водночас остаточно прив’язала її до ідеї, що любов і біль тепер завжди ходитимуть поруч, бо саме Алехандро був тим, кому вона писала з лікарняного ліжка, ще не знаючи, що це лише пролог.Потім у її житті з’явився Дієго Рівера, і це вже не було коханням у звичному сенсі, це було зіткнення двох стихій, де вона була вулканом меншого розміру, але не меншої температури, а він був світом, який постійно зраджував, але ніколи не відпускав, і Фріда закохалась у нього так, як закохуються не в людину, а у власну долю, з повним розумінням того, що вона буде жорстокою, несправедливою і болісною, але іншого варіанту у неї немає.Її любов до Дієго не заважала їй закохуватись в інших, бо Фріда ніколи не плутала вірність із самознищенням, і серед чоловіків був Ніколас Мюррей, фотограф, який дивився на неї не як на легенду чи дружину генія, а як на жінку з живими очима, і в цих стосунках було багато тілесної ніжності, спокою і простого людського тепла, якого їй так бракувало поруч з Дієго.Був і Лев Троцький, старший, харизматичний, небезпечний, з яким її закоханість мала присмак гри і виклику, адже вона спокушала не лише чоловіка, а символ, і це був роман, де еротика змішувалась із політикою, а захоплення було швидким і яскравим, без планів і без ілюзій, бо Фріда чудово знала, що деякі зв’язки існують лише для того, щоб залишити слід, а не для того щоб тривати.Її жіночі закоханості були не менш значущими, і серед них особливе місце займала Джозефіна Бейкер, з якою Фріду поєднувала не лише пристрасть, а й спільна свобода від очікувань світу, бо в цих стосунках не потрібно було нічого пояснювати, виправдовувати чи приховувати, і любов ставала простором, де не існувало ролей.Була також художниця Джорджія О’Кіф, захоплення якою було тихішим, інтелектуальнішим, наповненим взаємною повагою і відчуттям спорідненості, коли ти дивишся на іншу людину і впізнаєш у ній схожу самотність, схожу впертість і ту саму готовність жити всупереч.Усі ці закоханості не були зрадами чи втечею від Дієго, вони були способом не зникнути всередині нього, бо Фріда не належала нікому повністю, навіть коли любила до фізичного болю, і саме тому її любов завжди була тілесною, радикальною і чесною, без спроб прикрасити чи зробити її прийнятною.Фріда Кало закохувалась так, як живуть люди, які знають, що часу мало, що тіло ненадійне, а почуття це єдине, що не можна загіпсувати, і саме тому її любові залишилися в історії не як плітки, а як частина її мистецтва, де кожна людина, яку вона любила, ставала ще однією раною, ще одним кольором і ще одним доказом того, що вона була живою до самого кінця.«Te amo más que a mi propia piel» (я люблю тебе більше, ніж власну шкіру) – її фраза, звернена до Дієго Рівери🥺 і Сальма Хайєк, на мій погляд, не просто впоралася з роллю, вона настільки втрапила всередину Фріди, що легко могла би в гіпнотичному трансі почати писати шедеври, ну чисте перетворення, а не амплуа.