Юрій Іздрик «флешка»
Глава 6
Точка опори
Ну, і точка опори, звичайно. Без неї ані землю не перевернеш, ані не вистоїш, ані не встоїш. Тому стоять, як правило, на двох. Встояти взагалі найважче. Навіть просто встояти на місці. Хоча, за всіма законами геометрії, кожне місце є безконечно великою сукупністю точок, а отже, точок опори в будь-якому місці — безліч. Принаймні для стояння на двох — достатньо. Але людині не стоїться на місці. Вона завжди намагається намацати якомога більше ґрунту. На майбутне, як кажуть, про всяк випадок, про запас. Щось таке. Звідси походять танці. Звісно, не самі танці, а ідея танців. І не «походять», а радше «виникають», адже «ходити», «походжати», «походити» - прерогатива
людини. Людина охоче ходить, повзає, літає. Але вкрай неохоче й нестійко стоїть. Тому й намацує землю під ногами. Step by step. Із такої практики і виникли танці. Степ — найобширніше місце для стояння. Тому степові люди спокійніші та впевненіші від горян, уражених
вродженим страхом оступитися, втратити точку опори.
Тому й танці горян більше схожі на тупцяння на місці, тому лише степовики можуть дозволити собі кружляння в танці й стрибки через вогонь.
Хоча насправді вся хореографія, незалежно від ландшафту, витанцювалася з неможливості стояти на місці. Попри все. Попри страх упасти. Попри ризик втратити стійкість. І навіть попри те, що крок уліво, крок управо традиційно вважаються втечею, а в рухомі цілі зазвичай стріляється без попередження. Звідси «походять» евфемізми. Замість «вліво» чи «вправо» ми кажемо «праворуч» та «ліворуч», аби відкинути будь-який натяк на можливість руху. Мовляв, ми собі тут просто стоїмо,
винятково жестами рук окреслюючи простори непідвладних володінь. Жодного натяку на напрям, керунок, вектор - лише статика місцезнаходження, становища, пристанку. Наш вічний стан нестійкої рівноваги немов урівноважується потенційною невичерпністю простору, запасним майданчиком для падіння. Може, так ніхто не помітить, що ми вже втратили едину точку опори і тепер міцно стоїмо на двох. Себто — на місці.
Місце, як уже було сказано, складається з безлічі точок. А отже, кожне місце — маленький Всесвіт. Якщо лише для всесвітів прийнятні означення «більший» чи «менший». Місце завжди окреслюється дуже приблизно. Коли ми
розводимо руки, демонструючи обсяг чи обшир, ми завжди дуже приблизні. Вкрай приблизні. Тому «край» для нас — і територія, і межа. Тому ми так плутаємося в словах, означеннях, знаках. Тому кохаємося в евфемізмах.
Тому постійно значимо територію і
пошуках справжнього значення надаємо речам безлічі означень, окреслень. Окреслюємо понятійні поля. Креслимо магічні кола. Ставимо мітки. Робимо зарубки. Проводимо демаркаційні лінії.
Лінія, попри те, що також містить безмежно велике число точок, очевидно менша за місце. Ми знаємо це. Ми бачимо це. Це видно навіть неозброєним оком, і жодна теорія не переконає нас у протилежному. Крім того, лінія має ще одну очевидну перевагу. Перевагу обмеження.
Рушити з місця лінією можна-бо лише у двох напрямках.
Праворуч або ліворуч. Уперед або назад. Не треба роззиратися навсібіч. Не конче мучитися проблемою вибору. Можна підкинути монету. Можна піти за вітром.
Покотитися під ухил. Поплисти за течією.
Можна, щоправда, й рушити вгору. Однак це важко і потрібно небагатьом. Тому для загального заспокоєння існує векторна алгебра, де чорним по білому записано рівноправність усіх напрямків. Рівноправність чорного і білого.
Але й вибір напрямку руху — це привілей обраних, а тому «вгору» чи «вниз» і справді відрізняються несуттєво. Суттєво взагалі рушити, зрушитися. Адже для цього потрібно змінити точку опори. Тобто, по суті, знову знайти її. Рух складається з безперервного пошуку і зміни точок опори. Тому рухатися так важко. Тому зважитися на
рух майже неможливо. «Дайте мені точку опори, і я переверну...», — сказав Архімед і навіть не поворухнувся.
Бо перевернути Землю набагато легше, аніж повернутися самому. Коли сегменту рухливості очних яблук бракує, аби
побачити яблуко позад себе, доводиться ворушити ногами. Яблуко, звісно, — спокуса.