RomPonomarenko

Заступник командувача Повітряних сил полковник Єлізаров заявив, що 170 екіпажів ППО не збили жодного (!) Шахеда за рік, а ще 66 екіпажів знищили лише біля 10 дронів. Та додав, що мобілізованих людей в Україні достатньо, їх просто потрібно ефективно використовувати.Нарешті хоч хтось це озвучив. Проблема будь-якої масової та бюрократичної армії у велику війну – це неефективне використання наявних людей та неможливість звільнити з армії тих, хто не приносить війську жодної користі, але забирає на себе чималий матеріальний ресурс. Бо у нас реальність така, що велика кількість військовослужбовців у різних званнях просто рахуються в армії, але нічого дійсно корисного не роблять. І це в багатьох випадках не їх провина, а системи. Бо як ми побачили на прикладі ППО, у нас досі є купа підрозділів, які не виконують нічого корисного. А якщо по іншим родам військ чи структурам глибше глянути?Одне скорочення паперового обігу в армії призведе до суттєвого зменшення штатів, бо занадто велика кількість людей у цьому обігу задіяна. Проте всіх вивільнених у результаті людей не обов’язково відправляти в піхоту. Когось можна й звільнити з війська, давши можливість робити щось корисне на цивілі. Як і чималу кількість старших офіцерів старих генерацій, від яких зараз реально ніякого толку. Або ось свіжа новина – скандального начальника Ужгородського РТЦК «переведуть до бойової частини після скандалу з умовами утримання мобілізованих». Питання, а навіщо він у бойовій частині? Він же не на позиціях буде сидіти, а десь у штабі, отримувати відповідні доплати, просування і так далі. Чого б його не звільнити з війська взагалі? Бо йому ще треба кілька років до пенсії?Загалом, старе гасло «Народ до зброї!» у нинішніх умовах війни, коли все більше воюють машини, а ШІ стрімко розвивається, вже неактуальне. Особливо в умовах протистояння з РФ, яке має колосальний людський ресурс і хронічної демографічної кризи, яку Україна отримала внаслідок війни. Я б сказав, воно навіть шкідливе, бо сприяє створенню паразитуючих структур у війську. Треба шукати альтернативні шляхи й засоби, бо їх наразі безліч. (звісно – це питання дискусійне, бо впевнений, опоненти наведуть багато аргументів, адекватних і не дуже, на користь масової армії).В цілому – аудит, реорганізація, перерозподіл та зміни – це те, чого ЗСУ зараз найбільше потребують.

Знову підняли питання залученості в Україну трудових мігрантів з чудових країн на кшталт Бангладеш чи Індії. Як каже голова профільного комітету ВРУ Олена Шуляк: «Трудові мігранти будуватимуть житло в Україні: через критичну нестачу фахівців забудовники хочуть залучати іноземних робітників».Якщо конструктивно підійти до цього питання, то залучення трудових мігрантів дійсно не позбавлене сенсу. Проте на особливих умовах, на кшталт як в деяких країнах Перської затоки: 1) Строковий контракт; 2) Строгий контроль; 3) Сегрегація, коли життя трудового мігранта обертається виключно навколо вісі «дім – робота» (вони ж сюди працювати приїхали, чи як?); 4) У випадку відмови від продовження контракту мігрант негайно депортується назад до квітучої Бангладеш, де радісно тринькає зароблені в Україні гроші.Проте щось підказує, що конструктивного в цьому питанні нічого не буде. Натомість буде неконтрольована міграція, зловживання чиновників усіх рівнів, неможливість видворити цих мігрантів з країни при потребі. Не слід забувати й про те, що чимало мігрантів приїдуть до нас з метою при першій же нагоді податися в ЄС. Як наслідок, в Україні розквітне «контрабанда людей» і нелегальні перевезення. Зараз через Тису пливуть ухилянти. А після війни їх заступлять трудові мігранти. Наслідком стане загострення й так не простих стосунків з сусідами.

Малі, продовження.Нинішні події у Малі не є раптовими, а нагніталися поступово. З вересня минулого року бойовики джихадістського угрупування «Джамаат-нусрат аль-іслам валь-муслімін» почали атакувати логістику навколо столиці Малі міста Бамако. Перш за все нападали на паливні цистерни, через що буквально паралізували столицю та створили в країні паливну кризу.Ні урядові війська, ні росіяни, нічого з цим зробити не змогли. Російський контингент там взагалі сильно послаблений наразі, бо багатьох його бійців відкликали заради війни в Україні.Отже, минулої суботи 25 квітня в Малі розпочалися скоординовані атаки таурегів з «Фронту визволення Азаваду» та згадуваних джихадістів. Вони вдарили по декільком містам, зокрема, по Бамако, захопивши зненацька, як урядові війська, так і російський контингент. По сценарію це багато в чому нагадую північно-в’єтнамський «наступ Тет» на початку 1968 року.У багатьох містах спалахнули запеклі бої, з важкими втратами з обох боків. Міністр оборони Малі Садіо Камара загинув, а армія Малі швидко втратила контроль над ситуацією. Загалом те, що там відбувається наразі, можна охарактеризувати, як хаос.Найбільше нам цікаві події навколо міста Кідаль на півночі Малі, де була зосереджена частка російського контингенту. Це не дуже велике місто, але має символічне значення: як кажуть місцеві, хто контролює Кідаль, той контролює весь північ. В суботу місто атакували тауреги та швидко його захопили. Російських «африканців» та урядові війська блокували на території військової бази, де ті зайняли оборону. Росіяни офіційно заявили, шо нападників підтримували «українські інструктори».В кінці вчорашнього дня з’явилася інформація, що росіяни та урядові війська залишили Кідаль. Судячи з опосередкованих даних – по домовленості з командуванням таурегів. Як з цього приводу зазначив журналіст «Аль Джазіри»: «той факт, що російські найманці не воюють проти озброєних бойовиків – це дещо значне».Наразі бойові дії в Малі продовжуються. Якісь серйозні висновки робити поки зарано, бо занадто мало інформації маємо.Щодо залученості українських спецслужб до війни в Малі, то росіяни про це прямо пишуть вже кілька років. Проте офіційних підтверджень ми не маємо, тому спростувати чи підтвердити це наразі неможливо.

Наш президент пару днів тому визначив нинішній статус України в Європі як «фортифікація для європейських країн згідно географії і ризиків». Дійсно, фактично наразі так і є. Проте у своїй довгій історії Європа вже мала багато «фортифікацій». Зазвичай, всі вони закінчували погано.Згадаємо Візантійську імперію середини ХV століття, яка стояла між Європою і османами. Останній імператор марно благав європейські країни про допомогу. Останні були зайняті своїми справами і відмахувалися від прохань імператора. Візантія отримала лише невеликі кошти та кілька загонів добровольців. Результат відомий – читаємо чудову книгу С. Рансімена «Падіння Константинополя 1453».Інший промовистий приклад – Друга Річ Посполита. Коли її створювали після Першої світової вона мала чітке подвійне призначення: 1) Бути буфером між Європою та СРСР; 2) Загрожувати Німеччині зі Сходу. Настав вересень 1939 року і ця «фортифікація» швидко впала, отримавши від іншої Європи лише потужні слова підтримки.В Холодну війну «фортифікацією Європи» за географічною ознакою стала ФРН. Західним німцям це дуже не подобалося, бо всі розуміли, що в випадку гарячої війни з радянським блоком ця територія стане основним полем битви, з ядерними ударами. Тодішні німці не мали особливих ілюзій щодо свого майбутнього в випадку спалаху війни.Тому навряд чи нам варто бути «фортифікацією Європи». Доцільніше бути самостійним гравцем. Ба більше, для цього ми маємо наразі усі передумови.

В Україні спостерігається явна криза суспільної мотивації продовжувати війну. І це обґрунтовано, з огляду на реальність. Гасла «свободи», «волі» та інші абстракції давно не працюють, а люди які продовжують їх продукувати виглядають відірваними від реальності. «Помста» теж сумнівний мотиватор. Особливо, коли війна йде на нашій землі, без шансів перенести її на територію ворога. Та й ніколи в історії помста як головний фактор війни чи її продовження не була вирішальним мотивом у довготривалій перспективі.Головний наратив влади – ми готові на перемовини, але за умови заморозки лінії фронту. Тобто ніяких кордонів 1991 року, зберегти б те, що є зараз. Натомість РФ вимагає віддати їй Донецьку та Луганську області. Як на мене це ще помірковані вимоги, бо ворог міг би претендувати на значно більше – повністю Херсонська і Запорізька області, окуповані райони Харківської і Сумської областей. Тобто виходить, що наразі нам пропонують воювати суто за ті 10% території Донецької області і зовсім трішки Луганської, які ще перебувають під українським контролем. Сумнівний мотив, враховуючи, що до життя цей регіон вже мало придатний – інфраструктура там майже зруйнована, а земля всіяна мільйонами мін різних типів. Заберіть з Донбасу військових, які нині є єдиним фактором його економіки, і він сам собою занепаде.«Мотивації» додають і заяви партнерів з ЄС. Про те, що Україну ближнім часом в ЄС не приймуть, що ЄС буде й далі закуповувати російські енергоносії, але при цьому Україна не має погоджуватися на перемовини. Бо війна в Україні має тривати ще мінімум кілька років. Всі розуміють, що це не для того, щоб «дати Європі час на переозброєння і мобілізацію», бо це апріорі неможливо в нинішніх реаліях. А щоб ціною українських життів продовжити спокійне і сите існування ЄС, в сподіванні, що далі криза сама собою розсіється. В цих умовах навіть забавно бачити, як шведський король під час візиту в Україну відмовився потиснути руку нашому «головному лідеру вільного світу». Не беремо тут країни Балтії, які дійсно занепокоєнні та перебувають під прямою загрозою. Бо вони занадто слабкі, щоб протистояти РФ, а за їхньою спиною – реально нічого немає, крім пустих гасел.Прямим наслідком відсутності мотивації є бездонна демографічна криза. 6-7 мільйонів українців вже виїхали. Коли після війни кордони відкриють, то виїде ще кілька мільйонів, перш за все, колишніх військових. Поїдуть до своїх родин, чи просто в пошуку спокійного життя. А з тих українців, що вже за кодоном повернеться небагато. Бо єдина картинка українського майбутнього, яке згідно заяв влади проглядається після війни – це життя у воєнному таборі, де все буде скеровано на підготовку до наступної війни з Росією. Хтось дійсно вірить, що українці захочуть і далі жити в таких умовах?В підсумку, криза мотивації прямо впливає не просто на мобілізацію чи обороноздатність країни. Це ще й криза післявоєнних перспектив. Владі було б доцільно більше уваги приділяти цьому питанню, проте щось мені підказує, що все й так і залишиться на нинішньому рівні.

Коли країна веде тривалу війну на виснаження з ворогом, який переважає кількісно, ресурсно і територіально, то важливою запорукою не те що перемоги, а те, щоб хоча б перед цим ворогом встояти, є національна єдність. Тобто громадяни масово підтримують саму ідею боротьби, на чому й ґрунтується те, що фронт і тил працюють, як єдиний організм заради спільної мети. Звісно, це не запорука 100% перемоги, що наочно засвідчив досвід Німеччини в Другій світовій, але одна з її ключових складових. Коли цього немає, то поразка, навіть за наявності матеріального ресурсу, це лише справа часу.В цьому плані досвід нашої війни буде унікальним. У нас внутрішня єдність протрималася десь рік, може півтора. А далі те, що ви й самі бачите, але нерідко боїтеся визнати в голос. Штучна створена і роками культивована владою бульбашка мирного життя в тилу дала свої плоди. Армійська служба різко непопулярна в суспільстві, а мобілізація – примусова. При цьому влада не бажає застосовувати ніяких важелів, окрім примусу. Бо у нас нардеп Костенко прямо каже, що військовому «гроші не замінять ідею», а Буданов закликає не чекати «дива» від зміни назв чи формату роботи ТЦК» - все залишиться як і було.Це ми не беремо до увагу корупцію, економічні проблеми, потенційне руйнування енергетики, зміни геополітичної кон’юнктури та наших недолугих партнерів з ЄС.Саме в такому форматі і за таких умов українські можновладці планують воювати ще рік, два чи навіть три. До чого все це призведе? Звісно, до виходу на кордони 1991 року, розпаду Росії і українського домінування в Європі і світі. А ви про що подумали?

Сьогодні Трамп заявив, що «Тепер, після смерті Ірану, найбільшим ворогом Америки є радикально ліва, вкрай некомпетентна Демократична партія».Трамп правий у тому, що Демпартія США нині є радикально лівою. Проте нинішні американські ліві відрізняються від лівих сторічної давнини. Їхні лідери загрузли в корупції і скандалах. Вони не відстоюють інтереси робітників, що тривалий час було головною прерогативою лівих. Згадайте, як при Байдені радикальні ліві боролися з нафтовою промисловістю в США, прирікаючи на безробіття десятки тисяч роботяг. Замість реальних справ нинішні ліві спекулюють на штучно створеній, але медійно розкрученій расовій і гендерній «проблематиці». Основну ставку вони роблять на молодь, яка не читає книг, і дивиться на світ через соцмережі, через що їй легко маніпулювати виключно пустими гаслами. Достатньо згадати «протести БЛМ», скоро їм буде 6 років, до речі (візуально, це добре показано у фільмі «Еддінгтон», хто не дивився, раджу). Разом із цим, нинішня Республіканська партія також не може похвалитися компетентністю та гідністю. На жаль, там або відверті посередності, або яскраві популісти, які може й мають престижні дипломи, але не мають здорового глузду. В комплексі це збіговисько дилетантів у керма найсильнішої країни світу. Останній рік президенства Трампа це дуже добре показав.В комплексі, США поринають у важкі часи, але не через економічний чи воєнний занепад, а саме через гнилість та повну деградацію їхньої політичної системи. І звісно, все це вдарить по іншому світу.

Перша позитивна новина для США з початку війни в Ірані – кількість ударів іранських ракет і дронів потроху скорочується. Воно й зрозуміло – виробництво, найшвидше, не функціонує, а запаси не бездонні. Проте разом зі скороченням, зростає ефективність, бо цілі тепер обираються ретельніше, а не хаотично, як на початку війни. Іранці методично виносять військові бази та нафтогазову інфраструктуру навколо Перської затоки. І паралельно продовжують контролювати Ормузьку протоку. Все в комплексі це погіршує ситуацію на світовому паливну ринку та робить посміховисько з США та їхніх лідерів. Що безумовно на руку Ірану, Росії та КНР.Зі свого боку США продовжує звітувати про перемоги і про знищення військового потенціалу Ірану. Ось вчора міністр війни Піт Гегсет заявив, що США пошкодили або потопили щонайменше 120 іранських військових кораблів, через що їхній надводний флот «більше не становить загрози», а підводні човни «зникли». Проблема лише в тому, що іранський флот до цього й так нікому не загрожував, через свою очевидну слабкість.Звісно, якщо мислити категоріями ХІХ століття, то Гесгет безумовно правий. В ту епоху Іран би вже давно капітулював. Проблема США в тому, що зараз інші часи і на чолі Ірану стоять фанатики затиснуті в кут, і тому максимально небезпечні.У США залишилося десь 2 тижні, щоб «вкластися в план» і зломити Іран в умовній «блискавичній війні», досягнувши поставлених цілей: зміна режиму і розблокування Ормузької протоки. Проте дій і засобів, якими вони можуть досягнути цього за цей короткий термін особисто я не бачу.

Визнаю – вчора я помилився. Виявляється, що іранський нафтовий імпорт не паралізований. І Тегеран щоденно заробляє біля $ 140 млн. на продажі нафти. Попри війну, США не чіпає іранські танкери, через страх спровокувати зростання цін на нафту та відповідну світову паливну кризу.В принципі, це все, що вам потрібно знати про цю «війну». До того ж, Іран пригрозив, що в випадку спроби окупації острова Харк, він знищить власну інфраструктуру з перекачки нафти, яка розташована на острові. Наслідком стане вся та же масштабна паливна криза, яку так панічно бояться в США.Ну й на фоні провалу в Ірані, Трамп відтермінував на місяць свій запланований візит в Китай. Тепер він має відбутися у травні. В принципі зрозуміло – в КНР йому зараз їхати нема з чим. Особливо на фоні іранських заяв, що Пекін підтримує Тегеран.В цьому контексті пригадую, як десь в листопаді минулого року декілька українських аналітиків покладали великі надії на квітень 2026 року. Мовляв, у квітні Трамп поїде в Китай, і там між ним Сі буде якась домовленість, яка поставить Путіна у важке становище. Прямий наслідок – РФ закінчує війну, Україна перемагає і всі щасливі. Проте як я вчора писав – зовнішні фактори мінливі. Тому робити довгострокове планування у нинішніх умовах немає сенсу. Звісно, якщо ви не створюєте ці умови самостійно.

Забавно спостерігати, як нібито союзники США по НАТО та іншим блокам поступово мінусуються від війни з Іраном. Вже Німеччина, Франція, Британія та Південна Корея відмовилися направити свої військові кораблі до Ормузької протоки. Хоча, нібито мають бути зацікавлені у розблокуванні цього морського шляху.По суті Іран загнав США в стратегічний тупик. Щоб Америка зараз не зробила, результату це не дасть. Та й кроків у них залишилося не так вже й багато. Основними я бачу два:1.Імітація діяльності з розмінування Ормузької протоки. Чому імітація? Бо протока не замінована традиційними морськими мінами, які треба розміновувати. Вона обстрілюється ракетами, але як ми побачили, подавати точки запуску американці не можуть. Проте Трампу і особливо Хесгету, потрібні перемоги. Тому під камеру проведуть «операцію з розмінування» і покажуть кілька мін журналістам, з заявою, що шлях вільний. Толку звісно не буде, бо ракети на суші нікуди не подінуться.2.Захоплення і окупація іранського острова Харг, через який проходить до 90% іранського імпорту нафти. Картинка буде ще епічнішою, ніж з розмінуванням, проте що далі? Іранський імпорт і так наразі паралізований. До того ж, режими на кшталт тамтешнього надзвичайно живучі, навіть без валютних надходжень. І головне – Іран підтримують Росія і Китай, про що прямо говорить іранське МЗС. Тому якось протримаються.В принципі, після цих двох кроків США могли б здійснити дійсно найрозумніший хід – оголосити про перемогу і закінчити війну в односторонньому порядку. Проте розумних ходів від нинішньої адміністрації Білого Дому точно не буде.Ну і повертаючись до того, з чого почав – всі інші «союзники Америки» нині просто чекають на поразку США в Ірані. Щоб хоча б чужими руками утерти носа Трампу.