Telegram statistics channel - @commonscomua

Наприкінці лютого США та Ізраїль розпочали військову операцію проти Ірану, яка, за їхніми заявами, мала нейтралізувати загрозу з боку іранського режиму та створити умови для політичних змін у країні. Утім, як це часто буває, усе пішло не за планом: обмежене втручання переросло у масштабну війну, наслідки якої вже відчувають народи всього Близького Сходу — і не тільки.Від початку вторгнення звідусіль можна було почути класичний лінивий аргумент багатьох «експертів»: «Як завжди, вторглися, аби захопити нафту!» Аби краще зʼясувати динаміку конфлікту та роль викопного палива у сучасній політиці редактор «Спільного» Денис Горбач і британський соціаліст Саймон Пірані поговорили з дослідником політичної економії та автором книги «Сировинний капіталізм» Адамом Ганіє. З їхньої розмови ви дізнаєтеся:❓ чому аргумент «всі війни ведуться за нафту» погано пояснює сучасні конфлікти;❓як нинішні дії Сполучених Штатів на Близькому Сходу можуть повпливати на розвиток регіону та світу;❓ та чому підтримка і боротьба за економічне й політичне визволення та справедливість на Близькому Сході — це, по суті, також питання клімату.

🪡 «Голка й нитка мають потенціал поєднати розпорошені опори в тканину феміністичної солідарності, що виходить за межі кордонів».Палестинська вишивка татрез — це давня техніка вишивання хрестиком, яку століттями передавали від матері до доньки. Подібно до української вишивки, вона тісно пов’язана із землею, ландшафтами та повсякденним життям спільнот. Її орнаменти, кольори й візерунки зберігають локальні історії поза межами офіційних архівів.Зазвичай традиційні ремесла, якими переважно займаються жінки, уявляють як щось «наївне», аполітичне й суто домашнє. Натомість, навчаючись татрезу, Юлія Кіщук відкрила для себе вишивку як практику спротиву — коли процес вишивання стає простором солідарності та політичного висловлювання там, де слова заборонені.🧵 Так, на думку авторки, вироби з вишивкою створюють своєрідний феміністичний контрархів — спосіб зберігати знання, пам’ять і досвід тих, кого часто ігнорує офіційна історіографія: селянок, робітниць, ув’язнених і людей у вигнанні.Вишивці, її політичному потенціалу та солідарності, прихованій у знеціненій жіночій праці, присвячена наша публікація до 8 березня. Вітаємо всіх зі святом! 💜

Мирослав Шкандрій — представник української діаспори в Канаді, літературознавець і політичний критик, автор резонансної книжки «В обіймах імперії».Син українських робітників-мігрантів, він провів дитинство в Англії. Навчався в Кембриджі та формувався в контексті студентських бунтів, антивоєнних протестів і лівих інтелектуальних дискусій 1960-х років. У 1970–80-х роках Шкандрій був редактором журналу «Діялог» — україномовного видання діаспори, яке пересилали до Радянської України. Журнал працював над альтернативною лівою критикою СРСР як соціально неефективної та антидемократичної моделі, пропонував аналіз радянської економіки, підтримував контакти з дисидентами та співпрацював з іншими еміграційними ініціативами.У межах нашої серії про українську діаспору ми поговорили з Мирославом Шкандрієм про його становлення лівим активістом в середовищі української діаспори, про те, як йому та його товаришам вдавалося знаходити спільну мову з українськими націоналістами заради спільної цілі та про інтелектуальну працю як форму активізму за визначенням.

💩 «Всі покращення в доставці — тільки на гірше. Згівняння називається». Легке оформлення через застосунок, гнучкий графік, відсутність податків. Саме такі «переваги» гіг-економіка пропонує своїм працівникам. Тому чимало підлітків, літніх людей, безробітних обирають платформи як фріланс чи тимчасовий підробіток.Проте на практиці їх чекають суворі реалії. Платформа мінімізує власні витрати й відповідальність, перекладаючи ризики на людей. Компанія отримує прибуток, а працівники — соціальну незахищеність, витрати на забезпечення робочого процесу, відсутність гарантій, підвищені небезпеки на дорогах і фінансову нестабільність.❓Чому ж ті, хто планували підзаробити кілька місяців, залишаються в доставці роками?❓З якими небезпеками вони стикаються щодня?❓ Скільки годин потрібно працювати, щоб заробити 2000 грн на день — і якою ціною це дається?❓ І чи можлива солідарність там, де працівників та працівниць роз’єднує алгоритм?Дізнавайтеся відповіді на ці питання та знайомтеся з тими, хто везе вашу доставку, у новому сюжеті «Ось бачиш!» — про гловерів і гловерок.

Сьогоднішній мастрід — велике інтерв’ю з Нуром Садеком, нашим товаришем із табору біженців у Бангладеші, молодим активістом народу рохінджа, радником і співзасновником Студентської мережі рохінджа — низової організації, що займається адвокацією інтересів громади рохінджа.Нур Садек представник народу рохінджа — корінної мусульманської спільноти штату Ракхайн (Аракан) у М’янмі. Систематичний та повільний геноцид перетворив цей народ на одну з найбільш переслідуваних меншин у світі. Рохінджа позбавлені громадянства на власній землі, права на вільне пересування та зазнають фізичного винищення. Наприкінці 2016 року понад мільйон рохінджа — більш ніж половина усієї спільноти — були змушені тікати до Бангладешу після того, як силовики та ультранаціоналістичні буддистські фанатики, які прирівняли «іновірців» до «чужинців», розгорнули масштабні етнічні чистки. Як наслідок, на кордоні двох держав, у районі Кокс-Базару, постав найбільший у світі табір біженців.У цій розмові йдеться не лише про злочини м’янмарського режиму. Це також розмова про межі ліберальної демократії, яка надто часто керується не принципами справедливості, а вигодою, альянсами й «стабільністю». У цьому контексті ми говоримо й про Україну — про те, чому нейтралітет у ситуації імперської агресії завжди працює на агресора і чому солідарність між пригнобленими є політичною необхідністю.

«Я не можу повірити, що ніколи не побачу його старим. Я сподівалась, що коли він посивіє й відпустить довгі вуса, українське суспільство нарешті віддасть йому належне: назве метром і проводитиме музейні виставки та ретроспективи…» Це слова дружини Давида Чичкана Ганни Циби — слова, які несуть візію їхнього спільного майбутнього, яке вже ніколи не станеться.Давид Чичкан — анархіст і рисувальник, для якого мистецтво ніколи не було відокремлене від політичної позиції. Воно було способом говорити про нерівність, насильство й експлуатацію та водночас відкривало простір для уяви іншого суспільства: без ієрархій, примусу й страху. Саме через свої роботи Давид неодноразово стикався з цензурою, нападами та спробами скасування виставок — але ніколи не відмовлявся від своїх поглядів.У вересні 2024 року Давид долучився до лав Збройних сил України. Це рішення стало продовженням тієї ж позиції — опору імперіалізму й боротьби за свободу, яку він відстоював усе життя. 10 серпня Давид загинув від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.Це втрата, з якою важко змиритися друзям і подругам, порожнеча, яку неможливо заповнити. Та його присутність відчутна й нині — у роботах, міському просторі, у ході щоденної боротьби й у межах спільнот, які плекають рівність й солідарність.«Незалежна, самостійна, антиавторитарна, безкласова, прогресивна, феміністична, соціальна, соціалістична» — це гасло з робіт Давида продовжує жити разом із тими, хто несе й продовжує його справу.У пам’ять про Давида ми зняли цей фільм — як спосіб зафіксувати його присутність і як жест любові, вдячності та солідарності. Це фільм не про минуле, а про те, що триває: про мистецтво непокори й боротьбу, що обов’язково завершиться перемогою.

Зброя, військові радники, кредити, програми навчання — у ХХ столітті СРСР інвестував значні ресурси в країни Глобального Півдня в рамках проєкту створення антиімперіалістичної альтернативи Заходу. Наслідки цієї політики відчутні й досі: у багатьох країнах вона трансформувалася у вдячність та лояльність до Росії — попри очевидні імперські практики останньої.У книзі «Східний Інтернаціонал» Маша Кірасірова звертає увагу на ще один важливий аспект цього феномену: як зовнішня антиколоніальна політика СРСР була тісно пов’язана з тим, як більшовики будували власний «внутрішній Схід» у Центральній Азії та на Кавказі.Радянська взаємодія з Азією й Африкою та управління неросійськими регіонами всередині Союзу спиралися на спільну логіку — територія, нація, контроль.▪️ Тож, як проєкт світової революції поступово перетворився на ставку на національні держави, кордони й лояльні еліти?▪️ І як антиколоніальна риторика може співіснувати з імперською практикою?👉 Читайте про це в нашій рецензії на книжку «Східний Інтернаціонал: Араби, центральноазійці і євреї в антиколоніальній імперії Радянського Союзу».

🫤 Якщо ви колись брали участь у ліворадикальних організаціях, то, ймовірно, не раз переживали розчаруванням на своєму активістському шляху. Найболючішими вони стають не через поразки, а тоді, коли організації, покликані боротися за визволення людства, починають відтворювати ієрархії зсередини.Саме про такий досвід втрати ілюзій після 60 років у лівому русі написав Боб Маєрс — британський робітник, профспілковий активіст і колишній троцькіст. Його есей — це спроба зʼясувати, як ліві рухи скочуються в авторитаризм?У перших двох частинах тексту Маєрс міркує про ризики, які виникають тоді, коли ідеї перетворюються на догму, відриваються від реальності й починають важити більше, ніж живі люди.Сьогодні ж ми пропонуємо прочитати завершальну частину есею, у якій активіст аналізує партійний досвід, власні помилки та причини внутрішньопартійних розколів. Утім, цей текст — не лише про владу всередині лівих організацій. Маєрс говорить і про можливість іншої політичної культури: самоорганізації без догми, готовності визнавати помилки, простору, де наймолодша учасниця може критикувати «старожилів» — і бути почутою 🤝Тож питання не в тому, чи маємо ми правильну теорію, а в тому, чи не перетворюємося ми на те, з чим боремося.

Українська діаспора — це не лише про походження чи ідентичність. Вона була і залишається важливим простором виробництва знань та формування дискурсу про Україну поза радянської цензурою та усталеними в світі упередженнями.Щоб розібратися, як досвід українців у різних країнах вплинув на формування української культури та політичної дискусії, ми започаткували спецпроєкт про українську діаспору.Сьогодні в межах цього спецпроєкту ми публікуємо інтерв'ю з Богданом Кравченком — соціальним науковцем українського походження, чия життєва й інтелектуальна біографія охоплює Канаду, Велику Британію, Україну та Центральну Азію. У студентські роки він був залучений до лівого руху в Канаді, співпрацював із марксистським журналом Critique та діаспорним часописом «Діалог», який критикував радянську систему з лівих позицій. Після розпаду СРСР переїхав до України, де працював над реформуванням державної служби, разом із Соломією Павличко заснував видавництво «Основи» та викладав у Києво-Могилянській академії.Із нашої розмови з Богданом Кравченком ви дізнаєтеся, зокрема, про те, як у діаспорі формувалися політично ангажовані середовища та в чому полягала суперечливість цих процесів, про важливість соціальної та економічної історії для розуміння українського минулого, а також про роль і становище української діаспори в умовах повномасштабної війни.

🫸«Навіть за свого життя Маркс зневірився у багатьох “марксистах”, які вважали, що він створив остаточний підручник про те, як має розвиватися історія». Нещодавно ми опублікували першу частину есею Боба Маєрса — британського активіста і робітника, який десятиліттями був учасником радикальної лівиці: від фабрик і профспілок до троцькістських організацій. У ній він розмірковує про те, як в історії людства ще з часів античності знання знову і знову, стаючи догмою, потребувало переосмислення та здатності ставити критичні запитання.⛓️ Та чи може перетворитися на сувору релігію і сама теорія визволення? Саме цьому питанню присвячено другу частину есею Маєрса, у якій він показує, як марксизм, ставши ідеологічною догмою, поступово втрачав революційний характер — характер живого знання про суспільство.Чому навіть прогресивні ідеї обертаються диктатом, закритим до критики, і помирають? І що потрібно, аби марксизм знову став інструментом мислення та визволення? Читайте другу частину есею за посиланням.