mordedora

Іноді я уявляю собі, як повільно стягую з себе свою шкіру, ніби змія, без болю, як комбінезон тілесного кольору. І всі мої травми, всі страхи, всі чоловіки, які до мене торкалися, всі ночі, які я не могла спати, всі розбиті рожеві окуляри, омріяна вічність залишаються на підлозі. Я роблю крок вперед, і відчуваю вітер, новою шкірою. Відчуваю, як гріє сонце. Через мою стару шкіру вже неможливо було відчувати сонце, вона як асфальт груба, як долоні з мозолями після спортзалу. З одного боку більше не боляче, з іншого боку пусто. Так ніби немає вітру і звуку, ніби я у вакуумі і світ мене не стосується. Я повільно знімаю з себе шкіру. Вона залишається з усіма історіями і зморшками, з усіма потертостями, подряпинами, я знімаю з себе сукню яку носила лише у тебе вдома. Я знімаю з себе сукню і на ній залишається твій балкон, кава, яку ти робив щоранку, на ній залишаються шахи, на ній ми гуляєм, займаємося коханням. Ця сукня – мапа Антарктиди. Я роблю крок і ціле місто залишається під водою, там ніхто ніколи не знайде тих, ким ми колись були.

Новаліс якось сказав у фрагменті:«Філософія — це насправді туга за домом, потяг бути вдома всюди».Дивне визначення — звісно, романтичне. Туга за домом — чи існує вона сьогодні взагалі? Чи не стало це слово незрозумілим навіть у повсякденному житті? Чи не викорінив її давно вже сучасний міський мешканець — мавпа цивілізації? І — туга за домом як визначення філософії!Але передусім: який авторитет ми тут наводимо? Новаліс —лише поет, і аж ніяк не науковий філософ. Хіба не кажеАрістотель у «Метафізиці»: поети багато вигадують?Не вступаючи в суперечку про авторитет цього свідчення, нагадаймо лише: мистецтво — а отже й поезія — є сестроюфілософії, а вся наука, можливо, є лише її служницею. Повернімося до справи: що означає ця туга за домом?Сам Новаліс пояснює: «потяг бути всюди вдома».Філософія може бути таким потягом лише тоді, коли ми саміне перебуваємо вдома всюди. Чого ж вимагає цей потяг?Бути всюди вдома — що це означає? Не просто тут чи там,і навіть не в усіх місцях по черзі. А бути водночас і завждивсередині цілого. Це «всередині цілого» ми називаємо світом.Ми є — і, будучи, ми завжди чогось очікуємо.Ми завжди покликані чимось як цілим.Це «як ціле» і є світ.Ми питаємо: що таке світ?Саме сюди нас веде наша туга за домом — до буття як цілого.Наше буття є цією неспокійністю. Ми вже завжди якось відійшли від цілого — або, точніше, вже завжди прямуємо до нього.Але водночас нас щось стримує, тягне назад, утримує у тяжінні.Ми — в дорозі до цього «як цілого».Ми самі є цим рухом, цим переходом, цим «ні те, ні інше».Що це за коливання між «ні/ні»?Не це і не те — це «так, але ні, і все ж так».Що це за неспокій цього «не»?Ми називаємо його скінченністю.Ми питаємо: що таке скінченність?Скінченність — не просто властивість, що нам належить.Вона є нашим фундаментальним способом буття.Якщо ми хочемо стати тим, чим ми є, ми не можемоуникнути цієї скінченності або обманути себе щодо неї —ми повинні її зберігати.Це збереження — найглибший процес нашого буття як скінченних, тобто наше становлення скінченними. Скінченність є лише в тому, що ми справді стаємо скінченними.У цьому становленні відбувається індивідуація людини щодо її Dasein. Але індивідуація — це не замикання в маленькому «я», яке протиставляє себе світові.Це самотність, у якій кожна людина входить у близькістьдо суттєвого — до світу.Що це за самотність, у якій кожен стає єдиним?Що таке індивідуація?Що це все разом: світ, скінченність, індивідуація?Що з нами тут відбувається? Що таке людина, що з нею відбуваються такі речі в самій основі її буття?Чи все, що ми знаємо про людину — тварина, жертва цивілізації, носій культури, особистість — це лише тінь чогось іншого,того, що ми називаємо Dasein?Філософія, метафізика — це туга за домом, потяг бути всюди вдома, не сліпий і безцільний, а такий, що пробуджує нас до цих питань і до їхньої єдності: що таке світ, скінченність, індивідуація?Кожне з цих питань стосується цілого. Недостатньо простознати їх. Вирішальним є те, чи ми справді їх ставимо, чи маємо силу витримати їх протягом усього свого існування. Martin HeideggerThe Fundamental Concepts of Metaphysics World, Finitude, Solitude

“…Наша невпевненість не випадкова — вона належить самій філософії як людській діяльності. Її істина є істина людського існування Dasein (Dasein у Мартін Гайдеґґер буквально перекладається з німецької як «тут-буття» (da — «тут», sein — «бути»), але в його філософії це означає не просто «існування», а людину як істоту, яка перебуває у світі, усвідомлює своє буття і ставить про нього питання; тобто Dasein — це не «хто ти є», а сам спосіб, у який ти живеш, переживаєш і осмислюєш своє існування) і частково вкорінена в його долі. А це існування відбувається у свободі, можливості, зміні й небезпеці. Людина завжди стоїть перед тим, чого не передбачає, і перебуває в обставинах, які не контролює. Тому істина філософії не є ані абсолютно достовірною, ані просто ймовірною. Це особливий тип знання — між певністю і непевністю — у який ми лише входимо через саме філософування. І якщо все починає хитатися — то так і має бути. Філософія — це не комфорт і не впевненість. Це турбулентність, у якій людину захоплює, щоб вона могла осягнути власне існування без ілюзій. Саме тому той, хто філософує, завжди перебуває найближче до можливості помилки. Хто цього не зрозумів — той ще не відчув, що означає філософувати. І поки не з’явиться ця внутрішня готовність до небезпеки філософії, справжній філософський діалог не відбудеться — незалежно від того, скільки статей буде написано і скільки «істин» доведено. Бо справжнє завдання — не довести свою правоту, а ввести власне існування і існування інших у плідну проблематичність…” Martin HeideggerThe Fundamental Conceptsof MetaphysicsWorld, Finitude, Solitude

Коротко кажучи:Мій сайтМій патреон 🤍Можливо, правильного моменту для цього допису ніколи не буде, тому я пишу його зараз. Я займаюся мистецтвом — це не моє хобі, а моя професія. Як і всім людям, мені потрібно їсти, платити за житло і якось триматися в цьому світі. Я працюю з 17 років, а першу роботу мала ще в 14, і за цей час встигла багато чого: працювала в івент-сфері, з дітьми й дорослими, на весіллях, з текстами й зображеннями, моделлю, у кавʼярнях у Німеччині, займалася волонтерським кураторством мистецьких проєктів, і весь цей час паралельно намагалася робити мистецтво. Чим старшою я стаю, тим чіткіше розумію, що щоб робити щось професіонально, потрібно фокусуватися і не розпорошуватися. Мистецтво для мене — це спосіб фіксувати час і реальність крізь власний фільтр, практику й вибрані мною інструменти, і я все ще вчуся цьому, усвідомлюючи, скільки ще потрібно прочитати, побачити й зробити. Мені страшно писати цей текст і бути такою відвертою, особливо зараз, коли світ здається нестабільним, але війна й еміграція навчили мене не відкладати життя і важливі речі на потім. Саме тому я вирішила запустити Patreon і зробила сайт, щоб маленькими кроками вибудовувати свою незалежність — від країн, обставин і постійного виживання. Мені не потрібно багато: мінімум на життя, матеріали і час від часу подорожі, щоб бачити світ і продовжувати працювати. На Patreon я буду ділитися своїми текстами, читати їх вголос, показувати процеси, ділитися думками про мистецтво, фільми, виставки й митців — це буде камерніший простір, ніж Instagram, і водночас спроба сформувати маленьку спільноту й точку опори, мій світ, який я можу нести з собою куди б не поїхала. Мій Instagram, Patreon і кожна небайдужа людина — це паливо, яке допомагає мені не зупинятися тут і зараз. Дякую, що дочитали.

Притча про вії і метеликівКолись жила-була дівчинка без вій. Попри вік, вона ніби так і не відростила їх. А вії, як відомо, мали б захищати очі від пилу, не допускати шуму, занадто яскравого світла, диму. Бо коли живеш без вій, наївність знову і знову бере гору, віриш кожному зустрічному, все розпливається, світ постійно в тумані, і дуже важко навести різкість. Було б корисно пам’ятати, що люди можуть кривдити. І що не варто відкриватися так швидко. Що потрібен час, аби розпізнати. Але дівчинка була такою: на першій зустрічі могла показати свою майстерню — інтимний простір, куди мали б мати доступ лише близькі друзі, на другій — подарувати власну роботу, а на третій, якщо людина справді подобалась, уже плела намисто з лавового каміння власними руками. Це було не зовсім нормально, і дівчинка знала про це. Вона хотіла бути трохи більш закритою, але так було з самого дитинства. Коли вона була зовсім маленька і комусь із дітей з вулиці подобалась якась її іграшка, вона віддавала її, не замислюючись. Її навіть не треба було просити. Деякі іграшки були дорогі, привезені батьками з Голландії чи Німеччини, і тоді дорослим доводилося ходити дворами й шукати, кому саме вона віддала щось цінне. Дівчинка безумовно вірила в людей і в любов, навіть тоді, коли їй робили боляче. З одного боку, вона усвідомлювала цю свою суперсилу, з іншого — їй кожного разу ставало все важче відновлюватися. І от одного дня вона загадала бажання: щоб у неї виросли вії, великі-великі, такі, що захищають від пилу і допомагають бачити найважливіше, щоб не розсіювати свій час і енергію на тих, кому вона не потрібна і хто не потрібен їй, щоб бути більш свідомою, більш селективною, стриманою. Бо так можна розгубити всіх метеликів із живота, хіба що у неї всередині метеликарій* 🦋*місце де живуть і розмножуються метелики, butterfly house

📍Museum Folkwang, Essen“Chien Fou” (фр. «Скажений пес») by Germaine Krull«Фотографія — це професія.Реміснича професія.Професія, якої навчаються і яку виконують — краще або гірше, як і будь-яку іншу.У кожній професії є мистецтво, адже мистецтво — це вибір.Перша навичка фотографа — вміти дивитися.Дивляться очима.Той самий світ, побачений різними очима, — це не зовсім той самий світ.Це світ, пропущений крізь особистість.В одному-єдиному клацанні об’єктив фіксує зовнішній світ і внутрішній світ фотографа.Об’єктив — це око, краще за око.Варто побачити світ, який кращий за світ, або відмінний від світу, що й так уже дуже добрий.Кожен новий ракурс множить світ сам у собі.Камера не повинна вигадувати, поєднувати, ошукувати.Це не живопис і не уява.Фотограф — свідок.Свідок свого часу.Справжній фотограф — свідок повсякденного, репортер.Навіть якщо його погляд не завжди перебуває на висоті півтора метра від землі — це природно.Але він завжди думає про землю:про землю сьогоднішню,про землю цього ранку,цього четвергового ранкуабо ранку такого прекрасного дня, що ми навіть не замислюємося, як він називається.Світ.Світ нашого часу.І людська істота — лише ще один рухомий об’єкт у світі й у часі.І людська істота, чия етика залишається незмінною попри час.Чому оголене тіло?Бо воно завжди було прекрасним,і одного літнього ранку мені цього захотілося.» Études de nu, Paris, 1930 Germaine Krull

«…Ви коли-небудь згадуєте своє дитинство?Я його згадую, коли чую запах вівсянки. Іноді, побувавши в доках, я йду до середмістя і вдихаю аромат свіжого хліба й бекону. І завжди, проминаючи будинок, який стоїть в одному ряду з іншими і нічим від них не відрізняється, я чую запах вівсянки. Солодкавий, але з присмаком солі. Важкий, як ковдра. Не знаю, хто мешкає в тій хаті, хто там хазяйнує, але уявляю жовтий вогонь і чорний казанок. У нас удома був мідний казан, який я начищав, бо мені подобалося начищати все, що може блищати. Матінка варила кашу, залишаючи на ніч вівсяну крупу біля теплого вогнища. І тоді вранці, роздмухавши вогонь міхами, аж іскри вилітали з димаря, вона давала каші підгоріти, і біля стінок вівсянка нагадувала коричневий папір, а всередині лишалася білою і хлюпала через край.Підлога в нас була камʼяна, але взимку матінка вистеляла її сіном, і через оте сіно й отой овес у хаті пахло, як у хліву.Більшість моїх друзів їла зранку гарячий хліб.Я був щасливий, але щасливий - це слово дорослих. Не треба питати в дитини, чи щаслива вона: це видно одразу. Або щаслива, або ні. Дорослі говорять про щастя - головно тому, що не мають щастя. Говорити про щастя - все одно що намагатися впіймати вітер. Значно легше дати йому вас обвіяти. Ось тут я не погоджуюся з філософами. Вони говорять про пристрасть, але самі тої пристрасті не відчувають. Ніколи не говоріть про щастя з філософами…»Джанет Вінтерсон «Пристрасть»

Меланхолійний звітМені майже 29 років і життя виглядає зовсім не таким, яким я собі його уявляла. Не гірше, не краще, просто все інакше. І як завжди за тиждень (ну і особливо за день до дня народження) стає зовсім сумно, здається, що ось ти ніби прожив ще один рік на цій землі, а так мало встиг, так мало створив, так мало любив, мало побачив. А проте, при всій самокритиці і безкінечному прагненні до самовдосконалення, я дуже старалась жити ціннісно, якісно, з любов’ю до себе і до оточуючих. Рік почався епічно, проте мені вдалось пережити одну з найнебезпечніших пригод (поки що) в моєму житті, і повернулася з Індії живою і здоровою, ще й з новими друзями. І написати про це смішну новелу. Я рада що можу ставитись з гумором майже до всього, що зі мною відбувається. Я складала іспити, працювала в новій кав’ярні, видала разом з друзями першу власну книгу і вже досить багато людей мають її у своїх домівках або на полицях книжкових крамниць. Я любила чоловіка і пережила болючий розрив, не втратила розум, трансформувала біль в мистецтво і продовжую вірити в любов, і в те, що я ще зустріну свою другу половинку. Хоча іноді буває буває самотньо. Була на 3 йога ретритах, почала займатись боксом, через складні бюрократичні процеси спочатку потрапила в борги і таки викрутилась через допомогу адвоката і мами, і все таки отримала стипендіальну підтримку, потрапила в новий клас, в якому мені подобається, зробила нові роботи і одну сольну виставку в Києві, а також декілька разів приймала участь у групових виставках, збирала донати, закривала збори, донатила сама, почала з подругами вести канал і писати туди спостереження за мистецтвом в різних точках світу, продала декілька робіт, була в Іспанії і в Туреччині, в Карпатах, в Бельгії, в Люксембурзі, в прекрасних музеях і галереях, на дивовижних виставках, ходила в сауну і планувала час, доглядала за шкірою, чекала, поки відросте волосся, читала книги, дивилась фільми, писала, оформила власну колекцію мистецтва в рамочки і повісила у себе в кімнаті, а ще влаштувала перестановку, багато говорила німецькою, фотографувала на плівку, почала цікавитися і досліджувати фотографію, займалась керамікою, ходила з великим гніздом на спині по місту, пришивала каміння до сукні, спробувала літографію, пішла в німецьку автошколу, читала свої тексти вголос англійською публічно, зустріла нових подруг, дарувала їм квіти доволі часто, посміхалася людям, варила смачну каву, намалювала багато ілюстрацій для шмальгаузен, зокрема проілюструвала книгу поезії, плавала на сапах, практикувала йогу і ходила в зал, готувала собі вдома корисну їжу, лягала вчасно спати (не дуже часто, проте), сварилася і мирилася з мамою, слухала подкасти і інтервʼю, дивилася на вогонь і на воду, працювала з деревом, з гіпсом, з тілом, з словом, намагалася бути чесною з людьми, і обіймати якісно довго тих кого люблю, розчаровувалась і зачаровувалась знову, і власне жила як можу, як вмію, як виходить. Я дуже вдячна за моє життя всім хто поруч, всім, хто захищає Україну, всім хто зі мною відвертий, всім хто мене любить і хто не любить, всім хто приймає мене і не засуджує, хто сміється з моїх жартів (особливо вдячна😌😁), всім, кому цікаво спостерігати за моїми процесами і пошуками, хто готовий спонтанно кудись зі мною їхати чи робити щось дивне, фотографуватись голими десь в лісах, хто довіряє мені свої секрети і вважає другом, а також тим, хто більше не поруч я теж дякую. А ще тим, хто поруч лише онлайн, але так щиро, що я завжди це відчуваю. І собі дякую, за віру у себе і любов. До себе і світу. І до мистецтва.Загадую закінчення війни. Лягаю спати, поки мені ще 28

Подобається продовжувати працювати з графікою. Це довготривалі стосунки, які існують паралельно з моїми експериментами в інших медіа. Я завжди сюди повертаюсь. Подобається папір, подобається, як він сліпо відтискає складки сукні, місцями рветься, місцями виглядає як рентген, але ніколи не буває однаковим. Як і я, як і стани, як сезони. Кожна осінь чимось схожа, але зовсім інша. Новий челенж – повернутися до малювання, але не в контексті ілюстратора. Трохи складно це зробити, щоб малювати просто так, а не в своєму звичному стилі, не відштовхуючись від текстів, від конкретних задач. Я навіть влаштувала собі сьогодні тренінг малювання лівою рукою. Так дивно, що для власної свободи намагаєшся забути якісь здобуті і натреновані правила, заради можливості використовувати скіл малювання у власній практиці. Я тільки нещодавно це усвідомила, що існує ніби міст між моєю любов’ю до лінії, до олівця і ручки, до туші, до процесу, але я ніби не знаю як малювати так, щоб це була я, а не ілюстрація до чиїхось текстів (і навіть якщо своїх власних). Це виклик, іду туди, хоча відчувається моторошно і лячно