Обговорили плани ЮНІСЕФ у Донецькій області на 2026 рік.Це було головною темою зустрічі з Муніром Мамедзаде — головою Представництва ЮНІСЕФ в Україні. У 2025 році ЮНІСЕФ спрямував понад 14 мільйонів доларів у відновлення водопостачання, роботу критичної інфраструктури, грошову допомогу родинам із дітьми, підтримку евакуйованих та розвиток послуг із ментального здоров’я. Це — вода для сотень тисяч людей, допомога тисячам сімей у прифронтових громадах, робота дитячих хабів і мобільних бригад з індивідуальної підтримки сімей.Окремо проговорили наші поточні пріоритети: енергетична стійкість, підготовка до можливих блекаутів, підтримка ВПО, забезпечення пунктів незламності та базові потреби людей у зимовий період.Пан Мунір повідомив, що на цей рік ЮНІСЕФ запланував виділити 11,8 млн доларів на потреби Донеччини, у тому числі — 2,5 на проходження зими.Дякую ЮНІСЕФ за турботу — ми цінуємо солідарність наших партнерів.Працюємо разом, щоб навіть у найскладніших умовах люди мали воду, тепло й підтримку.
Солдат Сергій Митько на псевдо «Мітяй» загинув 8 червня 2024 року біля Очеретиного Покровського району. Йому був 51 рік. Стримуючи атаку ворожих дронів, він отримав смертельні осколкові поранення.Сергій народився у Краматорську, закінчив школу №35 та ПТУ №47. Був майстром на всі руки, працював будівельником за кордоном. Коли повертався додому, весь час віддавав родині. Любив друзів, кіно, фантастику й детективи.25 лютого 2022 року добровільно став до лав ЗСУ. Служив у 109-й окремій бригаді ТрО, був стрільцем-помічником гранатометника 106-го батальйону. Воював на Харківщині, Луганщині та Донеччині, брав участь у звільненні Лимана, у боях на напрямку Кремінна–Сватове. Після поранення восени 2022-го повернувся в стрій. Мав відзнаки «Ветеран війни» та «Незламним героям російсько-української війни».«Мій старший брат. Мій захисник з народження… Нестерпний біль до кінця життя», — каже сестра.Вдома на нього чекали дружина, дві доньки, онука, батьки, сестра.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
Життя 63-річної Зої Шевченко відібрав російський авіаудар по селищу Ярова 9 вересня 2025 року. Тяжко поранену жінку доправили до лікарні Слов’янська, де вона померла наступного дня.Зоя народилася в Олександрівці Краматорського району, після одруження жила в Яровій. Працювала на Ізюмському оптико-механічному заводі, згодом була соціальною працівницею. Жила сама: чоловік помер, діти мали власні родини.На початку вересня 2025 року Зоя вже готувалася до евакуації, але зволікала — доглядала тварин, покинутих господарями, і допомагала своїм підопічним. 9 вересня вона прийшла до центру Ярової, щоб отримати пенсію і рознести її людям. Саме тоді російські війська вдарили по селищу КАБами.Донька разом із чоловіком знайшли Зою серед поранених. Вона була при тямі, але у важкому стані. Попри допомогу лікарів, жінка померла вночі.«Мама була дуже доброю, світлою людиною. Вона допомагала людям і тваринам, вірила в перемогу і дуже любила Україну», – згадує донька Юлія.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
Молодший сержант Андрій Коломбет загинув 30 березня 2022 року під час бойового завдання на Донеччині. Він отримав смертельне осколкове поранення голови. Захисникові було 45 років.Андрій народився у селищі Північне Бахмутського району. Навчався у школі №3, закінчив Дзержинський гірничий технікум, відслужив строкову службу. Працював шахтарем у Торецьку, згодом — моряком-мотористом, ходив у закордонні рейси. Був різнобічною людиною: займався спортом, багато читав, гарно малював, самостійно вивчив англійську, професійно займався фарбуванням авто.Після початку війни на Донбасі повернувся працювати шахтарем, щоб бути ближче до родини. Проходив військові навчання, зокрема на Яворівському полігоні. 24 лютого 2022 року долучився до лав 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи, був навідником.«Мій тато — моя гордість, приклад справжнього чоловіка. Добрий, чесний і надійний», — розповіла донька Ірина.У нього залишилися дружина, донька і батьки.9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
21-річний лейтенант Денис Самофал, псевдо «Таліб», загинув 15 жовтня 2022 року під час бойового завдання поблизу села Нова Кам’янка Херсонської області. Він три години тримав бій, прикриваючи захід основних сил, і загинув під ворожим обстрілом.Денис був родом із Донеччини, жив у місті Українськ. З дитинства мріяв стати військовим, тому після школи вступив до Львівської національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після випуску служив у Збройних силах України, брав участь в ООС.Під час повномасштабної війни воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, командував взводом. У квітні 2022 був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.«Краще бути на війні, ніж у тилу, коли там гинуть хлопці», – говорив Денис в інтерв’ю.Рідні згадують його відповідальним, мужнім, таким, що завжди дбав про підлеглих і поспішав до побратимів, попри поранення.У нього залишилися тітка, двоюрідні сестри та двоюрідний брат.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
51-річна Світлана Горбатенко загинула в Маріуполі у другій половині березня 2022 року. У її будинок на вулиці Кальчанській Кальміуського району прилетів снаряд. Поряд загинув цивільний чоловік Світлани, Дмитро Півень.Світлана Горбатенко народилась і жила у Маріуполі. Працювала водійкою трамвая у Маріупольському трамвайно-тролейбусному управлінні. У вільний час любила рибалити разом із чоловіком.«Світлана була щирою, доброю, веселою. Ми з нею почали дружити ще у 1995 році, коли я пішла на роботу в депо кондукторкою. Наші чоловіки товаришували. Світлана – чудова фахівчиня, навчала інших водити електротранспорт. Гарна мама і дружина», – розповіла близька подруга Світлани, Ганна Прихненко.Звʼязок зі Світланою та Дмитром подруга втратила 2 березня 2022 року. Шукала та збирала інформацію про них. Так від сусідів, друзів і близьких людей пари дізналась про їхню загибель.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання. Донецька ОВА та платформа Меморіал згадують убитих росіянами жителів Донеччини.
Життя 39-річної Наталії Матвієнко відібрав обстріл Маріуполя 20 березня 2022 року. Близько 17.00 у її будинок на вулиці Тесленка прилетів снаряд. Поряд був син Наталії – 9-річний Ілля, який отримав тяжкі травми. «Уламки снаряда влучили моїй доньці у голову, внаслідок чого вона померла наступного дня. Іллі відірвало ліве стегно, а у правому – застряг великий осколок. Сусідка поховала Наталю у дворі. Життя Іллі врятували. У нього залишилися дрібні осколки», – розповіла Олена, мама загиблої. Наталія Матвієнко народилась і жила у Маріуполі. Навчалася у школі №39. До 2014-го працювала на ринку продавчинею. Потім займалася домашнім господарством, виховувала дітей. Шила зі старого одягу сумки.«Не завжди життя Наталії складалося так, як вона хотіла, зокрема – особисте життя... Донька була гарною, працьовитою. Доброю, щирою, веселою. Люблячою мамою. Я не бачила її мертвою, тому, хоч голова розуміє, та серце не приймає цього», – додала Олена Матвієнко.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
Взяв участь у селекторній нараді щодо стану енергосистеми та життєзабезпечення країни під головуванням Прем’єр-міністерки України Юлії Свириденко. Доповів про поточну ситуацію на Донеччині. Через ворожі обстріли ситуація з енергопостачанням залишається вкрай складною. Завдяки роботі наших енергетиків забезпечуємо постачання електроенергії у тих громадах та у тих об'ємах, які наразі можливі. Централізоване опалення маємо у тих громадах, де це дозволяє безпекова ситуація.Мобільний зв’язок на території області функціонує стабільно. На випадок обстрілів та аварійних ситуацій базові станції, об'єкти інфраструктури, комунальні підприємства забезпечені альтернативними джерелами живлення та запасом пального до них. Донеччина готова до роботи в умовах негоди та можливих загроз для енергосистеми.Дякую Президенту та уряду за окрему увагу та підтримку нашого регіону. Дякую енергетикам, комунальникам, працівникам інфраструктури за злагоджену роботи попри складну ситуацію. Разом працюємо заради наших людей!
55-річний Сергій Меденцев загинув 4 липня 2025 року в селі Торське Краматорського району. Російський снаряд влучив у його город.Сергій народився і все життя прожив у Торському. Працював пожежником, після виходу на пенсію підпрацьовував на фермерському господарстві.У 2022 році село опинилося під російською окупацією. Сергій із родиною евакуювалися, а після звільнення Торського восени того ж року повернулися додому. У 2025-му обстріли почастішали, над селом літали ворожі дрони. Дружина Сергія та його мати виїхали, він залишився, сказавши, що приєднається згодом.4 липня близько 15:30 говорив із дружиною по телефону.«Ми зідзвонювалися щодня. Я почула вибухи, просила його ховатися. А потім почула крик — і все», — розповіла Наталія.Після обстрілу сусіди знайшли Сергія загиблим. Поховали його в Барвінковому на Харківщині, де зупинилася родина.«Сергій усе життя рятував людей. Простий, надійний, чуйний, той, на кого можна покластися», — згадують колеги.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
74-річна Валентина Половинко загинула 9 вересня 2025 року в селищі Ярова. Жінка стояла в черзі за пенсією, коли росіяни скинули на селище керовану авіабомбу.Валентина народилася і все життя прожила в Яровій. Була працьовитою з дитинства: після школи вивчилася на мулярку, працювала за фахом, нянькою в дитячому садку, згодом — на залізниці. Працювала стрілочницею в Лимані, а пізніше — охоронницею. Увесь вільний час проводила на городі, вирощувала полуницю й овочі, щоб допомогти родині.Останні роки були для Валентини важкими: у 2024 році вона втратила старшого сина, а молодшого проводила до війська. 9 вересня родина готувалася до евакуації — речі були зібрані, машина мала приїхати після обіду. Вранці Валентина з чоловіком поїхали по пенсію до мобільного відділення «Укрпошти». Саме тоді росіяни завдали авіаудару. Валентина загинула на місці, її чоловік зазнав поранень.У Валентини Половинко залишилися чоловік, син, невістка, сестра, двоє онуків та інші рідні.О 9:00 — загальнонаціональна хвилина мовчання.
TGLIST.COM.UA
