Іноді я уявляю собі, як повільно стягую з себе свою шкіру, ніби змія, без болю, як комбінезон тілесного кольору. І всі мої травми, всі страхи, всі чоловіки, які до мене торкалися, всі ночі, які я не могла спати, всі розбиті рожеві окуляри, омріяна вічність залишаються на підлозі. Я роблю крок вперед, і відчуваю вітер, новою шкірою. Відчуваю, як гріє сонце. Через мою стару шкіру вже неможливо було відчувати сонце, вона як асфальт груба, як долоні з мозолями після спортзалу. З одного боку більше не боляче, з іншого боку пусто. Так ніби немає вітру і звуку, ніби я у вакуумі і світ мене не стосується. Я повільно знімаю з себе шкіру. Вона залишається з усіма історіями і зморшками, з усіма потертостями, подряпинами, я знімаю з себе сукню яку носила лише у тебе вдома. Я знімаю з себе сукню і на ній залишається твій балкон, кава, яку ти робив щоранку, на ній залишаються шахи, на ній ми гуляєм, займаємося коханням. Ця сукня – мапа Антарктиди. Я роблю крок і ціле місто залишається під водою, там ніхто ніколи не знайде тих, ким ми колись були.