RomPonomarenko

Звертає на себе увагу, що під час обмінів полоненими час від часу в Україну повертаються зрадники. Тобто ті, хто добровільно здалися в полон, або співпрацювали з росіянами і навіть катували українських полонених. Наприклад, на нещодавньому обміні 1000 на 1000 в Україну повернувся персонаж, який перебіг на бік ворога ще до повномасштабної війни.Тут цікаво два моменти. Оскільки списки на обмін узгоджуються заздалегідь, то очевидно, що в Україну повертають таких персонажів для того, щоб їх судити і покарати (хоча жодного подібного прецеденту я поки не бачу). Проте і росіяни свідомо віддають Україні своїх відвертих посіпак, знаючи, що їх тут будуть переслідувати. Сумновідомий принцип «русские своих не бросают», у них не працює. Відповідно, кожний український зрадник в полоні не застрахований від того, що його повернуть в Україну для слідства та суду.Інше питання, чому серед обміняних захисників України немає жодного бійця «Азову» з гарнізону Маріуполя, які вже понад 3 роки в полоні? Тут я повністю погоджуюся з другом Доцентом.

Одна з особливостей сучасних воєн, це майже повна інформаційна відкритість. Наша війна це тільки підкреслює. Нині багато інформації, яка в тій чи іншій мірі містить секретний характер, щодня утікає в мережу і стає загальнодоступною. А воєнна цензура якщо і існує, то лише на папері.Певною мірою, це відображає зміни в суспільному світогляді і в державних підходах. Наприклад, в часи Другої світової війни за відкриту публікацію певних даних (або за критику командування чи керівництва), людину б запроторили до одиночної камери, де б її чекали слідство і постійні допити. А в деяких країнах - і смертний вирок. Проте при тодішньому світогляді і вихованні нікому б і в голову не прийшло публікувати якусь секретну інформацію. Не з-за страху репресій, а з-за того, що було сумління і розуміння того, що кожна дія в тилу має наслідки на фронті.Зараз все по іншому, і не тільки з-за того, що в суспільстві немає страху перед державною каральною машиною. Проте і тому, що у більшості людей немає розуміння, скажемо так, важливості для оборони збереження в секреті тої чи іншої інформації. І не забуваємо про бажання хайпу і клікбейтність, справжній біч сучасних ЗМІ і блогерів. Тому нині єдине що стоїть перед публікацією тих чи інших даних, які в інший час носили б секретний характер, є суто сумління автора. Це не лише у нас так - це загальносвітовий тренд. Добре це чи погано? То вже кожен для себе має вирішувати. В будь-якому випадку, нині людство має унікальну можливість спостерігати за війнами аналізуючи актуальну інформацію, а не пропагандистські продукти.

Вчора на перемовинах росіяни прямо заявили, що або Україна зараз віддає чотири області, або пізніше вже прийдеться віддати шість. І підкріпили це заявою, що РФ готова воювати скільки треба, хоч 21 рік. З цього приводу у нас масове обурення, і палкі заяви на кшталт «ні кроку назад». Проте зустрічне питання, а чого ви чекали?Армія РФ продовжує кількісно переважати ЗСУ. Раніше ми нівелювали це технічною перевагою, зокрема в БПЛА та артилерії. Проте наразі ми цього вже не маємо. Ворожі ФПВ тероризують райони глибиною 10-15 км від ЛБЗ, а снаряди для гармат росіяни виготовляють та дістають у своїх партерів значно дешевше, ніж Україна у своїх (для порівняння 709 євро/штука проти біля 3,5 тисяч євро за штуку в рамках т.з. «чеської ініціативи»). Російські війська тримають ініціативу, обираючи де їм атакувати – чи то на Донеччині, чи то на Запорізькому фронті, чи то в Сумській області. Мобілізація в Україні провалена, з поповненням бойових бригад істотні проблеми, а ті хто в них приходять зазвичай не мотивовані. Російські союзники готові відправити свої війська на фронт в Україну, як от КНДР. Українські ж партнери не можуть і 25 тисяч солдатів набрати для захисту власної території, не кажучи вже про скерування військ в Україну. І так далі.При цих складових російські апетити цілком зрозумілі. Вони усвідомлюють свої сильні і наші слабкі сторони, і добре на тому грають. Обламати ворожі наміри може тільки одне – поразка російських армій на полі бою. І мова зараз не йде про тотальний розгром з виходом на кордони 1991 року. Натомість успішна тактична наступальна операція на локальному рівні, зі звільненням якогось значного населеного пункту з одночасним розгромом кількох російських дивізій. Ось це допоможе Україні здобути більш менш сильну позицію на наступний раунд перемовин. Все інше в короткочасній перспективі (а вихід на перемовини показує, що про гру в довгу ми вже не думаємо) не дасть потрібних результатів. Інша справа, чи готові ЗСУ до подібних операцій, але то вже питання до військового керівництва.Є ще варіант геополітичних зрушень, проте в цьому плані ситуація наразі настільки невизначена, тому сподіватися на них то майже як вірити в чудо.

Кажуть, триває активне обговорення 30-денного перемир’я. Попередньо, перспектив для нього немає. І не тому що в РФ наразі патріотичний угар з масовим «можем повторить» та з уявленням себе новим центром сили, після візиту низки іноземних лідерів на парад в Москву. А тому, що їхні війська зберігають ініціативу, обираючи де і коли їм наступати. В таких умовах вірогідність того, що російське керівництво зголоситься на перемир’я малоймовірна.Проте головне це те, що будь-яке тривале перемир’я має обов’язково закінчуватися мирними перемовинами. Без них воно взагалі позбавлене сенсу, особливо в нашому випадку. В РФ наразі немає відбою від добровольців на СВО, бо їм в рази збільшили виплати при укладанні контракту – до 4 мільйонів рублів в перші 1-2 місяці (це десь 29 000 доларів). Престижу служби сприяє можливості заслужити нагороди і отримати статус «учасник СВО» – в багатьох регіонах РФ це допомагає вскочити в соціальний ліфт. Як кажуть полонені, у росіян зараз забиті всі табори підготовки, де нонстопом навчають нових солдатів. Тобто поки буде йти перемир’я, в РФ будуть набирати добровольців, вишколювати їх і поповнювати бойові частини на фронті.Натомість в Україні немає причин сподіватися на подібне, бо кількісно ЗСУ залишаться на тому ж рівні, що і до цього. Хіба на локальному рівні трохи покращиться вишкіл поповнення в бойових підрозділах, покращать позиції на загрозливих напрямках і примусово евакуюють цивільних з зони бойових дій. Але все це не в загальному масштабі, а суто на місцевих рівнях.Тому перемир’я без подальшого миру – це утворення зручного плацдарму для продовження наступальних дій РФ. По іншому не буде.

Головна інтрига – чи атакує завтра Україна Москву під час параду, чи ні? В останні дні навколо цього питання вірує справжній інформаційний шторм, нагадало навіть такі ж самі гучні заяви перед «контрнаступом Залужного» в 2023 році. Для противника все це не є секретом, недарма для прикриття своєї столиці росіяни стягнули максимум сил ППО, серйозно оголивши інші напрямки.Проблема цієї інформаційної шумихи в тому, що вона, по суті, спалює мости і не залишає простору для маневру. Наприклад, якщо завтра ніякого удару по Москві не відбудеться, то принаймні частка українського суспільства буде розчарована, а в РФ оголосять про чергову «перемогу». Навіть якщо одночасно українські БПЛА перетворять на попіл чергові воєнні склади чи нафтосховищі в інших регіонах, це все одно в очах суспільства буде важити менше, ніж детонація касетних боєприпасів з наших БПЛА на забитій победобесним російським істеблішментом Червоній площі.В цій ситуації навіть якщо наліт відбудеться, але буде відбитий десь на підступах, тобто на Червону площу не впаде жодний дрон, то у нас все одно будуть задоволені, бо принаймні спробували.Ну а якщо відкинути емоції і мислити логічно, то головним «оберегом» параду в Москві буде не російське ППО, а присутність на ньому товариша Сі Цзіньпіна. Бо навряд чи Україна захоче псувати стосунки з Китаєм, ставлячи під загрозу життя їхнього лідера, особливо в умовах невизначеності в стосунках США.

The Times пише, що «коаліція рішучих» не назбирає навіть 25 000 військових, для «місії стримування» в Україні. В принципі на цьому можна ставити крапку в дискусії з приводу «європейського військового потенціалу», як і всіх проектів спільної європейської безпеки. В нинішніх умовах її не існує. На відновлення і подальше нарощення потрібний не один рік рішучих дій, а не гучних заяв, які стрясають інформаційний простір, а не РФ. В кожній європейській армії істотні проблеми, пов’язані зі скороченням фінансування, відсутністю бажаючих не те, що захищати свою батьківщину, а просто служити, нестачею сучасних озброєнь, нерозумінням сучасної війни (багато разів вже стикалися з тим, коли закордонні інструктори, не могли навчити українців нічому корисному, бо досі орієнтуються на вже неактуальні настанови початку 2000-х).Щоб зрозуміти рівень мислення військових очільників «коаліції», достатньо навести епізод з заявою міністра оборони Литви Довілє Шакалєне (фахівець з захисту прав дітей, яка ніколи не служила у війську, але в умовах майже неминучої російської агресії проти країн Балтії відповідає за оборону Литви): «У Росії 800 000 військових. Якщо ми навіть не можемо зібрати 64 000, значить, ми дійсно слабкі». Вражаюче відкриття на четвертому році повномасштабної війни в Україні, чи не так? Не дивно, що учасники наради охарактеризували її виступ як «різкий», але «надихаючий». Мабуть довго аплодували. Правда, потім виявилося, що навіть 25 000 солдатів – це не аби який виклик для 450-мільйонного ЄС + 69-мільйонної Британії.Тому облиште сподівання на європейську військову допомогу. Європі зараз потрібно виграти час, щоб спробувати хоч якось наростити військовий потенціал і підготуватися до відбиття російської агресії. Вигравати цей час вони будуть виключно за рахунок України. Інше питання, що з нинішніми підходами вони нічого відновити не зможуть, але про це там мало хто здогадується.

Лавров нарешті озвучив умови миру від Росії:1. Демілітаризація та денацифікація України;2. Відмова від вступу України в НАТО;3. Міжнародне визнання анексії Криму, Донецької. Луганської, Херсонської та Запорізької областей у повному складі;4. Зняття санкцій з РФ та повернення заморожених активів;5.Запорізька АЕС залишається під контролем РФ;6. Скасування обмежень використання в Україні російських мови, культури, церкви.В принципі, нічого нового, все це в тій чи іншій мірі ми вже чули, тепер це просто зібрали докупи. І це значно гірше, ніж нещодавно озвучені умови від США.Взагалі, нинішня проблема будь-яких домовленостей з Росією лежить в двох площинах:1.Тадиційна російська імперськість і «богообраність», через призму яких вони дивляться на світ, завжди вважаючи себе рівноправними гравцями глобального рівня. Навіть коли вони є просто сировинним придатком для деяких країн, а їхня армія більше трьох років намагається здолати опір значно меншої країни.2.Слабкість нинішніх західних еліт, з-за чого вони не можуть вказати Росії її реальне місце, і тим створюють в Кремлі хибну ілюзію сили.Тому війна буде тривати далі. Півроку, рік, два тощо. Поки хтось з противників не буде виснажений на стільки, що радо підпише той папірець, який йому підсунуть. Головне, шо б це були не ми.

Міністр МВС Клименко сьогодні заявив, що Україна немає такої кількості ППО, щоб збивати стільки ракет та «шахедів». Враховуючи розвиток ситуації, і обсяги поставок з-за кордону, то розуміємо, що і далі не буде мати.Виробництво «шахедів» в РФ йде промисловими масштабами, вони постійно технічно вдосконалюються. Утім найгірше те, що росіяни вдосконалюють і тактику їхнього застосування. Зараз «шахеди» зазвичай наближаються до цілі на висоті 2-2,5 км, де їх не досягає кулеметний вогонь МВГ (кількість яких і так скорочена), після чого швидко пікірують на ціль – зупинити їх в цей момент може лише якесь диво. Чимось нагадує німецьку тактику застосування пікірувальників «Штука» в Другу світову, навіть характерний звук присутній.В Другу світову союзники килимовими бомбардуваннями цивільних міст намагалися підірвати волю німецького народу до спротиву. Ініціатором був маршал королівських ВПС Артур Гарріс. В комплексі з успіхами на землі це дало результат. В 1945 році більшість міст Рейха були перетворені на руїни, а їхнє населення апатично дивилося на американські чи британські танки, які їхали по їхнім вулицям. Навіть ефективного руху спротиву не виникало, настільки цивільні німці втомилися від війни та її негараздів, одним з яких були майже цілодобові сигнали повітряних тривог.Бачимо, що РФ зараз запозичують тактику маршала Гарріса, звісно, з урахуванням нинішньої специфіки. Протистояти цим нальотам ми вже не спроможні, а нарощування ударів в перспективі може взагалі привести до непередбачуваних негативних наслідків. Тому від керівництва країни потрібні рішення і дії, максимально швидко.

Сім пунктів мирного плану від США (в скобках мої коментарі):1. Україна відмовляється від Криму [Україні прийдеться змінювати Конституцію];2. Бойові дії зупиняються, РФ виводить війська з «двох невеликих територій» в Херсонській області, щоб Україна отримали судноплавний доступ в гирло Дніпра [виглядає фантастикою];3. США скасовують санкції проти РФ [без коментарів];4. Запорізька АЕС переходить під управління США, які починають енергетичну співпрацю з РФ [пропозиція не нова, але кілька тижнів тому РФ відмовила США в її реалізації, мовляв, ЗАЄС належить РФ і ніякої іншої країни там не буде].5. Прямі перемовини між Україною і РФ, без гарантій США [неважко уявити, чим закінчяться ці перемовини після припинення бойових дій, скасування воєнного стану і демобілізації в Україні, зняття санкцій з РФ тощо].6. Україна відмовляється від вступу в НАТО, але може вступити в ЄС [див. п.1].7. Україна і США підписують угоду про корисні копалини [на думку Трампа це і буде головною гарантією подальшої безпеки України].Важливо розуміти, що це перший варіант мирної угоди. Він навряд чи влаштує обидві сторони. Зокрема, Україні прийдеться вносити аж дві зміни в Конституцію, а РФ – жодної (потрібен хоча б якийсь паритет в цьому питанні – нинішнє НАТО все одно нежиттєздатне, і ми в майбутньому цілком можемо обійтися без нього).Тому після офіційних обговорень і масової критики розпочнеться процес розробки нового сценарію, його обговорення і погодження. Швидко це не буде. Головним фактором, який буде впливати на його хід стане становище на полі бою. Той хто буде домінувати на фронті, буде диктувати умови миру. В історії, звісно, були зворотні прецеденти, наприклад, Російсько-Турецька війна 1877-1878 років. Проте зараз ініціатива і перевага на фронті призведе до здобуття або до звільнення територій (дивлячись з якого боку фронту дивитися), неминучим законодавчим змінам (хоча б в одній із країн) і підніме делікатне питанню збереження суверенітету (обоюдне).

Вчора, вперше в цій війні, сторони оголосили перемир’я. До цього на фронті існували лише локальні домовленості на місцях, коли сторони на кілька годин припиняли вогонь, щоб забрати тіла загиблих та евакуювати поранених.Помилково думати, що під час перемир’я військові відпочивають. Користуючись тишею, обидві сторони спішно вирішують проблеми в районі ЛБЗ, які не можуть вирішити коли бойові дії тривають: евакуюють тіла загиблих, поповнюють запаси на позиціях, покращують самі позиції та шляхи логістики до них.З-за цього перемир’я на війні – завжди хитка справа. Багато командирів з обох боків фронту не бажають припиняти бойові дії, і завдають ударів по військам ворога, які намагаються покращити своє становище. Вчора, РФ майже 3000 разів порушила «великоднє перемир'я». Як зазначив президент Зеленський – «Україна відповідатиме дзеркально».Стосовно подібних святкових перемирій є ще один цікавий нюанс. Подібні заходи свідчать про якісь спільні цінності в країнах, що воюють. В той же час у нас з Росією немає ніяких спільних цінностей. Перефразовуючи слова одного етнічного українця: у нас з росіянами розбіжності по аграрному питанню – вони хочуть нас в цю землю закопати, а ми не хочемо, щоб вони по ній ходили. В цих умовах в попередні роки про жодне «святкове» перемир’я мова не йшла в принципі.Проте цього разу його все ж таки оголосили. Явна ознака того, що з обох боків присутнє політичне бажання закінчити війну. Питання тільки на яких умовах.