Притча про вії і метеликівКолись жила-була дівчинка без вій. Попри вік, вона ніби так і не відростила їх. А вії, як відомо, мали б захищати очі від пилу, не допускати шуму, занадто яскравого світла, диму. Бо коли живеш без вій, наївність знову і знову бере гору, віриш кожному зустрічному, все розпливається, світ постійно в тумані, і дуже важко навести різкість. Було б корисно пам’ятати, що люди можуть кривдити. І що не варто відкриватися так швидко. Що потрібен час, аби розпізнати. Але дівчинка була такою: на першій зустрічі могла показати свою майстерню — інтимний простір, куди мали б мати доступ лише близькі друзі, на другій — подарувати власну роботу, а на третій, якщо людина справді подобалась, уже плела намисто з лавового каміння власними руками. Це було не зовсім нормально, і дівчинка знала про це. Вона хотіла бути трохи більш закритою, але так було з самого дитинства. Коли вона була зовсім маленька і комусь із дітей з вулиці подобалась якась її іграшка, вона віддавала її, не замислюючись. Її навіть не треба було просити. Деякі іграшки були дорогі, привезені батьками з Голландії чи Німеччини, і тоді дорослим доводилося ходити дворами й шукати, кому саме вона віддала щось цінне. Дівчинка безумовно вірила в людей і в любов, навіть тоді, коли їй робили боляче. З одного боку, вона усвідомлювала цю свою суперсилу, з іншого — їй кожного разу ставало все важче відновлюватися. І от одного дня вона загадала бажання: щоб у неї виросли вії, великі-великі, такі, що захищають від пилу і допомагають бачити найважливіше, щоб не розсіювати свій час і енергію на тих, кому вона не потрібна і хто не потрібен їй, щоб бути більш свідомою, більш селективною, стриманою. Бо так можна розгубити всіх метеликів із живота, хіба що у неї всередині метеликарій* 🦋*місце де живуть і розмножуються метелики, butterfly house