iPress | Міжнародна преса українською

Європа, що розвивається, стала історією успіху ЄС. Її наступний прорив може початися з українських оборонних технологій. Дещо з допису Тімоті Еша:Упродовж кількох останніх тижнів я брав участь у низці конференцій, присвячених новим викликам, що постають перед регіоном Emerging Europe майже через сорок років після падіння комунізму 1989 року. Там постійно говорять про те, що більшість країн регіону вже досягли статусу держав із середнім рівнем доходу і стикаються з типовими для цієї категорії пастками: зростанням, що ледь перевищує один відсоток, несприятливою демографією, збільшенням державного боргу, сумнівами щодо конкурентоспроможності, а також посиленням поляризації, популізму й правого радикалізму. Занепасти духом неважко. Але варто на мить поглянути на речі в історичній перспективі – і тоді разюче перетворення, яке відбулося в Emerging Europe за ці майже сорок років, постане в усій своїй неймовірності. У 1993-1994 роках я жив в Україні під час гіперінфляції. Впродовж 1990-х працював економістом у різних міжнародних фінансових організаціях, допомагаючи переходу від планової до ринкової економіки. На той час це скидалося на гераклів подвиг, майже нездійсненне завдання.  Проте привабливість перспективи вступу і, очевидно, прагнення позбутися комуністичної системи спонукали ці країни виконати домашню роботу, затягнути паски й запровадити вимоги acquis та пов'язані з ними реформи. Коли сьогодні відвідуєш Варшаву чи Будапешт, вражаєшся: перед тобою нормальна, добре функціонуюча розвинена ринкова економіка, де все працює, де можновладці говорять тією самою мовою, що й на Заході, і стикаються з багатьма тими самими проблемами. Для мене це перетворення абсолютно приголомшливе, а весь регіон – справді величезна історія успіху. Центральне місце в цьому разючому перетворенні посідає процес вступу до ЄС, який дав орієнтир реформ і фінансування для їх здійснення. Вступ до ЄС забезпечив регіону успішний економічний розвиток і процвітання. Важливо й те, що він, як правило, приніс мир і безпеку – ключові чинники успішного економічного перетворення. Зважаючи на все викладене, я все ж хочу зафіксувати свою позицію чітко і без застережень: економічний розвиток – ні, повне перетворення – Emerging Europe за ці майже сорок років є нічим іншим, як дивом, і заслуга в цьому належить Європейському Союзу. Ключові виклики, що стоять сьогодні перед Emerging Europe, багато в чому схожі на виклики розвиненої Європи. Тож ідеться про підвищення довгострокового зростання, конкурентоспроможності і розв'язання цих проблем в умовах стрімкого старіння населення та зростання державного боргу. Зрештою, гадаю, довгострокове рішення для цих економік полягає в переході на вищі щаблі ланцюга доданої вартості. А це означає інвестиції в освіту, ШІ, дерегуляцію, формування культури інновацій і змін, а також відкритість до якісної міграції. Приклад України, а також Туреччини, показує, як можна трансформувати армію та оборонну промисловість завдяки технологіям і отримати максимальну віддачу від кожної витраченої гривні. Саме це Європі треба наслідувати. Шлях до вищої позиції у глобальному ланцюгу доданої вартості – це партнерство з Україною у сфері оборонних технологій. Сьогодні Україна перебуває на передньому краї дронової війни: поза будь-яким сумнівом, вона виграє битву ітерацій проти росії, проте потребує співпраці з європейськими партнерами для залучення фінансування і масштабування. Європа має інтегрувати українські оборонно-технологічні компанії та їхні можливості у власні військово-промислові ланцюги постачання. Це місія критичної важливості для Європи – як щодо її оборони, так і щодо ширшого майбутнього європейської економіки. Річ не лише в тому, скільки витрачається на оборону, а в тому, як саме витрачаються ці гроші. Підсумовуючи: нам слід домагатися кращої відчутної віддачі від оборонних витрат, а не просто бездумно їх збільшувати. А з огляду на те, що технології змінюють природу війни, на порядку денному – повне переосмислення оборони.

Трамп, Епштейн і жінка з орбіти Ґейтса. Що приховує постать Мелані Вокер. Дещо з публікації Wall Street Journal:У вересні 2017 року робота докторки Мелані Вокер із Біллом Ґейтсом добігала кінця. Понад десятиліття Вокер працювала у Фонді Ґейтсів, а потім – у приватному офісі мільярдера. Влітку 2017 року стосунки між Вокер і Ґейтсом набули сексуального характеру.Вокер звернулася до одного зі своїх найближчих знайомих – наставника, який майже три десятиліття підтримував і спрямовував її: Джеффрі Епштейна. "Щодо БҐ. Тобі досить просто сказати: знай, я розповіла Джеффрі все. Все", – написав Епштейн у текстовому повідомленні. Вокер відповіла, що "боїться, що він одразу ж помститься".Коли цього тижня Ґейтс постане перед Конгресом, йому доведеться відповідати на запитання про це листування.За словами самої Вокер, у 1990-х роках її познайомив з Епштейном Трамп. Вона налагодила тісні стосунки з британським принцом Ендрю і тривалий час була партнеркою Стівена Синофскі, колишнього топменеджера Microsoft, який також мав зв'язки з Епштейном.Але, мабуть, найважливішою була її роль серед тих, хто допоміг Епштейну увійти в коло Ґейтса після засудження 2008 року за схиляння неповнолітньої до проституції.Фонд Ґейтсів розпочав власне розслідування своїх зв'язків з Епштейном. Слідчі вже розпитували про Вокер і характер її стосунків із Ґейтсом.Документи свідчать, що з часом стосунки Вокер із Ґейтсом і його колишньою дружиною Меліндою Френч Ґейтс стали напруженими. Водночас вона, схоже, зберігала відданість Епштейну – давньому другові й покровителеві – аж до його смерті 2019 року.У заяві адвокат Вокер Девід Флейсіґ назвав її "постраждалою від Джеффрі Епштейна" – людиною з попереднім травматичним досвідом, яка потім витримала "стосунки під примусом, що тривали десятиліттями і закінчилися лише з його смертю".Речник Ґейтса заявив, що той "не знав про характер стосунків між Вокер та Епштейном, їхні спільні мотиви чи подробиці їхньої спільної історії". "Листування між Епштейном і Вокер свідчить про те, що Епштейн активно заохочував Вокер розпочати сексуальні стосунки з Ґейтсом", – додав речник.Спершу Епштейн і Вокер обговорювали можливість її роботи моделлю для Victoria's Secret. Однак під час розмови він змінив напрям – принаймні так сама Вокер розповідала оточенню. Забудь про модельний бізнес, порадив він. Краще вступай до медичної школи.У 2006 році Вокер почала працювати у Фонді Ґейтсів. Саме там вона потоваришувала з Борисом Ніколичем – імунологом із Гарварду, головним науковим радником Ґейтса.Коли 2009 року вона дізналася, що Ніколіч переходить до приватного офісу Ґейтса, Вокер запросила його на обід і фактично виступила лобісткою Епштейна. "До того моменту я ніколи не чув про Джеффрі Епштейна", – повідомив він.Для Епштейна Ґейтс був головним трофеєм. Доступ до одного з найбагатших людей світу, його масштабного фонду та унікальної здатності об'єднувати людей у сфері глобальної охорони здоров'я дав би Епштейну легітимність, якої він так прагнув після засудження 2008 року.У січні 2011 року Епштейн готувався до зустрічі з Ґейтсом. Напередодні Вокер надіслала Ґейтсу листа, де назвала Епштейна "одним із найближчих друзів", розповіла про його погляди на проблему глобальної бідності, а також назвала його людиною, завдяки якій сама вирішила вступити до медичної школи.Вона виклала особисту філософію Епштейна: "роби лише те, що приносить тобі радість". І додала: "Навколо Джеффрі крутяться найкращі люди світу. Він дуже дискретний. Просто кажу…".Ґейтс визнає, що в 2011-2014 роках кілька разів зустрічався з Епштейном, зокрема в його нью-йоркському особняку, щоб обговорити питання доброчинності.У серпні 2014 року Вокер надіслала Ґейтсу листа, який виглядав як попередження щодо Епштейна: у стосунках із ним Ґейтсу варто "тримати здорову дистанцію в усьому, що стосується особистого".У липні 2017 року Вокер написала Епштейну, що Ґейтс – "дуже огидний" і "зовсім не такий, яким його вважають люди". Вона назвала його "величезним тягарем" і написала, що почувається "в пастці".

Україна не програє. росія не перемагає. Динаміка змінилася, і це змінює все. Головне з публікації Енн Епплбом:Дрони-перехоплювачі зі штучним інтелектом стали можливими завдяки складній мережі радарних систем, акустичних датчиків та інших засобів, які сотні великих і малих українських технологічних компаній щодня розробляють і вдосконалюють, використовуючи дані безпосередньо від таких солдатів. З цією постійно вдосконалюваною інформаційною системою пов'язані й інші підрозділи по всій країні – і не лише у фургонах. Український оборонний аналітик Андрій Загороднюк називає цю систему дронів, моніторів, навігації на основі штучного інтелекту, випробуваних у боях роботів та з'єднаних між собою солдатів "мережевою ситуаційною обізнаністю" – і саме ця система пояснює, чому сприйняття цієї війни раптом змінилося. З 2022 року чимало публічних дискусій про війну, навіть у Європі та США, відтворювали наратив, який просувала російська пропаганда, мовчазно припускаючи, що Україна, поступаючись за чисельністю й озброєнням, зрештою програє. Коли у 2025 році адміністрація Трампа припинила постачати Києву військову й фінансову допомогу, дехто у Вашингтоні очікував – а може, й бажав, – що кінець настане швидко. Натомість Європа надала гроші. Українське суспільство створило мережеву ситуаційну обізнаність. Лідери Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів і Саудівської Аравії говорили з Україною не зі співчуття до жертви війни, а тому, що хотіли придбати дрони-перехоплювачі. Іранці використовують ті самі дронові технології, що й росіяни, і українці краще за будь-кого знають, як із ними боротися. Українці не програють. росіяни не перемагають і, що важливіше, не знають, як перемогти. Якщо за останні два роки головним сюжетом було повільне, виснажливе просування росії вперед, то цього року картина зовсім інша. Від початку весни, з початком щорічного наступу, росія втратила в Україні більше територій, ніж захопила. Нині важко збагнути, як російська армія може рухатися вперед, бо лінія фронту – це взагалі не лінія, а широка заборонена зона завширшки близько 32 кілометрів. Усе в цій зоні видно з дронів, тож будь-яка російська вантажівка, танк чи піхотинець, який намагається атакувати нові українські позиції, миттєво виявляється і легко вражається. Хоча росіяни не в змозі зрушити лінію фронту, вони досі можуть використовувати дрони й ракети, щоб вбивати мирних жителів і нищити цивільну інфраструктуру в українських містах. Апетит путіна до таких ударів зростає, бо жодного іншого практичного способу завдати шкоди Україні в нього немає. Але путін не визнає того, що його сторона також вичерпує засоби ППО. Це дозволило українським далекобійним дронам успішніше вражати об'єкти нафтогазової інфраструктури росії – з видовищними вибухами й скороченням нафтопереробних потужностей щонайменше на 20 відсотків. Майже всі великі нафтопереробні заводи в центральній росії зупинили або скоротили виробництво, а деякі були уражені вже не вперше. Із такою самою регулярністю нова хвиля українських дронів із дальністю 160 кілометрів б'є по складах боєприпасів, логістичних центрах і ланцюгах постачання глибоко в тилу на окупованих росією територіях. Упродовж чотирьох років Кремль раз по раз запевняв російське суспільство, що війна триває успішно, що України як справжньої країни не існує, що перемога невідворотна. Але це важко поєднати з панікою, що охопила Москву минулого місяця, коли щорічний військовий парад скоротили через побоювання, що його перериватимуть українські дрони. Навіть без переговорів росія та Україна можуть рухатися до нового статус-кво. Рано чи пізно лінія фронту перетвориться не просто на нейтральну смугу, а на де-факто демілітаризовану зону – подібну до тієї, що розділяє дві Кореї; її регулярно патрулюватимуть і підтримуватимуть дрони. Для України це не буде беззаперечною перемогою, але для путіна стане великою поразкою: його головна мета – знищення всієї України, викреслення її з мапи – так і не здійсниться.

Сучасна війна та системний дефіцит навчання. Дещо з другої частини публікації Міка Раяна: Відповідь України на дедалі масштабнішу загрозу з боку російських дронів – це взірець структурованого навчання під вогнем: безперервний цикл, у якому кожна тактична інновація росії – нові маршрути безпілотників, нові частоти, нові засоби радіоелектронної боротьби, термобаричні бойові частини на дронах "Шахед" і "Герань" – отримує відповідну українську адаптацію в системах виявлення, технологіях перехоплення та доктрині бойового застосування. Найвагоміша українська інновація у сфері протидії дронам – і найразючіший приклад того, що Захід не зміг впровадити рішення, яке з’явилося просто в нього на очах, – це розробка дешевих дронів-перехоплювачів. Наприкінці 2024 року Україна розробила та розгорнула перехоплювачі вартістю 1-5 тисяч доларів, здатні надійно знищувати близько 70% російських дронів типу "Шахед", які коштують утричі більше. Економіку протидронової війни було перевернуто. Дешеве рішення місцевого виробництва, яке можна швидко адаптувати, докорінно змінило вартісний розрахунок стратегічних дронових ударів. Низка держав уклала партнерські угоди з Україною для спільного виробництва дешевих дронів і перехоплювачів – виробничі потужності створено як в Україні, так і по всій Європі. На початку 2026 року Україна виготовила 100 000 дронів-перехоплювачів, і обсяги виробництва зростають. Середньодобове постачання FPV-перехоплювачів сягнуло 1 500 одиниць; кожен із них інтегровано з радарними системами для автоматизованого або напівавтоматизованого запуску та з мобільними вогневими групами – для відбиття масованих нічних атак безпілотників типу "Шахед". Економіка цієї спроможності є ключовою для розуміння природи й глибини інституційних прорахунків Заходу. Один перехоплювач Patriot коштує понад 3 мільйони доларів; ракета NASAMS – трохи більше мільйона. Кожен "Шахед" обходиться росії у виробництві щонайменше в 35 тисяч доларів. Українські дрони-перехоплювачі, навпаки, коштують від 1 000 до 5 000 доларів за одиницю, а середній показник перехоплення станом на березень 2026 року перевищив 90%. Ця цінова диспропорція є визначальним викликом для планування протиповітряної оборони Заходу на наступне десятиліття: вона вимагає докорінного переосмислення застарілих систем контрактації та закупівель, а також структурного тяжіння до дорогих систем, що домінує в західній закупівельній культурі. Такого переосмислення так і не відбулося. Гальмівним чинником стала не нестача знань про загрозу чи рішення, а  інституційна неохота до змін. Ця невдача не обмежується однією країною. Це колективний інституційний прорахунок Заходу – США, НАТО, Європи та Австралії. Розслідування Defense One 2024 року виявило, що в деяких ключових центрах вивчення воєн Збройних сил США до важкої, але технологічно насиченої війни в Україні, схоже, ставилися як до однієї теми серед багатьох. Морська піхота не проводила прямих інтерв'ю з українськими військовими, покладаючись натомість на інші роди військ і союзників для збору першочергових відомостей. Військово-морські сили США взагалі не змогли описати власний підхід до засвоєння уроків війни в Україні. Конгрес США, принаймні, виявляв пильність: Закон про Національну оборонну стратегію на 2025 фінансовий рік, ухвалений Сенатом, зобов'язав армію регулярно звітувати перед Конгресом про заходи з виявлення, поширення та впровадження знань, здобутих у ході війни. Підхід НАТО до протидії дронам виявився не менш повільним в адаптації. Суттєві прогалини зберігаються в загальносоюзній доктрині та закупівлях. Європейські держави, які все ж придбали певні спроможності з протидії дронам, нерідко не мали відповідної доктрини, програм підготовки, закупівельної політики та оперативних концепцій для їх ефективного застосування. Провал у передаванні технологій – чи не найразючіша складова цієї ситуації. Україна послідовно й відкрито пропонувала ділитися досвідом протидії дронам. Гальмівним чинником була не нестача знань, а інституційне небажання їх отримувати та впроваджувати.

Сучасна війна та системний дефіцит навчання. Дещо з першої частини аналітичної публікації Міка Раяна:У 2023 році на авіабазі Мачулищі поблизу Мінська було уражено російський літак далекого радіолокаційного виявлення А-50. У березні 2026 року американський літак далекого радіолокаційного виявлення E-3 Sentry, що стояв просто неба на саудівській авіабазі приблизно за 700 кілометрів від Ірану, був знищений під час операції "Епічна лють". Між цими двома епізодами є одна принципова відмінність: ВПС США мали роки попереджень про відповідну загрозу й не відреагували на них. На стратегічному рівні провал навчання ще очевидніший. Адміністрація Трампа не засвоїла головного політичного уроку з війни в Україні: навіть значно слабший учасник конфлікту зберігає власну суб'єктність. Такі воюючі сторони здатні роками чинити спротив іноземній збройній агресії, якщо потрібно. Контраст між інерцією інституційного навчання на Заході та швидкістю навчання супротивників є одним із визначальних стратегічних фактів нинішнього десятиліття. Західні уряди й армії повільно інституціоналізують уроки України та Ірану. Їхні противники – ні. Китай, росія, Іран і Північна Корея сформували авторитарний ринок знань, у якому бойовий досвід – від застосування безпілотників і радіоелектронної боротьби до промислової мобілізації та стратегічного примусу – поширюється значно швидше, ніж готові визнати багато західних інституцій. Військові інституції є архетиповими "одноконтурними" учнями. Вони чудово адаптуються тактично – у межах доктринальних обмежень, але структурно опираються перегляду базових доктрин. Дефіцит навчання вражає західні військові інституції. Це не проблема ресурсів і не брак відповідної інформації. Це виклик організаційної культури, індивідуальної та інституційної скромності, філософії керівництва й політичної байдужості. В епоху, коли війна ще ніколи не була такою відкритою, свідомо не навчатися – це стратегічне рішення з тяжкими наслідками. У військових організаціях роль колективної схеми виконує доктрина. Уроки з конфліктів в інших країнах, що підтверджують чинну доктрину, засвоюються легко; ті, що ставлять її під сумнів, – маргіналізуються, переосмислюються або ігноруються. Культура, що заохочує конформізм, карає за помилки й просуває по службі не за інноваційне мислення, а за управлінський хист, породить організацію, що погано навчається. Найдезорієнтуючою рисою адаптації до сучасної війни є її темп. Українські підрозділи безпілотників нерідко оновлюють програмне забезпечення щодня. Тактика на рівні підрозділу змінюється кожні один-два тижні. Тактика комбінованих дій на вищому рівні – у циклі від двох до трьох місяців. На тлі цього темпу змін західні військові інституції, що діють у циклах закупівель, вимірюваних роками, і циклах перегляду доктрини, вимірюваних десятиліттями, – структурно розсинхронізовані. Україна створила одну з найвагоміших у світі платформ навчання ШІ в реальних бойових умовах. Система "Очі" централізує відеопотоки з понад 15 000 фронтових екіпажів безпілотників. З 2022 року було накопичено два мільйони годин відеозаписів з безпілотників, що приблизно дорівнює 228 рокам безперервного спостереження; на цій базі навчаються моделі ШІ, які аналізують бойову тактику, розпізнавання цілей і оцінку ефективності систем озброєння. Це не ШІ для ураження цілей. Це ШІ, застосований до завдання навчання: побудова безперервно оновлюваної моделі того, що спрацьовує, що ні і чому, – на основі найбільшого з коли-небудь зібраних наборів даних про сучасний бій. Практичні наслідки цих інвестицій уже очевидні: впровадження ШІ-наведення в операціях українських FPV-безпілотників підвищило ефективність ударів з 30-50 до 80 відсотків. Україна, Ізраїль і Сполучені Штати – в реальних бойових умовах, швидко й масштабно – продемонстрували, що ШІ може виконувати роль прискорювача навчання.

Чому Трамп обрав "малого Трампа" керувати розвідкою. Білл Пулте прийшов не з досвідом, а з відданістю президенту. Головне з публікації Wall Street Journal:Очільник відомства, що наглядає за іпотечним ринком країни, звернувся до президента Трампа із, на перший погляд, зухвалою пропозицією: змінити Тулсі Габбард на посаді директора національної розвідки. Трамп, який останніми днями дедалі сильніше виявляв роздратування своїми критиками-республіканцями, зрештою пристав на цю ідею. У вівторок він приголомшив багатьох своїх радників, оголосивши в соцмережах, що призначає Пулте своїм головним радником з питань розвідки. Цей крок скептично зустріли законодавці-республіканці, а в приватних розмовах – і деякі посадовці адміністрації Трампа. Інші республіканці висловили занепокоєння, що Пулте може скористатися новою посадою, аби переслідувати тих, кого Трамп вважає своїми ворогами. Це призначення стало поразкою для численних опонентів Пулте в адміністрації Трампа. Як директор Федерального агентства житлового фінансування став суперечливою постаттю: він конфліктував із частиною президентських радників, яких дратував його агресивний стиль. Декого в Білому домі час від часу дратувало те, що Пулте обходить службову ієрархію, аби отримати доступ до Трампа. Але раніше Трамп чинив опір спробам інших посадовців адміністрації усунути Пулте, кажучи наближеним, що цінує його відданість. Напруга між Пулте та міністром фінансів Скоттом Бессентом торік сягнула піку, коли Бессент пригрозив зацідити кулаком очільнику житлової політики адміністрації Трампа "у його довбане лице". Бессент дізнався, що Пулте обмовляв його перед Трампом. Пулте, якого дехто називає "малим Трампом", завоював довіру президента агресивним підходом до своєї посади очільника житлової політики адміністрації. Він стверджував, що кілька осіб, яких Трамп вважає своїми ворогами, причетні до іпотечного шахрайства, зокрема сенатор Адам Шифф, генеральна прокурорка штату Нью-Йорк Летиція Джеймс і Ліза Кук, членкиня Ради керуючих Федеральної резервної системи. Торік, намагаючись звільнити Кук із Ради керуючих ФРС, Трамп послався на звинувачення Пулте проти неї. Пулте також посилив кампанію Трампа проти тодішнього голови ФРС Джерома Павелла: він закликав звільнити його в соцмережах і підготував для Трампа проєкт листа про звільнення Павелла. Пулте розлютив декого з посадовців Білого дому, відвідуючи у вихідні гольф-клуби Трампа й подаючи йому інформацію, що не стосується його ролі регулятора житлового ринку. Відвідувачі одного з гольф-клубів Трампа минулого місяця розповідали, що Пулте ходив із великими світлинами дзеркального басейну перед Меморіалом Лінкольна, який реконструює Трамп. У травні президент і Пулте разом вечеряли у приватному клубі Трампа "Мар-а-Лаго" у Флориді. Пулте давно прагнув потрапити до Кабінету і спершу домагався посади міністра житлового будівництва та міського розвитку. Вперше ідею призначити Пулте директором розвідки Трамп озвучив своїм помічникам ще у вихідні. Втім, деякі його радники здивувалися, що він довів цю ідею до кінця. Серед тих, хто обстоював це рішення, був давній союзник Трампа Роджер Стоун. Стоун не відповів на прохання прокоментувати. (Роджер Стоун — американський політтехнолог і колишній радник Дональда Трампа, який опинився у центрі розслідування щодо втручання росії у вибори президента США у 2016 році. Спецпрокурор Роберт Мюллер висунув йому обвинувачення у брехні Конгресу та тиску на свідків через контакти з російськими хакерами – iPress). І публічно, і приватно Пулте чітко дав зрозуміти, що підтримує війну проти Ірану. Габбард, яка давно скептично ставилася до втягування США в закордонні конфлікти, минулого місяця заявила, що йде у відставку. На початку цього року Пулте сказав, що його не турбує тиск, який іранський конфлікт створює на іпотечні ставки. Останніми тижнями вони знову зросли понад 6,5% на тлі потрясінь на енергетичних ринках і побоювань щодо затяжної інфляції.

Повна хронологія справи "Трамп – росія". Найбільший провал американської контррозвідки в історії США. Дещо з перших двох частин  розслідування Крейга Анґера: Це історія про те, як актив російської розвідки став президентом Сполучених Штатів. 1977 року, як я писав у книжці "Дім Трампа, дім путіна" (2018), КДБ уперше взяв Дональда Трампа під нагляд після того, як той одружився з Іваною Зельнічковою – громадянкою Чехословаччини з міста Злін, де діяв підрозділ чехословацької таємної служби (StB), що тісно співпрацювала з КДБ. Архіви StB також свідчать, що батько Івани, Мілош Зельнічек, перебував під наглядом спецслужб, а під час його поїздки до США 1977 року на весілля доньки його речі в аеропорту обшукали за наказом StB. Німецька газета Bild також навела зашифровані файли StB, у яких ішлося про те, що телефонні розмови між Іваною та її батьком слід прослуховувати, а їхнє листування – переглядати. Зовсім не обов'язково, що Зельнічек передавав компромат: можливо, він просто надавав той мінімум інформації, який був потрібний, аби StB дала йому спокій. "Батька Івани зареєстрували як довірену особу StB, – розповів чеський історик Томаш Вілімек у розмові з Кейт Коннолі з Guardian. – Однак це не означає, що він був агентом. Влада ЧССР змусила його говорити з ними через його поїздки до США та доньку. Інакше йому не дозволили б вилетіти". Усе це нам відомо завдяки подробицям, які надав агент на прізвисько Ярда – він же Ярослав Янса. Янса був одним із чотирьох агентурних помічників StB, яким доручили стежити за родиною Трампів під час холодної війни. Упродовж усього десятиліття КДБ використовував малопомітні шпарини в американській політиці, щоб проводити шпигунські операції у США. Головна мета поправки Джексона – Веніка, певна річ, полягала в тому, щоб змусити радянську владу дотримуватися базових прав людини. Але, як я дізнався, коли розпитував про це генерала Олега Калугіна – колишнього керівника контррозвідки КДБ і свого часу начальника путіна, – нова політика мимоволі дала КДБ лазівку, яку той використав сповна. Коли Калугін уперше почув про цю політику, то, за його словами, одразу пішов до шефа КДБ Юрія Андропова, який згодом очолив СРСР на посаді генерального секретаря, і сказав, що це чудова нагода. Калугін лукаво заклав непомітну, схожу на троянського коня складову в те, що видавалося новою доброзичливою радянською еміграційною політикою. "Ми казали [емігрантам]: ви можете їхати, але надаватимете нам інформацію. І вони пообіцяли служити нам", – сказав Калугін. Для багатьох емігрантів це була пропозиція, від якої важко відмовитися, бо КДБ мав важелі впливу на будь-яку родину, що лишалася вдома. А у США сама операція була захищена від критики, бо кожен, хто намагався обговорювати небезпеку допуску такої кількості радянських євреїв, ризикував дістати тавро антисеміта. Згодом, за словами Калугіна, нерідко через кілька років після того, як емігранти ставали на ноги у США, КДБ давав про себе знати, надсилаючи офіцера для розмови з ними. "Він казав їм: "Вітаю. Найкращі побажання від..." – і називав якесь ім'я, а тоді кілька ключових слів, які натякали, що емігрант знає, з ким має справу". Їхня місія полягала в тому, щоб "проникати в усі західні установи. Передусім урядові, а також у бізнес, особливо у високі технології, – додав Калугін. – Це те, у чому росія завжди відставала. Але також і в державні організації. І дехто справді досяг у цьому успіху". Тож хоча поправка Джексона – Веніка була великим здобутком у царині прав людини, що дозволив сотням тисяч радянських євреїв іммігрувати, вона також створила величезну діру в національній безпеці Америки й відкрила двері до США для колосальної кількості російських злочинців і шпигунів КДБ. Наприкінці 1970-х сам Калугін часто навідувався до радянських нічних закладів на бруклінському Брайтон-Біч у пошуках нових талантів – тобто російських мафіозі, ладних співпрацювати з КДБ.

Барделла проти Меланшона. Кошмарний сценарій для Брюсселя на французьких виборах може стати реальністю. Головне з публікації Politico: Найгірший сценарій для Брюсселя вже не здається нереалістичним: французькі президентські вибори наступного року можуть вивести до другого туру двох кандидатів із протилежних полюсів політичного спектра – людей, які вкрай скептично ставляться до ЄС і НАТО. Жордан Барделла з ультраправого "Національного об’єднання" давно вважається фаворитом перегонів 2027 року, однак центристські партії сподівалися знайти єдиного об’єднавчого кандидата, здатного перемогти його в другому турі. Проте ці надії зупинити Барделлу наштовхнулися на серйозну перешкоду: дедалі більших обертів набирає кампанія запального Жан-Люка Меланшона, лідера ультралівої партії "Нескорена Франція". Останні опитування свідчать: він має реальні шанси пробитися до другого туру і позбавити перегони центристського кандидата. Вихід до другого туру в 2027 році став би для нього тріумфом, проте більшість опитувань передбачає: там він зазнав би нищівної поразки від Барделли. "Багато хто вважає: якщо їм доведеться обирати між "Нескореною Францією" і "Національним об’єднанням"… це буде кошмар. І я з цим погоджуюся", – заявив Едуар Філіп, консерватор, якого вважають головним представником мейнстриму в боротьбі за Єлисейський палац. Минулого тижня два опитування сколихнули французький політикум. Перше, проведене Odoxa, показало: Меланшон іде врівень на другому місці після Барделли з центристом Філіпом. Друге опитування, від Toluna-Harris Interactive, засвідчило: Меланшон виходить до другого туру проти ультраправих, якщо на центристському полі буде забагато кандидатів. Проте поки що перспектива такого вибуття з президентської гонки не справляє на політичний центр шокового ефекту, достатнього для того, аби згуртуватися навколо єдиного кандидата. Центрист Філіп ув’яз у гострому суперництві з Атталем, і жоден із них не виявляє готовності відступити. Для Меланшона опитування раз у раз засвідчують: 74-річний радикальний лівак – один із найнепопулярніших політиків Франції. Потенційне протистояння між Меланшоном і ультраправим Барделлою – це сценарій, яким обидва табори охоче козиряють. Останніми роками Меланшон наполегливо твердить: у підсумку все зведеться до протистояння "ми проти них" – між ним і ультраправими, тоді як традиційні право- й лівоцентристські партії розсипаються. На протилежному кінці спектра члени "Національного об’єднання" кажуть: Барделла переконаний, що в другому турі зіткнеться з Меланшоном або кандидатом від лівих. Для поміркованих лівих злет Меланшона викликає тривогу: він навряд чи зможе перемогти нинішніх фаворитів серед ультраправих. Справді, опитування відводять Барделлі понад 70% у другому турі проти Меланшона. Лівоцентристи як ніколи далекі від того, аби мобілізувати свої сили. Минулого місяця Соціалістична партія опинилася на межі розколу, коли третина її керівництва залишила партію. Один із найсильніших президентських претендентів від лівих, євродепутат Рафаель Ґлюксман, минулого тижня намагався набрати обертів. Проте його позиції підірвали сумніви щодо його ораторського хисту на виборчих заходах і оприлюднення Politico внутрішнього меморандуму, де йому радили уникати орієнтації на бідних виборців. Втім, занепокоєний не лише поміркований лівий фланг. Під загрозою опинився й правий центр. На президентських виборах 2022 року Меланшон отримав у першому турі близько 22% голосів. Це може виявитися цілком конкурентним показником. За даними останнього опитування Odoxa, Барделла виграв би перший тур із 32%; Філіп – 17%, Меланшон – 16%. Проблема Філіпа в тому, що значну частину своєї енергії він витрачає на конкуренцію з лідером правоконсервативної партії "Республіканці" Бруно Ретайо та гіперактивним центристом Атталем. Прихильники Атталя і Філіпа запевняють: обидва – колишні прем’єри за Макрона – зрештою домовляться і підтримають єдиного кандидата. Але є ознаки, що переговори можуть піти не так гладко, як здається.

Як перемогти путіна. Не робіть нічого зайвого – просто тримайтеся. Головне з допису Тімоті Ґартона Еша:Жоден диктатор не вічний. Колись путін піде. Останні повідомлення свідчать про дедалі слабшу російську економіку, невдоволення в суспільстві та занепад упевненості всередині режиму. Однак робити висновок, що кінець близько, було б нерозважливо. Лише смерть або сама росія можуть скинути путіна, і ніхто не знає, коли і як це станеться. Те, що демократії Європи й інших частин світу здатні зробити, – це відшліфувати стратегію для стримування його зовнішніх амбіцій. Нижче – невичерпний перелік восьми елементів такої стратегії. 1️⃣ Мати чітку мету. путін прагне підкорити Україну, відновити якомога більше російської імперії, зруйнувати довіру до НАТО, підірвати Європейський Союз і відновити російську сферу впливу над Східною Європою. Не дозволити йому досягти цих цілей — означає перемогти його. 2️⃣ Дотримуватися курсу щодо України. 11 червня повномасштабна війна росії проти України триватиме довше, ніж тривала Перша світова. Досягнення України у протистоянні з набагато сильнішим противником – вражаюче. Зважаючи на зону ураження, що утворилася на передовій завдяки дронам, ця війна навряд чи вирішиться на фронті, але обидві сторони завдають ударів по тилу одна одній – по енергетичній інфраструктурі, економіці та моральному духу. Відмова Трампа від підтримки України ускладнила її оборону, але не паралізувала її. Падіння Орбана в Угорщині розблокувало 90 мільярдів євро європейської економічної підтримки, яка має забезпечити виконання українського бюджету до кінця 2027 року. Можливі різні сценарії, та найімовірніший – що ця війна ще довго просуватиметься повільно. 3️⃣ Але вона не скінчиться навіть тоді, коли скінчиться. На відміну від Дня перемоги 1945 року, ми не знатимемо, хто переміг, у момент припинення вогню. Настання "миру", найімовірніше у формі перемир'я, яке перетвориться на тривале замороження бойових дій вздовж нинішньої лінії фронту, стане ще одним небезпечним моментом для України. Зовні увага Європи може швидко переключитися в інший бік – так само, як вона відвернулася від Боснії після Дейтонської мирної угоди 1995 року. Лише тоді, коли Україна стане відносно заможним, безпечним, стабільним і демократичним членом ЄС, ми зможемо сказати, що путіна там перемогли.  4️⃣ Посилити економічний тиск на росію. Парадоксальний наслідок обраної Трампом війни проти Ірану – зростання доходів росії від нафти й газу та часткове послаблення санкцій. Щоб перемогти путіна, має статися протилежне. Крім посилення санкцій і підтримки далекобійних ударів України по російській енергетичній інфраструктурі, Європа повинна жорсткіше боротися з "тіньовим флотом" росії. 5️⃣ Стримати новий російський напад. Найвищий ризик нападу росії на територію НАТО та ЄС, мабуть, припадає на перші роки цього переходу – особливо на 2027-2028 роки. путін – старий чоловік, якому бракує часу, одержимий відновленням величі росії, і, як зазвичай трапляється з довгорічними диктаторами, дедалі більше відірваний від реальності.6️⃣ Не лише оборонятися на гібридному фронті. Чудовий нещодавній документ Європейської ради з міжнародних відносин стверджує: з огляду на масштаб гібридної кампанії росії проти Європи, ми не повинні лише оборонятися – потрібно також дестабілізувати ворога і в чітко визначених межах переходити в наступ. (Докладніше –у цьому документі.) 7️⃣  Говорити з усіма росіями. Єдина мова, яку путін справді розуміє, – це військова та економічна сила, підкріплені політичною волею. Треба розмовляти з трьома іншими російськими аудиторіями: діловими, професійними й навіть бюрократичними елітами, що залишаються в країні; ширшим російським суспільством; та "іншою росією". 8️⃣ Нейтралізувати власних націоналістів. Поки що в путіна немає повноцінного замінника угорця Орбана як "вето-гравця" за столом переговорів у Брюсселі. Словак Роберт Фіцо з ним не порівняється. Проте антиліберальні, популістські, націоналістичні партії й далі задають тон деінде в Європі.

Велика перемога росії. Трамп робить крок до скорочення бомбардувальників, підводних човнів і бойових кораблів, які США надають НАТО. Головне з допису Ольги Лаутман: Відколи Трамп повернувся до влади, він раз по раз робив подарунки путіну: нападав на союзників по НАТО, тиснув на Україну, схиляючи її до капітуляції, підривав санкції, надавав винятки для російського нафтового експорту, допомагав виводити росію зі статусу ізгоя і неухильно нормалізував відносини з Москвою. Напади на НАТО прямо відповідають одній із найдавніших стратегічних цілей Кремля. Ще від часів холодної війни радянські, а згодом російські спецслужби працювали над тим, щоб розколоти, послабити й зрештою демонтувати НАТО – витіснити США з Європи, посіяти розбрат між урядами союзників і зруйнувати трансатлантичний альянс. Тепер Трамп готується вручити Кремлю одну з його найбільших геополітичних перемог – можливо, найвагомішу з усіх. За новими даними Reuters, посадовці США готуються різко скоротити військові спроможності, які США надають НАТО під час великої кризи чи війни. Скорочення зачепили б стратегічні бомбардувальники, винищувачі, есмінці, підводні човни, безпілотники та літаки-заправники – одні з найважливіших військових ресурсів, на яких тримається стримування НАТО в Європі. Дипломати НАТО розповіли виданням, що деякі військові спроможності можуть зникнути цілком, тоді як інші можуть бути скорочені наполовину чи більше в міру того, як США неухильно згортають свою роль в операціях НАТО. Ці спроможності становлять кістяк військового стримування НАТО в Європі. Їхнє призначення – не просто вести війни, а запобігати їм, даючи Москві чітко зрозуміти: будь-який напад на члена НАТО спричинить негайну й нищівну військову відповідь.Зазнавши торік невдачі у спробах змусити Україну до капітуляції, тепер Трамп робить крок до демонтажу ширшої системи західного стримування, яка десятиліттями стримувала росію. росія й далі нарощує виробництво ракет, мілітаризує економіку та готується до тривалого протистояння із Заходом. Інакше кажучи, поки Москва відкрито погрожує європейським посадовцям, посилює геноцидні удари по українцях і розширює свою агресію в Європі, США водночас скорочують ті самі військові спроможності, що мали б її стримувати. Насправді ж російська війна ніколи не обмежувалася лише Україною. За останні кілька років Москва різко посилила свою "тіньову війну" проти Європи – через диверсії, кібератаки, замовні вбивства, втручання у вибори, дезінформаційні операції, підпали та дедалі агресивніші операції радіоелектронної боротьби. Лише кілька днів тому в літака Королівських ВПС, який перевозив британського міністра оборони Джона Гілі, на кілька годин заглушили сигнал GPS, коли той летів поблизу російської території після відвідання британських військових в Естонії. російські літаки неодноразово небезпечно перехоплювали розвідувальні літаки НАТО над Чорним морем, а російські підводні човни й далі обстежують критичну підводну інфраструктуру та кабелі в Північній Атлантиці. У Балтійському й Скандинавському регіонах тисячі випадків GPS-перешкод порушили роботу цивільних і військових навігаційних систем, оскільки росія дедалі більше ставиться до території НАТО як до активного поля бою. Водночас Москва й далі поглиблює військову та розвідувальну співпрацю з Іраном, допомагаючи Тегерану уражати інтереси США на Близькому Сході, тоді як росія, Іран, Китай і Північна Корея й далі гуртуються проти демократичного світу. Десятиліттями демонтаж НАТО й витіснення США з Європи були ключовими стратегічними цілями Кремля. Тепер Трамп просуває ці цілі зсередини Альянсу – а Республіканська партія дозволяє цьому ставатися. І Європа це помічає. Європейські уряди розуміють, що США більше не поводяться як надійний союзник, і багато з них нишком переоцінюють майбутнє трансатлантичного партнерства. Тож поки росія й Китай намагаються перекроїти світовий порядок, Трамп і його поплічники демонтують союзи, створені для того, щоб їх зупинити.