Край

Джон О’Браєн написав лише один роман — і він став водночас його дебютом і передсмертною запискою. Страждаючи на алкоголізм, він покінчив життя самогубством через два тижні після того, як підписав угоду про передачу прав на екранізацію «Покидаючи Лас-Вегас». Книгу він присвятив дружині, від якої пішов. Прем’єри та успіху фільму О’Браєн так і не побачив.Його сестра Ерін називала книгу «красивим, поетичним способом піти: зробити довгий ковток алкоголю й захлинутися до смерті поруч із цією прекрасною жінкою». Можна сказати, що всі, хто був причетний до екранізації — від режисера Майка Фіггіса до Ніколаса Кейджа в головній ролі — втілили в образі кожне слово з цієї фрази.Фільм, майже позбавлений репетицій та інсценувань, знятий з перших дублів, із по-справжньому п’яним Кейджем — щоб уникнути будь-якого удавання чи фальші.Уже завтра в Харкові — кінотеатр «Паладіум», зал «Нью-Йорк».⏰ Час: 15:00.📨 Для реєстрації напишіть нам у директ Instagram — місця ще є. Або залиште "+" у коментарях під цим дописом.

Для зйомок цієї картини Ніколас Кейдж користувався послугами спеціального drinking coach, а сам фільм ще раз підтверджує — кіно і звук повинні жити нарізно, оскільки «Покидаючи Лас-Вегас» без його саундтреку немислимий. Музика ніби відшаровується від потоку образів, як епітелій від слизової в алкоголіка, крізь яку проступає пʼянка ерозія.Це фільм не про алкоголіка чи проститутку, і навіть не про їхнє зневажене кохання. Перед нами розгортається процес наближення до повноцінного тіла без органів. Спонтанний, імпульсивний та нестерпний, однак необхідний. Це навіть більше не кіно, а всеосяжний спазм, який вивертає назовні саму нашу суть, жбурляючи перед поглядом глядача не сюжет, затиснутий між декорацій, а саму його оголену та тремтячу суть. Для того, щоб дивитися «Покидаючи Лас-Вегас» недостатньо погляду, необхідна відвага. І завдяки нашим друзям з бару "Протагоніст" це стане можливим вже в цю субботу.📅 31 січня (субота) ⏰ 15:00📍 м. Харків, Кінотеатр Паладіум, Костюринський провулок, 2.💰 Вільний внесок*З посвідченням учасника бойових дій (УБД) – безкоштовно.✳️ Формат: у передмові та після показу поговоримо про феномен любові, відчаю і спільності. Страждання виходить з нашої волі чи є проявом нездатності до життя? Врешті-решт спробуємо зʼясувати, що таке прощання. Та чи можливо воно взагалі.📨 Вхід тільки за списками. Кількість людей в залі лімітована, тому бажаючі завітати на показ — напишіть нам "+" в директ Інстаграму. За наявності вільних місць ми внесемо вас в список.

#підсумки_рокуІ як феномен, і як напрямок, і навіть як жанр — горрор завжди був приречений на перехідний час, немов усталених меж для нього існувати не може. Крізь нього завжди був прокладений немов водорозділ: або замовні одноденки з прицілом на тренд, або експеримент за експериментом поза будь-яким нормативом.У 2025 році, незважаючи на ці коливання, все ж таки вийшло декілька цінних робіт. І вони немов переплетені кількома головними проблемами. Загублені діти — або ті, кого ніяк не вдається знайти. Така коротка, але водночас така неподоланна дистанція між ново- та мертвонародженим. Образ дому — але вже не як місця затишку, а як одиночного ув’язнення. Наша спільна спроба злитися з Іншим, не залишивши йому власного місця, що протікає різними каналами: технічними — з брязкотом; вербальними — з усією можливою тишею; насильством — аж до перелому кісток. Загалом це все — той самий світ, травмований нашою відсутністю.◾️Нова робота Анварі, французький тілесний кошмар без загравань, самотність у валійському лісі з пристроєм звукозапису та інше — у нашому великому матеріалі про горрор минулого року за посиланням.

Після виходу фінального епізоду Stranger Things ще одне покоління відкрило для себе Девіда Боуі — через Heroes, що стала частиною саундтреку серіалу.Але задовго до дітей із Хоукінса інші діти — зі станції Зоо — переживали під музику Боуі зовсім інші, значно дивніші дива.Список фільмів, у яких звучать його композиції, здається нескінченним. У кіно Боуі існував не лише як звук, а й як образ: Нікола Тесла в «Престижі», Енді Ворхол у «Баскії», Понтій Пілат в «Останній спокусі Христа», агент ФБР Філіп Джефріс у Twin Peaks. А ще — король гоблінів, вампір, прибулець і, зрештою, просто Девід Боуі.Розмах цих образів — на екрані й поза ним — натякає на одне: людині таке не властиве. Тож 10 січня позначає лише мізерний відрізок перебування серед нас того, хто звалився на Землю.А смерть — зрештою — це найбільша містифікація.◾️Кадри взяті почергово з фільмів:1 - Christiane F.2- The Prestige3 - Basquiat4 - Twin Peaks5 - The Last Temptation of Christ6 - The Hunger7 - Labyrinth8 - The Man Who Fell to Earth9 - Merry Christmas, Mr. Lawrence10 - Absolute Beginners

Stranger Things: перехід (не) відбувсяПередусім варто сказати про сценарні діри, які інтернет-культура стрімко переправляє у меми. Наприклад, про те, що напередодні заключних серій п’ятого сезону на складі залишався надлишок сліз і соплів, які конче потрібно було використати; утім після перетягнутих діалогів доводилося замовляти ще і ще. Про демагоргенів, які, очевидно, вирушили у відпустку, залишивши Векну в соло на фінальну розбірку. Чи про Сару Конор докторку Кей яка, будучи одержимою власним дослідженням, після руйнації Вивороту просто випарувалась, прихопивши з собою сотню солдат.Утім усі ці та інші проріхи по суті вторинні — вони лише обертаються навколо спільного ядра, своєрідного центру тяжіння.Заключні серії 5-го сезону виконали свою задачу — окреслили чітку структуру всього твору. Можна сказати, що Stranger Things виконаний у нині майже старомодному фасоні: у його будові проглядається не лише чіткий концепт, а навіть гармонія.Брати Даффер (свідомо чи ні) реалізували повноцінний романтичний твір, у якому пошук переходу виявляється самим переходом; а потойбічне — не просто дзеркальним відображенням, цілковито зв’язаним двійником поцейбічного, а новим виміром, оформленим як наслідок акту волі. Виявляється, що свобода не лише не слугує засобом порятунку світу від монстрів, а й є підставою для їхнього виникнення.У цьому сенсі вимір Х постає не як зовнішній ворог, а як продукт свободи, доведеної до межі. І тоді стає зрозуміло, що:«Оскільки тут свобода — це не властивість людини, проте людина, напевно, — власність свободи»

Міграція птахів і тварин, зокрема кажанів, допомагає їм вижити в умовах зміни довкілля. Персонажі, зокрема персонажі кіно, мігрують, оскільки довкілля потребує змін, щоб продовжити своє існування.Коли світ тріскається, то зі щілин на світло лізуть потойбічні створіння. Сьогодні екран знов масово заполонили вампіри. Такі різні «Носферату» Егґерса, «Дракули» Люка Бессона та Раду Жуде зʼявилися протягом всього лише року. Що спровокувало таке нашестя?◾️Розбираємося у новому тексті."...Дракула може собі дозволите те, чого не може дозволити собі глядач, у ньому він шукає уповільненість, архаїчність, щось протилежне цій цифровій знечутливленості, в якій він замкнений. Перша поява «Дракули» віддзеркалювала запит тогочасного суспільства, яке переживало перелом модерності. Тоді «Дракула» асоціювався із тривогою перед новим. Своєрідний «інший» з’являється у Лондоні – такому собі центрі модерності, що провокує тривогу перед швидкими трансформаціями. Сьогодні ж суб’єкт постає перед можливістю втрати людського".

Українські документалісти у своїх спробах схопити війну вдаються до різноманітних способів: від репортерських зйомок, зібраних у фільм, і опрацювання сирого матеріалу з відкритих джерел — до створення дуже інтимних кіноесеїв та епічних, «майже ігрових» робіт.У своїй стрічці «Мирні люди» (2023) Оксана Карпович поєднує записи перехоплених телефонних розмов та власноруч створений візуальний ряд, які весь час залишаються розщепленими, тим самим, на нашу думку, вдало створюючи обмежений простір для проявлення жаху — того, з чим війна тісно пов’язана.◾️ А чому це неможливо без втрат — читайте у нашому матеріалі.«…Візуально Карпович наслідує іконографічну традицію репрезентації війни, яка виникла з початком фотографії — показувати лише добре зафіксовані, викарбувані у ландшафті та архітектурі, сліди. В такому підході війна постає як особлива просторово-часова структура, а не поле обміну кінетичними енергіями, або як операційний простір даних. І такий матеріал може викликати нудьгу. Але одночасно він наділений потенційністю до виклику афекту у глядача, якщо пройшов через процедуру діалектизації, яка залишить у ньому пунктум, через який своєю чергою буде просочуватися те жаске, з яким війна повʼязана. І у «Мирних людях» цей жах потроху вливається через вуха, але не будь-які»

Серед улюблених фільмів Тарантіно ХХІ століття виявилося багато дивних гостей: у списку, зокрема, опинився «Шалений Макс: Дорога люті» Джорджа Міллера. Гонитва наприкінці часів заради самої лише гонитви, яка водночас і завершує ці часи, і розпочинає їх заново, потребує, по суті, лише одного. Їй потрібна дорога, щоб мчати від себе до горизонту. І саме тією ж дорогою, здається, мчить фільм «Сірат», що зараз триває в українському прокаті.У Міллера гонитва дарувала можливість звільнитися, а у Олівера Лаше — це радше яскраве руйнування метеорита, що падає в земній атмосфері. І це «падіння з небес» супроводжується полум’ям, сутність якого ми й вирішили розглянути.◾️Повний текст про володаря Призу журі цьогорічних Канн — читайте за посиланням.«...Лаше навпаки розбиває своїх героїв на різнорідні вичавки досвіду тілесності. Кожен персонаж, кинутий у вир подій, являє собою концептуальне навантаження конкретної частини людського тіла. Мета подібної кінематографічної редукції полягає не так у марних спробах виявити прояви Душі в людському досвіді, як у бажанні відтворити (а може й демонтувати) єдиний і універсальний людський образ. Маргінальність рейверів «Сірата», таким чином, долає свою споконвічну важкість соціального контексту та перетворюється на метафізичну категорію. Ситуацію відщепенця тут можна порівняти з «живою мертвечиною», що вилазить з-під гранітної плити увічненою каліцтвами»

Згадуючи про Луї Маля, на думку передусім приходять дві його роботи. Якби комусь незнайомому з творчістю режисера продемонструвати їх вряд, то він навряд чи сказав би, що ці фільми реалізувала одна людина. ◾️«Блудний вогник» / Le Feu Follet (1963)Адаптація роману Дрійо ля Рошея, який і сам є адаптацією життя Жака Ріґо. Слідом за персонажем Моріса Роне ми тиняємося Парижем — містом, що знаходиться всередині, а не ззовні. І скрізь натикаємося на самі лише тіні. Ален — невільник, приречений до увʼязнення у темниці розміром з себе. Який вихід? Ріґо, ля Рошей та Ален обрали єдиноможливий. ◾️«Моя вечеря з Андре» / My Dinner with Andre (1981)Кінофільм, який більше нагадує театральну постановку. Перед нами тільки стіл, за ним — два персонажі, а між ними — слова. Цього достатньо, щоб створити справжній розлом, крізь який перед нами виникає безодня.Світ (якщо його взагалі так можна назвати) маленьких приватних справ стрімко затягує у потойбіччя через ритуали вуду, езотеричні практики та безумні перформенси. Грань між явою і сном, реальністю і вигадкою перетворюється на мерехтливий вогник, який то наближається, то відлітає. _______________________________________Ці картини Луї Маль знімав у різні епохи та в різних країнах. Він вирішив її у кардинально-відмінний спосіб. І тільки сутінково-меланхолічні мотиви Еріка Саті ніби невловимий натяк звʼязує обидві картини.Раз-по-раз повертаючись до цих двох робіт, дистанція між ними поступово скорочується, виявляючи те спільне, що, здається, завжди було на поверхні — абсурд. Тому варто хоча б у формальну дату - 30-тиріччя його відходу - згадувати про майстра абсурду — Луї Маля.

Реакція публіки та критиків на останню кіно-фразу Карла-Теодора Дреєра була холодною. Підстав для цього можна накопати чимало: це й доведена до герметизму стилістика, і мінімалістичні характери діючих осіб, і радикальний контраст, із яким вирізнялися запити та принципи головної героїні однойменної стрічки — Гертруди, котра поволі й сама неначе герметизується.У цій статті ми збираємося концептуалізувати деякі прийоми та смислові зачіпки цієї картини, щоб завдяки інтерпретації поглибити розуміння специфіки кінотвору, зокрема, підкресливши внутрішню логіку Дреєрового доробку, позаяк Гертруда по-особливому розкриває питомо дреєрівський тип персонажа, що його режисер вправно добував з образів Жанни дʼАрк (у «Страстях Жанни дʼАрк» 1928), Йоганеса («Слово» 1955), а потому — образу Медеї, яку так і не встиг втілити на екрані, проте закарбував сценарно. Щонайперше у фокусі нашої уваги — спосіб показу погляд, його драматургічна специфіка, метафорична промовистість та наративна роль у «Гертруді» (1964). Про це читайте у нашому тексті за посиланням.