Пройде ще якийсь час і оце "Чо не в копі?" "Чо чистий?" "Чо пострижаний?" "Ногті чисті?" "З якого напрямку пишеш?" "Чо в інтернеті?" переросте в одне словосполучення "Чо ти ше не здох, до цьої пори?!" Якщо чесно то оці закидухи вже так і читаються. Бо певним групам людей, які за стільки років війни так і не дійшли до сил оборони України не втямки. В головах таких людей один сценарій і він максимально простий. ТЦК, навчальний центр, одному дали автомат другому набої, війна, помер. Да пропаганда ворога має мільйони своїх прибічників в Україні, в той час поки інші мільйони захищають прибічників ворожих наративів. Я не несу відповідальність за наповнення черепомозгової коробки населення, але короткий інструктаж проведу.1) Якщо Ви не готові сказати в очі те що пишете з закритих профілів, то ви абсолютно безвідповідальна істота, бо ви не можете взяти відповідальність за свої слова.2) Якщо Ви за 12 років жодного дня не були у війську, то заваліть їбало.3) Перед тим як давати комусь свої оцінки, то візьміть берці того кого обсираєте, і пройдіть в них хоча б 10% загального шляху.Доповідь закінчив.
Він зупинив наступ на Херсонщину, підірвавши міст разом із собою.Цього року Віталію Скакуну могло б виповнитись 30.Але йому назавжди — 25.24 лютого 2022 року, на Кримському перешийку, коли ворог рвався на Херсонщину, сапер 35-ї бригади морської піхоти Віталій Скакун добровільно взявся за завдання, від якого залежали життя інших.Він замінував стратегічний автомобільний міст Генічеськ — Арабатська Стрілка. Часу не було. Відступати — теж.Коли стало зрозуміло, що вийти він не встигає, Віталій вийшов на зв’язок і сказав одне: міст буде підірвано.За мить пролунала детонація.Він загинув.Але ворог зупинився.Це був не просто підрив мосту.Це був момент, коли одна людина зупинила цілу броньовану колону, порушивши темп наступу регулярної армії.Ці хвилини дали змогу українським підрозділам відійти, перегрупуватись і вибудувати оборону. Його смерть зламала ворожий темп. Це була не відчайдушність — це був холодний, усвідомлений вибір воїна.Віталій Скакун народився 19 серпня 1996 року в Бережанах, на Тернопільщині. Був тихим, правильним, відповідальним. Любив історію. Вірив у чесність і не терпів напівправди. Саме тому казав: поки війна — він не має права на сім’ю. Бо не зможе брехати тим, кого любитиме.Він пішов служити не заради слави. Просто знав: хтось має це зробити.26 лютого 2022 року Віталію Скакуну посмертно присвоєно звання Героя України з орденом «Золота Зірка».Його ім’ям називають мости й вулиці — в Україні та за кордоном.Але головне — він назавжди вписаний у той день, коли одна людина стала перешкодою для армії.Це і є найвища форма сили.Це і є ціна свободи.
Генерал, який попереджав Європу сто років тому — і якого не почули! Які ж актуальні його слова навіть нині…Олександр Удовиченко — генерал Армії УНР, командир легендарної Третьої Залізної стрілецької дивізії, військовий радник Симона Петлюри, а згодом — віце-президент Української Народної Республіки в еміграції.Людина, яка бачила війну не з трибун і кабінетів, а з окопів і маршів відступу. І яка залишила Європі застереження, актуальне досі — до болю.У 1918–1920 роках Українська армія воювала практично сам-на-сам. Проти більшовицької навали, проти імперії, що прикривалася гаслами «визволення» і «інтернаціоналу», але несла лише терор і знищення.Удовиченко називав це прямо: Україна стала авангардом Європи, щитом, який прийняв перший удар.І водночас — була покинута.«Вже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом.Але виконувала цю роль самотньо — заливаючись кров’ю, в таких тяжких обставинах, у яких рідко перебували навіть великі регулярні армії.Україна боролася не лише за власне існування, а й за безпеку всієї Європи, стримуючи поширення більшовицької навали на Захід.»Він не романтизував війну і не шукав співчуття. Він фіксував факт:Антанта зробила стратегічну помилку, поставившись до України вороже або байдуже.«Держави Антанти допустили велику політичну помилку, не підтримавши Українську Державу.Ця помилка дала себе відчути у 1920 році, коли Червона Армія рушила на Польщу.Вона дає знати себе і тепер, і буде загрозою мирному життю народів Європи в майбутньому.»Це не емоції. Це холодний військово-політичний аналіз людини, яка бачила логіку імперії зсередини бою. І фінал його думки звучить як вирок і водночас формула безпеки:«Без вільної України будь-який мир на континенті буде лише тимчасовим і оманливим».Удовиченко не дожив до моменту, коли Європа знову почне вивчати цей урок. Він помер у 1975 році у Франції, в еміграції. Але його слова пережили і століття, і зміну назв імперій.Сьогодні вони звучать не як історія.А як інструкція, яку надто довго ігнорували.Пам’ятаймо імена тих, хто бачив майбутнє — і намагався його зупинити.
"Що антропологам відомо про стандарти краси в палеоліті? Чоловіки любили товстушок і тому ліпили повненьких венер?""Найімовірніше, в палеоліті "стандарти" були дуже і дуже різні. Смаки у первісних чоловіків з плином часу змінювалися. З етнографії ми знаємо, що, наприклад, спочатку папуасам подобалося червоне намисто, а потім раз - і почало подобатися синє, а червоне стало непотрібним. Мода і смаки були дуже рухливі в усі часи. І якщо зараз дослідники виявляють намисто з черепашок, це не означає, що всі жителі палеоліту з розуму від такого намиста сходили. Це означає, що це намисто подобалося якомусь конкретному стародавньому жителю. А інший надавав перевагу, наприклад, намисту з зубів. Раніше щільність населення була значно нижчою, люди часто переміщалися з місця на місце і дуже цінували індивідуальність. Індивідуальне в палеоліті означало набагато більше, ніж зараз. Зараз по телевізору показали, що в моді спідниці з пір'ям - і всі тут же пішли їх купувати. А в палеоліті жили яскраві індивідуальні особистості. Так, традиції у них цінувалися більше, ніж у наші дні, але ось прикраси або косметику всі обирали, виходячи з особистих уподобань. До речі, дослідження пігмеїв із Центральної Африки засвідчили, що ті розфарбовують обличчя й тіло дуже індивідуально, у них немає жодних загальних стандартів.Тепер що стосується Венер... Їх виготовляли протягом десятків тисяч років. Найдавнішій Венері з Холе-Фельс принаймні 35 тис. років. І сучасні гумові пупсики з "Дитячого світу" - це ті самі Венери. Загалом, за майже 40 тис. років люди робили найрізноманітніших іграшкових жінок - до того ж не тільки пухкеньких, а й худих. Не всі Венери - ідеали краси того часу. Венери могли бути і автопортретами, і релігійними символами, і символами родючості та фертильності. Так, на стоянці Борщеве 5 у Костенківсько-Борщівському районі на Дону виявили тоненьку Венеру, яка стояла вертикально поблизу вогнища. А в Костенках і Зарайську знайшли пухкеньких і кругленьких Венер. Єдиного принципу у виготовленні цих жінок не було.І ще один момент: якщо на якійсь стоянці археологи виявили вгодовану Венеру, це не означає, що в цій місцевості всі жінки були товстенькі. Ось зараз діти граються з худенькими Барбі - але це ж не означає, що всі навколо з параметрами 90-60-90 ходять".
Агов, шановні добродії мазохісти та не менш шановні добродійки мазохістки! Ви не забули, що нині уродини "засновника мазохізму" та, можливо, найвідомішого у світі уродженця Львова?Звісно, жартую, бо геть неправильно ототожнювати Леопольда фон Захер-Мазоха виключно з оспівуванням сексуальної девіації. Його твори високо цінували Александр Дюма і Еміль Золя, Гюстав Флобер і Альфонс Доде. Саме Захер-Мазох відкрив для світової літератури галицький побут, видавши, зокрема, у 1878 році збірку «Галицькі оповідання». Твори Захер-Мазоха багато перекладали і видавали в Галичині. У них він, зокрема, чудово оспівав наших опришків. Отож, народився майбутній «батько мазохізму» 27 січня 1836 року у будинку на місті якого нині стоїть «Гранд-Готель». По лінії батька, який був високим поліцейським чином, у ньому текла кров іспанських євреїв та німців з Богемії. Мати Шарлотта була донькою ректора Львівського університету Франца фон Мазоха.Леопольд народився дуже кволим і аби врятувати його життя, батькам порадили віддати його на вигодування українській селянці з Винник. У 12-річному віці родина переїздить до Праги, де Леопольд вивчає німецьку – мову його майбутніх творів.У дитинстві з ним трапиться пригода, яка, на думку психологів, вплинула на його подальшу сексуальність. Якось, граючи у хованки, він мимовільно став свідком скандалу, коли чоловік його тітки-графині застав її на гарячому з коханцем. Утім графиня не знітилася, а віддубасила чоловіка, а згодом і малого Леопольда, який видав свою присутність у покоях жінки. Від цього акту екзекуції хлопчик отримав неочікуване задоволення.Попри все Леопольд був чудовим студентом, успішно вивчаючи математику, юриспруденцію та історію в університетах Праги і Граца, куди переїхав у 1854 році. Доктором права він став у 19 років!Уже будучи доцентом у Граці, 1858 року він опублікував свій перший роман «Одна галицька історія. Рік 1846». Щоправда анонімно. З того часу Захер-Мазох уже не полишав письменницької праці, регулярно створюючи нові твори.1872 рік став переломним у житті Захер-Мазоха. Після успіху французькомовного роману «Дон Жуан з Коломиї» він вирішив остаточно присвятити себе виключно літературі. Щоправда, свій найвідоміший твір «Венера у хутрах», який стане своєрідним гімном мазохізму, він написав на два роки раніше, однак скандальна слава «Венери» ще була попереду.У цей час Леопольд фон Захер-Мазох одружився і з шанувальницею його творчості Авророю фон Рюмслін, яка теж намагалася писати, але не надто вдало. Складнощі стосунків з дружиною негативно відобразилися на творчості письменника. Аврора врешті його покинула, однак письменник не впав у відчай і одружився з молодшою на 20 років гувернанткою його дітей.З 1881 року письменник оселився у Лейпцігу. Останні ж роки життя Захер-Мазох провів у невеликому селищі Ліндгайм у Гессені, де й помер 9 березня 1895 року. Урну з його прахом було знищено пожежею 1929 року.Але ще задовго до смерті Захер-Мазох стає знаменитим тільки опосередковано завдяки літературним перевагам своїх творів. Ознайомившись з романами письменника, у 1886 році віденський психолог Ріхард фон Крафт-Ебінг називає мазохізмом сексуальне задоволення від болю та підкорення. Цікаво, що того ж року Захер-Мазох отримав орден Почесного Легіону.Роман Онишкевич ©️
Історія про пишний бюст і нечинну сповідь Розмовляв якось з однією доброю панею, яка має крепку гризоту. Жіночка – це важливо – вже не юна, але ще цілком приваблива. Особливо розкішним бюстом, який опосередковано став приводом її тривог. Пішла, значить, пані до сповіді, про що й розповідає: «А отець так близько нахиляється, що аж треться мені до грудей. Я відсуваюся, а він ще більше нагинається. А мною вже аж калатає».«Може, він не дочував», - перепитую я. «Та я голосно говорила», - парирувала знайома. Не можу запевняти, чи то справді отець дещо відволікся від причин, які привели жіночку до храму. Чи то, може, вона, невшетешно потрактувала його намагання уважніше розслухати про гріхи парафіянки. Зрештою, все давно закінчилося і про це можна було б забути, якби не одне «але». Пані тепер має страшну гризоту, бо, не може пригадати, чи, будучи зворохобленою, часом не упустила якогось гріха, а відтак чи сповідь можна вважати чинною. Отак тепер і живе у сумнівах і несвідущості. А мораль проста: коли сповідаєтеся в своїх гріхах – не думайте про гріхи інших.
Вона відчуває лише обов’язок тримати людей у покорі, а для цього найзручніше — говорити з ними мовою «племені», де терпіння вважається чеснотою, а запитання — гріхом.Така риторика — це не просто неприємно.Вона небезпечна.Бо вона цементує одну ключову установку: держава може бути безвідповідальною, а народ має бути героїчним.Це прямий шлях до некроекономіки.А некроекономіка любить саме такий народ: втомлений, принижений, але готовий терпіти заради вищої мети, поки хтось інший живе за іншими правилами.І тому відповідь тут має бути не «пожартували невдало».Відповідь має бути державницька й жорстка: ми не підлеглі вашого двору і не «плем’я» для ваших проповідей.Ми громадяни, які мають право вимагати від влади не лайфхаків, а системи.Не ритуалів, а відповідальності. Не «потім», а зараз.Бо холод у квартирі — це не привід для саркастичних порад.Це привід для кримінальної оцінки провалів і для персональної відповідальності тих, хто четвертий рік війни досі живе в моделі «якось пройде».Українці справді можуть багато витримати.Але витримати — не означає мовчати.Витримати — не означає приймати приниження як норму.Витримати — це означає не тільки пережити ракету, а й пережити власну владу, яка звикла говорити з народом як із «плем’ям», поки сама живе як двір.І якщо ця влада та її медійна обслуга думають, що можна безкарно замінити державність порадами «продайте собаку» і «грійтеся вібратором», то вони помиляються в одному:Терпіння народу — не індульгенція для їхньої ницісті.Дограєтесь.Владислав Смірнов
Канада має те, чого хоче світ. Ми — енергетична наддержава. Ми володіємо величезними запасами критично важливих мінералів. У нас найосвіченіше населення у світі. Наші пенсійні фонди є одними з найбільших і найдосвідченіших інвесторів у світі. У нас є капітал, таланти та уряд з величезним фіскальним потенціалом для рішучих дій.І у нас є цінності, до яких прагнуть багато інших.Канада — це плюралістичне суспільство, яке працює. Наш публічний простір — гучний, різноманітний і вільний. Канадці залишаються відданими принципам сталого розвитку.Ми є стабільним, надійним партнером — у світі, який є яким завгодно, тільки не стабільним — партнером, який будує та цінує відносини в довгостроковій перспективі.Канада має ще дещо: усвідомлення того, що відбувається, і рішучість діяти відповідно.Ми розуміємо, що цей розрив вимагає більшого, ніж просто адаптація. Він вимагає чесності щодо світу, яким він є.Ми знімаємо плакат із вікна.Старий порядок не повернеться. Ми не повинні за ним оплакувати. Ностальгія — це не стратегія.Але на уламках розриву ми можемо побудувати щось краще, сильніше і справедливіше.Це завдання середніх держав, яким є що втрачати у світі фортець і які можуть найбільше виграти у світі справжнього співробітництва.Могутні мають свою силу. Але ми теж щось маємо — здатність перестати прикидатися, назвати реальність своїм ім'ям, розбудувати власну силу вдома і діяти разом.Це шлях Канади. Ми обираємо його відкрито та впевнено.І цей шлях широко відкритий для будь-якої країни, яка готова пройти його разом з нами».
У мене було багато вчителів на війні. У кожному бойовому зіткненні з’являвся новий учитель. Я інтуїтивно знаходив його серед групи військових і переймав його досвід безпосередньо в моменті — на полі бою.Але були й «стовпи» — люди, які заклали в мені базові принципи виживання за умови виконання поставлених завдань.Серед них був заступник командира роти снайперів із позивним Шатун.Якось після базових навчань зі снайпінгу в зимку далекого 2015 року я мав «проставитися» перед своїм учителем, за передачу досвіду.Ми вдвох пішли до місцевого напівресторану в Кропивницькому, і я "накрив поляну".Вечір був дружній: ми підбивали підсумки навчань, Шатун розповідав цікаві історії зі свого бойового досвіду. За сусіднім столом сиділа компанія з п’яти чоловіків — пили горілку, виголошували короткі тости й усім своїм виглядом нагадували «колег по цеху», які прийшли розвіятися та відпочити після служби.У якийсь момент нашої розмови Шатун раптово зупинився, повернувся у бік тієї компанії й голосно виправив промовця тосту за сусіднім столом, який саме вигукнув:— За ПОБЄДУ!!!— Взагалі-то в нас п’ють за ПЕРЕМОГУ! — спокійно, але чітко відрізав Шатун.Тиша.За сусіднім столом — багрові обличчя. Щось випили, щось жують. Починають закипати.Шатун спокійно питає мене:— Ти ж розумієш, що зараз буде бійка? Що будеш робити?Я відповідаю:— Буду битися з тобою разом.— Мда-а-а… Хєрово я тебе вчив. Ти ж розумієш, що їх п’ятеро і нам п*зда?— Так. І що тоді робити?— Треба вибачитися.— У сенсі вибачитися!?!Я реально офігів від такого варіанту розвитку подій.— Дивись, — продовжує Шатун, спокійно. — Треба вибачитися, розрахуватися, поставити їм пляшку, якщо треба, і вийти чекати їх на вулицю. Вони накидаються більше і вийдуть курити. Тоді я забираю отого самого здорового й гонористого — він мені вже не подобається. А ти — кого встигнеш. Вклепали із заду — і одразу тікаємо. Головне ніякої бійки.Я сиджу, а в голові в цей момент відбувається повна дефрагментація жорсткого диска мозку. Шатун бачить, що я заліп, і кліпаю очима.І тут він сказав головну догму, яка згодом зіграла вирішальну роль у моєму виживанні в бойових умовах:— Запам’ятай: спецпризначенець ніколи не вступає в прямий контакт. Прийшов, нашкодив і втік - основний принцип. Завжди тримай безпечну дистанцію. Зміг сьогодні вклепати - добре, не зміг, наступного разу спробуєш. Саме головне, ніякої лобової дії. Бо тебе вб'ють. З того моменту, по можливості так і живу.Завдяки пораді одного зі своїх учителів.Потиснув руку, з повагою, Ваш Янгол.Денис Янгол.
Промова 19 січня 2022 року, яка переросла у втрату території і мільйони біженців, яка положила в домовини сотні тисяч ні в чому не винних українців. Промова, яка кожного дня 4 роки відбивається дзвонами за кожним загиблим захисником. "А в чому, власне, новина? Хіба це не реальність уже 8 років? Хіба вторгнення почалось не у 2014? Хіба загроза масштабної війни з’явилась тільки зараз? Ці ризики існують не один день. І вони не стали більшими. Більшим став ажіотаж навколо них. І зараз активно нападають не на нашу землю, а на ваші нерви. Щоб у вас було постійне відчуття тривоги. Всім нашим громадянам, особливо похилого віку, потрібно це зрозуміти. Видихнути. Заспокоїтись. Не бігти по гречку і сірники.Що робити вам? Тільки одне. Зберігати спокій, холодну голову, впевненість у своїх силах, у свої армії, у нашій Україні. Не накручувати самих себе, на все реагувати мудро, а не емоційно! Не думати тривожно і постійно "Що ж буде завтра, що ж буде в майбутньому". А знати. Розповідаю.22 січня ми відзначимо День Соборності України.Відкриємо Запорізький міст. За рік – збудуємо найбільшу трасу в Україні від Ужгорода до Луганська. Будемо будувати дороги, мости, школи, стадіони, вагони, літаки і танки. Вакцинуємо переважну більшість населення. В квітні - відзначимо Великдень. В травні як завжди – сонце, вихідні, шашлики, і звісно – День Перемоги. А далі літо. Ми будемо здавати ЗНО, вступати до університетів, планувати відпустку, копати городи, одружуватись і гуляти весілля. А далі осінь. Де сподіваюсь – ми будемо вболівати за нашу збірну на Чемпіонаті світу з футболу в Катарі. А далі зима. І будемо готуватись до новорічних свят. Як завжди, 31 грудня усією родиною зберемось за столом. І я впевнений, що у новорічному зверненні скажу: "Дорогі українці! Ну я ж говорив? Ми молодці!"Ми не панікували. Не піддавались на провокації. Ми були спокійними, сильними і зустрічаємо наступний Новий рік. Без паніки. Без страху. Сподіваюсь – без вірусів. І щиро вірю – без війни. Слава Україні!"Ярослав Лісевич.
TGLIST.COM.UA
