Реакція публіки та критиків на останню кіно-фразу Карла-Теодора Дреєра була холодною. Підстав для цього можна накопати чимало: це й доведена до герметизму стилістика, і мінімалістичні характери діючих осіб, і радикальний контраст, із яким вирізнялися запити та принципи головної героїні однойменної стрічки — Гертруди, котра поволі й сама неначе герметизується.У цій статті ми збираємося концептуалізувати деякі прийоми та смислові зачіпки цієї картини, щоб завдяки інтерпретації поглибити розуміння специфіки кінотвору, зокрема, підкресливши внутрішню логіку Дреєрового доробку, позаяк Гертруда по-особливому розкриває питомо дреєрівський тип персонажа, що його режисер вправно добував з образів Жанни дʼАрк (у «Страстях Жанни дʼАрк» 1928), Йоганеса («Слово» 1955), а потому — образу Медеї, яку так і не встиг втілити на екрані, проте закарбував сценарно. Щонайперше у фокусі нашої уваги — спосіб показу погляд, його драматургічна специфіка, метафорична промовистість та наративна роль у «Гертруді» (1964). Про це читайте у нашому тексті за посиланням.