Спільне | Commons

💰 Якою є вартість природних багатств?Сьогодні, коли екологічні потрясіння та зміна клімату загострюються, теоретики різних політичних поглядів пропонують різні шляхи вирішення проблеми. Неоліберальні мислителі закликають встановити вартість природи та отоварити її дари, аби люди цінували те, чим користуються не безкоштовно. З іншого боку, багато лівих наголошують: природа — не товар, і її «ціна» лише відтворює логіку капіталу. Дослідниця екологічної політики Алісса Баттістоні закликає подивитися на цю полеміку ширше — з погляду марксистської політекономії. У книжці «Безкоштовні дари: капіталізм і політика природи» вона показує, що ринкова економіка хоч і залежить від безоплатних послуг екосистем, відповідальність за їхнє відновлення майже завжди лишається поза увагою капіталу.Відкидаючи обидві позиції, авторка пропонує дивитися на природні дари як на спільну інфраструктуру життя між людьми і нелюдськими істотами, де формується поле для політичної боротьби, колективних рішень і демократичного планування.Публікуємо переклад уривка з книжки Баттістоні про альтернативний погляд на колективну відповідальність за планету, яку ми разом будуємо.

Наприкінці лютого США та Ізраїль розпочали військову операцію проти Ірану, яка, за їхніми заявами, мала нейтралізувати загрозу з боку іранського режиму та створити умови для політичних змін у країні. Утім, як це часто буває, усе пішло не за планом: обмежене втручання переросло у масштабну війну, наслідки якої вже відчувають народи всього Близького Сходу — і не тільки.Від початку вторгнення звідусіль можна було почути класичний лінивий аргумент багатьох «експертів»: «Як завжди, вторглися, аби захопити нафту!» Аби краще зʼясувати динаміку конфлікту та роль викопного палива у сучасній політиці редактор «Спільного» Денис Горбач і британський соціаліст Саймон Пірані поговорили з дослідником політичної економії та автором книги «Сировинний капіталізм» Адамом Ганіє. З їхньої розмови ви дізнаєтеся:❓ чому аргумент «всі війни ведуться за нафту» погано пояснює сучасні конфлікти;❓як нинішні дії Сполучених Штатів на Близькому Сходу можуть повпливати на розвиток регіону та світу;❓ та чому підтримка і боротьба за економічне й політичне визволення та справедливість на Близькому Сході — це, по суті, також питання клімату.

🪡 «Голка й нитка мають потенціал поєднати розпорошені опори в тканину феміністичної солідарності, що виходить за межі кордонів».Палестинська вишивка татрез — це давня техніка вишивання хрестиком, яку століттями передавали від матері до доньки. Подібно до української вишивки, вона тісно пов’язана із землею, ландшафтами та повсякденним життям спільнот. Її орнаменти, кольори й візерунки зберігають локальні історії поза межами офіційних архівів.Зазвичай традиційні ремесла, якими переважно займаються жінки, уявляють як щось «наївне», аполітичне й суто домашнє. Натомість, навчаючись татрезу, Юлія Кіщук відкрила для себе вишивку як практику спротиву — коли процес вишивання стає простором солідарності та політичного висловлювання там, де слова заборонені.🧵 Так, на думку авторки, вироби з вишивкою створюють своєрідний феміністичний контрархів — спосіб зберігати знання, пам’ять і досвід тих, кого часто ігнорує офіційна історіографія: селянок, робітниць, ув’язнених і людей у вигнанні.Вишивці, її політичному потенціалу та солідарності, прихованій у знеціненій жіночій праці, присвячена наша публікація до 8 березня. Вітаємо всіх зі святом! 💜

Мирослав Шкандрій — представник української діаспори в Канаді, літературознавець і політичний критик, автор резонансної книжки «В обіймах імперії».Син українських робітників-мігрантів, він провів дитинство в Англії. Навчався в Кембриджі та формувався в контексті студентських бунтів, антивоєнних протестів і лівих інтелектуальних дискусій 1960-х років. У 1970–80-х роках Шкандрій був редактором журналу «Діялог» — україномовного видання діаспори, яке пересилали до Радянської України. Журнал працював над альтернативною лівою критикою СРСР як соціально неефективної та антидемократичної моделі, пропонував аналіз радянської економіки, підтримував контакти з дисидентами та співпрацював з іншими еміграційними ініціативами.У межах нашої серії про українську діаспору ми поговорили з Мирославом Шкандрієм про його становлення лівим активістом в середовищі української діаспори, про те, як йому та його товаришам вдавалося знаходити спільну мову з українськими націоналістами заради спільної цілі та про інтелектуальну працю як форму активізму за визначенням.

💩 «Всі покращення в доставці — тільки на гірше. Згівняння називається». Легке оформлення через застосунок, гнучкий графік, відсутність податків. Саме такі «переваги» гіг-економіка пропонує своїм працівникам. Тому чимало підлітків, літніх людей, безробітних обирають платформи як фріланс чи тимчасовий підробіток.Проте на практиці їх чекають суворі реалії. Платформа мінімізує власні витрати й відповідальність, перекладаючи ризики на людей. Компанія отримує прибуток, а працівники — соціальну незахищеність, витрати на забезпечення робочого процесу, відсутність гарантій, підвищені небезпеки на дорогах і фінансову нестабільність.❓Чому ж ті, хто планували підзаробити кілька місяців, залишаються в доставці роками?❓З якими небезпеками вони стикаються щодня?❓ Скільки годин потрібно працювати, щоб заробити 2000 грн на день — і якою ціною це дається?❓ І чи можлива солідарність там, де працівників та працівниць роз’єднує алгоритм?Дізнавайтеся відповіді на ці питання та знайомтеся з тими, хто везе вашу доставку, у новому сюжеті «Ось бачиш!» — про гловерів і гловерок.

Сьогоднішній мастрід — велике інтерв’ю з Нуром Садеком, нашим товаришем із табору біженців у Бангладеші, молодим активістом народу рохінджа, радником і співзасновником Студентської мережі рохінджа — низової організації, що займається адвокацією інтересів громади рохінджа.Нур Садек представник народу рохінджа — корінної мусульманської спільноти штату Ракхайн (Аракан) у М’янмі. Систематичний та повільний геноцид перетворив цей народ на одну з найбільш переслідуваних меншин у світі. Рохінджа позбавлені громадянства на власній землі, права на вільне пересування та зазнають фізичного винищення. Наприкінці 2016 року понад мільйон рохінджа — більш ніж половина усієї спільноти — були змушені тікати до Бангладешу після того, як силовики та ультранаціоналістичні буддистські фанатики, які прирівняли «іновірців» до «чужинців», розгорнули масштабні етнічні чистки. Як наслідок, на кордоні двох держав, у районі Кокс-Базару, постав найбільший у світі табір біженців.У цій розмові йдеться не лише про злочини м’янмарського режиму. Це також розмова про межі ліберальної демократії, яка надто часто керується не принципами справедливості, а вигодою, альянсами й «стабільністю». У цьому контексті ми говоримо й про Україну — про те, чому нейтралітет у ситуації імперської агресії завжди працює на агресора і чому солідарність між пригнобленими є політичною необхідністю.

«Я не можу повірити, що ніколи не побачу його старим. Я сподівалась, що коли він посивіє й відпустить довгі вуса, українське суспільство нарешті віддасть йому належне: назве метром і проводитиме музейні виставки та ретроспективи…» Це слова дружини Давида Чичкана Ганни Циби — слова, які несуть візію їхнього спільного майбутнього, яке вже ніколи не станеться.Давид Чичкан — анархіст і рисувальник, для якого мистецтво ніколи не було відокремлене від політичної позиції. Воно було способом говорити про нерівність, насильство й експлуатацію та водночас відкривало простір для уяви іншого суспільства: без ієрархій, примусу й страху. Саме через свої роботи Давид неодноразово стикався з цензурою, нападами та спробами скасування виставок — але ніколи не відмовлявся від своїх поглядів.У вересні 2024 року Давид долучився до лав Збройних сил України. Це рішення стало продовженням тієї ж позиції — опору імперіалізму й боротьби за свободу, яку він відстоював усе життя. 10 серпня Давид загинув від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.Це втрата, з якою важко змиритися друзям і подругам, порожнеча, яку неможливо заповнити. Та його присутність відчутна й нині — у роботах, міському просторі, у ході щоденної боротьби й у межах спільнот, які плекають рівність й солідарність.«Незалежна, самостійна, антиавторитарна, безкласова, прогресивна, феміністична, соціальна, соціалістична» — це гасло з робіт Давида продовжує жити разом із тими, хто несе й продовжує його справу.У пам’ять про Давида ми зняли цей фільм — як спосіб зафіксувати його присутність і як жест любові, вдячності та солідарності. Це фільм не про минуле, а про те, що триває: про мистецтво непокори й боротьбу, що обов’язково завершиться перемогою.

Зброя, військові радники, кредити, програми навчання — у ХХ столітті СРСР інвестував значні ресурси в країни Глобального Півдня в рамках проєкту створення антиімперіалістичної альтернативи Заходу. Наслідки цієї політики відчутні й досі: у багатьох країнах вона трансформувалася у вдячність та лояльність до Росії — попри очевидні імперські практики останньої.У книзі «Східний Інтернаціонал» Маша Кірасірова звертає увагу на ще один важливий аспект цього феномену: як зовнішня антиколоніальна політика СРСР була тісно пов’язана з тим, як більшовики будували власний «внутрішній Схід» у Центральній Азії та на Кавказі.Радянська взаємодія з Азією й Африкою та управління неросійськими регіонами всередині Союзу спиралися на спільну логіку — територія, нація, контроль.▪️ Тож, як проєкт світової революції поступово перетворився на ставку на національні держави, кордони й лояльні еліти?▪️ І як антиколоніальна риторика може співіснувати з імперською практикою?👉 Читайте про це в нашій рецензії на книжку «Східний Інтернаціонал: Араби, центральноазійці і євреї в антиколоніальній імперії Радянського Союзу».

🫤 Якщо ви колись брали участь у ліворадикальних організаціях, то, ймовірно, не раз переживали розчаруванням на своєму активістському шляху. Найболючішими вони стають не через поразки, а тоді, коли організації, покликані боротися за визволення людства, починають відтворювати ієрархії зсередини.Саме про такий досвід втрати ілюзій після 60 років у лівому русі написав Боб Маєрс — британський робітник, профспілковий активіст і колишній троцькіст. Його есей — це спроба зʼясувати, як ліві рухи скочуються в авторитаризм?У перших двох частинах тексту Маєрс міркує про ризики, які виникають тоді, коли ідеї перетворюються на догму, відриваються від реальності й починають важити більше, ніж живі люди.Сьогодні ж ми пропонуємо прочитати завершальну частину есею, у якій активіст аналізує партійний досвід, власні помилки та причини внутрішньопартійних розколів. Утім, цей текст — не лише про владу всередині лівих організацій. Маєрс говорить і про можливість іншої політичної культури: самоорганізації без догми, готовності визнавати помилки, простору, де наймолодша учасниця може критикувати «старожилів» — і бути почутою 🤝Тож питання не в тому, чи маємо ми правильну теорію, а в тому, чи не перетворюємося ми на те, з чим боремося.

Українська діаспора — це не лише про походження чи ідентичність. Вона була і залишається важливим простором виробництва знань та формування дискурсу про Україну поза радянської цензурою та усталеними в світі упередженнями.Щоб розібратися, як досвід українців у різних країнах вплинув на формування української культури та політичної дискусії, ми започаткували спецпроєкт про українську діаспору.Сьогодні в межах цього спецпроєкту ми публікуємо інтерв'ю з Богданом Кравченком — соціальним науковцем українського походження, чия життєва й інтелектуальна біографія охоплює Канаду, Велику Британію, Україну та Центральну Азію. У студентські роки він був залучений до лівого руху в Канаді, співпрацював із марксистським журналом Critique та діаспорним часописом «Діалог», який критикував радянську систему з лівих позицій. Після розпаду СРСР переїхав до України, де працював над реформуванням державної служби, разом із Соломією Павличко заснував видавництво «Основи» та викладав у Києво-Могилянській академії.Із нашої розмови з Богданом Кравченком ви дізнаєтеся, зокрема, про те, як у діаспорі формувалися політично ангажовані середовища та в чому полягала суперечливість цих процесів, про важливість соціальної та економічної історії для розуміння українського минулого, а також про роль і становище української діаспори в умовах повномасштабної війни.