Кузьміна каже

Мені не сподобалася книжка Стівена Кінга. На цьому все, до побачення. Кінг — моя письменницька ікона. Як і багато міленіалів я дорослішала з «Воно», «Куджо», «Сяйвом» і вважала їх ідеальними текстами. Умовний «новий» Кінг мені також заходив, нещодавно я проковтнула «Згодом», а «Країна розваг» — взагалі одна з улюблених. Тому я взяла «Голлі» як читацькій подорожник — прикласти до ранки від «Задуму», який мені не зайшов. І на початку подорожник працював — було захопливо, було жаско, було досить огидно, але в першу чергу цікаво.А тоді я усвідомила, що мучаю книжку вже кілька тижнів, хоча зазвичай Кінга читаю за вечір-другий. Мабуть, мені було забагато ліній. І забагато тригерів. 1️⃣ У «Голлі» ми маємо подружжя стрімко старюючих інтелектуалів, які намагаються продовжити своє життя в дуже специфічний і гидкий спосіб (так щоб без спойлерів). Але попри всю специфічність спосіб не дуже працює. Частина розділів це їхні POVи з максимальним зануренням у біль, когнітивні зміни й страх смерті. Я боюся старості. Сильно. І ці розділи мене дуже тригерили. 2️⃣ Друга лінія — це спроби Голлі, приватної детективки, на честь якої названа книжка, сепаруватися від дуже токсичної і мертвої (це не спойлер) матері. 3️⃣ Третя лінія — молода поетка вчиться у дуже-дуже старої та геніальної колеги. І вона поволі відходить. І мені було дуже страшно це читати. Страшніше, ніж про професорів-маніяків. 💔 Фоново ще проскакують історії самотньої матері, яка має проблеми з алкоголем, дівчини-лесбійки з консервативної родини, яка пережила жахливі випробування, ковіду, клятого Трампа. Я читала повільно, долаючи приступи нудоти та сумних роздумів про старість і смерть. Я була перевантажена і ледь продиралася крізь текст. Нарешті дочитала. Фінал класний, усі отримали по заслугах. Але як же я втомилася від цього тексту. #Кузьміна_читає

а ще! я вчора почала історію Олени Кузьміної з цієї збірки — «Сімейна справа». і це прекрасно. це просто чудова дзеркалочка на романтичні історії в яких дівчина вся така незграбна, її треба рятувати, вона плаче від зайвого подиху вітру, біла ворона в сім’ї, ну і взагалі її всі обіжають. і тут зʼявляється ✨він✨. який спочатку, звісно ж, також її булить, але вона звертає увагу на те, який же ✨він✨ гарячий. так от у пані Олени — все навпаки. він — тюхтій. а от ✨вона✨ — ніндзя на мінімалках, називає гг лише «вилупок», постійно ставить його на місце і, звісно, ж давно приховує, що вона його не ненавидить. і щоб не видавати свого приязного ставлення — ще зі школи його задирала. і я відчула такі дивні емоції. я спочатку така «та чого ти вопше на неї заглядаєшся?! вона ж тебе обіжає!!». а потім подумала, вау. коли все навпаки, то я думаю «ну шо ж, він просто загадочний хуй, це такий типаж, треба потерпіть». не знаю, що це: подвійні стандарти, внутрішня мізогінія чи ще щось. але подумати є над чим. ну і історія написана шикарно) не знаю, що там далі, але поки дуже подобається.

Ще ніколи мій день народження не припадав на день жалоби.Мені сьогодні 37. Ще один особистий рік позаду. Цього року я занадто часто забувала про те, як зі мною не можна. Занадто рідко казала «ні». Але все ж зуміла отримати «так» від омріяного видавництва. Не завершила рукопис другої частини трилогії, бо після заповітного «так» накинулася на редагування першої. Написала повість у збірку роментезі, яка вже вийшла друком. Якщо будете йти повз стенд Букбанди на «Книжковій країні» і вам засліпить очі, знайте, то сяє обкладинка «Часу тіней».Дуже багато вчилася. Мала ще більше проблем зі здоровʼям. Вилікувала гастрит, але досвід такий собі, нікому не раджу. Завжди вважала роботу своєю найміцнішою опорою, але цього року опору добряче розхитало. Важливі люди зникали з мого життя. Ще більш важливі залишалися поруч. Люди — це мій найцінніший скарб. Зловила себе на цій думці вчора на «Книжковій країні», спостерігаючи, як двоє моїх друзів ледь не бʼються через те, що обрали мені на подарунок однакову книжку.Люди поруч це мій скарб. Моя сила, моя сміливість.Тож дякую, що зі мною🤍

Вчора на спільних читання у Чернівцях зачепили цікаву тему — хто скільки відсотків готовий вирізати з рукопису на вимогу редактора.Хтось казав, що жоден редактор не має права видаляти щось з тексту, бо тільки автор знає, яким має бути текст. Комусь легко видаляти, а важко навпаки дописувати. Хтось — що видалення має бути виправдане. Усі підходи авторів та авторок дуже різні.Моя перша думка була — та хоч 100 відсотків. Бо я загалом багато видаляю, коли редагую, можу викидати цілі розділі, якщо вони відчуваються «порожніми» або зайвими. Ну і просто люблю редагувати, це класний процес, який я сприймаю як інтелектуальний виклик. А якщо ще з редакторкою чи редактором метч — то взагалі. Але зрештою мені відгукнулася думка однієї з авторок, що є певні сцени, заради яких був весь текст і їх точно варто залишати. Тепер цікаво проаналізувати свої тексти та сформулювати ось ці опорні точки й чи збігаються вони з класичними елементами схем сюжету.Це вже вимальовується нова рубрика: уявні вправи з письменницької майстерності, які не вистачає часу робити😅

📌 Дослухала першу лекцію курсу зі структурного редагування й зараз помчу слухати другу (паралельно збираючи презентацію айдентики, бо період зараз шалений. Ніби колись був інший).Курс класний. Мені дуже подобається позиція лекторки, подобається матеріал, подобається подача. Думаю, що трошки підзароблю грошей та візьму платну частину.❗️А вам нагадую, що доступ до лекцій безоплатний — хапайте цю можливість.Трошки інсайтів з лекції:Структурне редагування робиться в кілька етапів:1️⃣ Читання + коментарі виключно для себе (будь-які формулювання, аби тільки не загубити думку)2️⃣ Перерва3️⃣ Висновки з порадами для автора4️⃣ Ітерації правок на різних рівняхРівні редагування1️⃣ Структура = смисли + сюжетні лінії2️⃣ Епізоди3️⃣ Мова❌ Якість тексту можна оцінювати кількістю помилок на рівні фактажу❗️ Роботу треба будувати довкола сильних сторін автора чи авторки (те, що подобається, те, що викликає захват)Тут намагалася порефлексувати, які мої сильні сторони, але зараз стан такий, що сильною стороною я вважаю виключно вміння чемно чекати. Все решта видається слабкими. ❗️ Ідеалу не існуєМовний пуризм це часто спроба редакторів_ок замаскувати брак знань💔 Що мене тригерить: в лекції багато про екологічне спілкування, доброту, підтримку та увагу до авторів та авторок, про те, які автори та авторки потрібні ринку, як треба відпочивати після інтелектуальної роботи, скільки годин варто виділяти на ті чи інші задач, що не можна мовчати про негативні досвіди й треба ними ділитися, щоб ринок ставав кращим. Але це все настільки не збігається з моїми досвідами, що просто ауч. Але я хочу, дуже хочу, щоб ринок прийшов саме до такого стану, про який йшлося в лекції. І докладатиму зусиль, наскільки це можливо. #Кузьміна_нотує

Про маленькі справи і маленькі вправиСтан у мене зараз важкий, але я не можу допомогти собі якось радикально — поїхати на ретрит чи в санаторій чи навіть взяти кілька вихідних і побути офлайн, тому шукаю способи точково робити собі краще й справлятися. Я дуже люблю Аллу Малкін — і за теми, які вона зачепає (тривожність, РХП, маленькі кроки), і за гумор, і за погляди на життя.І саме в неї я знайшла вправу, яка мені дуже допомогла в середу. Алла називає цю штуку внутрішній Дамблдор (але ми знаємо, що дідо був не такий уже й добрий) і суть вправи в тому, щоб поговорити з кимось добрим, з кимось, хто сто відсотково на твоїй стороні. Прям от записати, що б цей персонаж тобі сказав. Я обрала собі Білла Денбро з «Воно» — бо на відміну від апатичного кіношного персонажа в книжці це справжній лідер і правда дуже добрий чоловік. А ще письменник.Я прям сіла і списала сторінку, вигадуючи, що б він мені сказав, щоб зараз підтримати. І якщо перші речення давалися важко (раціо прям волало, щоб припинити робити хуйню і шла закривати таски), то під кінець я кайфонула. Ця вправа наче тепла ковдра, в яку сама себе кутаєш та обіймаєш. І попри те, що звучить вона просто (і навіть не дуже серйозно), мені вона дала колосальний прилив сил. Про запас я ще тримаю Келсьє з «З-Імли-Народжених». Якщо стане гірше, далі сяду говорити з ним. А від кого з персонажів ви б хотіли отримати підтримку?

Тож. Тиждень тому брала участь у фесті Поділля Open у Кам'янці. Для мене це перший досвід подій у такому форматі — і я безмежно вдячна організаторам та організаторкам за запрошення.Ми з колегою мого серця Анастасією Нікуліною мали 3 події. Кожна — емоційна та яскрава, але найбільше мене вразили підлітки з військового ліцею. Такі розумні, такі дорослі, такі небайдужі. Незадовго до цієї поїздки я вела виснажливу дискусію з близькою (вже ні) людиною, яка наполягала, що в цієї країни немає майбутнього. Але я побачила те саме майбутнє на власні очі. Кожен з них міг підтримати розмову про книжки, називали серед прочитаного все жанрове розмаїття: від«Аделіни» до Шкляра. На наступний день, коли погода зіпсувалася, грілися міцними обіймами наших гостей з Бахмутського культорологічного коледжу та смаколики з кавʼярні , яка приймала нашу подію. Я щаслива та вдячна. Неймовірно надихає бачити фести, які проводять багато років, до яких долучаються колеги, бібліотеки, громада, бізнеси та міська влада.

Спонсор нічних дописів — шахеди▪️ Дочитала «Задум», не сподобалося. От наскільки мене емоційно розірвало від «Жовтоликої», настільки це історія була нудна, передбачувана й місцями навіть обурлива. Особисто для мене, підкреслюю, бо десь розумом я усвідомлюю, що це добре написана історія, яка багатьом зайде. ▪️ Потихеньку виходжу з неписуна й все ще не втрачаю надію завершити чернетку другої частини трилогії до 25 квітня. ▪️ Багато читала про судові справи, щоб змоделювати більш-менш реалістичний судовий процес. Виловила, що несвідомо списую події зі справи Дрейфуса, яку колись в іншому житті використовувала для свого персонажа на рольовій грі. Встигла про все це вже й забути, згадала, тільки коли перечитувала статтю про справу. ▪️ Слідом усвідомила, як я жахливо знаю історію. Розрізненні шматки якихось супер поверхневих знань, яких не вистачає для роботи над текстом. Що ж, попереду довгі години самосвіти. ▪️ У першій частині треба буде правити ще дещо: якщо події відбуваються в країні, де вірять, що світ породили боги-близнюки, а парні числа священні/сакральні/частіше вживані, то навчання має тривати не 7 років, а 8. Дуже хочеться принести цю світлу думку редакторці, бо за пів року я вже звикла їй нести всі правки. Але вже немає сенсу, чекаю дату, коли буду нагадувати про себе й питати про долю рукопису (а вона все ближче)▪️ Фест у Кам'янці був уже тиждень тому, а я досі не зробила про нього допис.

Я хочу завершити рукопис другої частини трилогії до 25 квітня. Але стикнулася з низкою неочікуваних проблем, які мене гальмують 1️⃣ Брак вражень Найкращі описи в мене виходять, коли я підкладаю під вигадані локації та події щось з реального життя, найчастіше з подорожей. Локації, в яких зараз діють мої персонажі, натхненні мавританською Іспанією. Але взяти й поїхати туди за враженнями я не можу. Дивлюся фото та відео Гранади, але це не те. Мені потрібні запахи, звуки, відчути щось екзотичне тілом.Найекзотичніше, що я бачила останнім часом — це оранжерея в Ботсаду. Тому деякі речення виходять порожніми, штучними і це дуже мене засмучує.2️⃣ Ефект Даннінга-Крюгера Чим більше досвіду та знань я збираю, тим важче стає писати. Я вже бачу, скільки сцен треба буде редагувати, і це зжирає радість від процесу.3️⃣ НевизначеністьЯк би я не любила цю історію, важко працювати над другою частиною, допоки не визначена доля першої. І чим ближче до 26 березня, коли я буду нагадувати про себе, тим важче концентруватися на рукописі.4️⃣ Проблеми з оргією 😅Зазвичай перед лінійною роботою над першою чернеткою я пишу 2-3 яскраві розділи, щоб налаштуватися на текст. У випадку з цим рукописом одним з таких був розділ з оргією. За планом його вже пора додавати в сюжет, але герой мені розказує, що не хоче туди йти. Не на часі йому, ну. Каже, має більш важливі справи. А розділ хороший, смішний, я не хочу його викидати. Поволі намагаюся вийти з цього стану й писати далі. Бо треба. #Кузьміна_пише

Архісюжет та мінісюжетАбо як я нарешті зрозуміла, що не так з моїми книжкамиБожечки, ну чому книжка Роберта Маккі «Оповідь» не трапилася мені 5 років тому? Роберт Маккі водить 3 великі набори принципів побудови оповіді:1️⃣ Архісюжет — оповідь будується довкола активного протагоніста, який бореться насамперед із зовнішніми силами. Плин часу послідовний, причинно-обумовлений. Кінцівка закрита. Зміна абсолютна й незворотня. 2️⃣ Мінісюжет звужує елементи класичного архісюжету — внутршіній конфлікт, пасивний протагоніст, декілька протагоністів. Відкрита кінцівка.3️⃣ Ще є антисюжет, який повертає архісюжет у зворотному напрямку, але сьогодні не про нього. Архісюжет — це відправна точка всього мистецтва оповіді. Тоді як мінісюжет залишає питання, на які мають відповісти самі глядачі (або читачі, але Маккі пише для сценаристів). І після нього залишається деякий осад. Мінісюжет може завершиться смисловою та емоційною недомовленістю. Оповідач-мінімаліст свідомо дає критичний шматок роботи глядачам. Класичний архісюжет є відображенням людської свідомості. Є моделлю нашої пам'яті та передбачення. Переважна більшість людей не сприймає мінісюжети та антисюжети як метафори свого життя й втрачає інтерес до таких історій. Так, у цих форм є аудиторія. Але вона значно менша. І значно вибагливіша. Починати кар'єру варто саме з класичного архісюжету. Ще Маккі пише, що фентезі взагалі за замовчуванням має бути саме з архісюжетом. То що не так з моїми книгами?Увсе, що я робила до трилогії: і «Лабіринт», і «Морок», і попередні невидані романи, і малі форми — це були спроби в мінісюжети. Бо мінісюжети подобаються мені як людині, як читачці, як авторці.Але. Алееее. Треба спочатку навчитися працювати з архісюжетами, бо це відправна точка. І зрозуміти його можна не подивишивсь/прочитавши багато архісюжетів, а створивши його. Трошки сумно. Попереду багато роботи, але, принаймні, я хоч зрозуміла напрямок.