RomPonomarenko

Найбільше помилка в міжнародних стосунках – це сподіватися на якісь «міжнародні гарантії безпеки». У нас впевнені, що це будуть якісь «вічні домовленості», які назавжди стануть запорукою захисту України з боку США чи ЄС.Вибачайте, але це так не працює. Давно всім очевидно, що домовленостей дотримуються до того моменту, коли вони доцільні. Ось обіцяє зараз президент Трамп гарантії Україні, «майже як у 5-й статті статуту НАТО». Можливо, Трамп дійсно збирається їх дотримуватися протягом своєї каденції. Проте щодо його наступників немає такої впевненості. Замість Трампа в США може прийти до влади проросійський президент, або якийсь ліберальний пацифіст. Який жодних «трампівських гарантій» Україні дотримуватися не буде. Зміна поколінь політиків для США неминуча, рано чи пізно на місце «вашингтонських старців» сяде молода людина. І з нею прийде зміна загальної американською кон’юнктури, яка буде спрямована на подолання внутрішніх проблем, а не на втручання в заокеанські війни.Так вже було під час війни у В’єтнамі. При президентах Кеннеді та Джонсоні кон’юнктура була такою, що доля США тісно пов’язана з Південним В’єтнамом. Проте при Ніксоні політичні акценти змінилися. Сайгон покинули напризволяще, результат відомий. Також згадайте нещодавній приклад з Афганістаном, коли зміна політичної кон’юнктури перекреслила 20 років зовнішньої політики США в Центральній Азії.В Європі те саме – виборні політики, які приходять до влади на короткий термін, після якого їх нерідко тягнуть до суду за корупцію, можуть залишити після себе купу різних гарантій. Більшість із них для їхніх наступників із інших політичних партій чи інших поколінь політиків нічого не буде важити.І привід не дотримуватися гарантій попередників знайти дуже легко – нехитрі юридичні та словесні маніпуляції, і все. В Україні майже 20 років сподівалися на Будапештський меморандум, як на головний гарант нашої безпеки. Проте на Заході його сприймали по іншому: у 2018 році колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що з цим меморандумом Україна отримала не гарантії безпеки, а «запевнення щодо неї». Мовляв, «між цими поняттями є різниця».Тому не варто плекати надій на міжнародні гарантії. Це чергова ширма, яка має сховати невирішені проблеми, які ніхто не збирається вирішувати, і перекласти відповідальність на інших, а не на себе.

Наша перемога під Куп’янськом свідчить про тісний взаємозв’язок всіх подій на лінії зіткнення. Фактично вона народилася під Покровськом, куди російське командування стягнуло і стягує всі свої сили. Оголивши, в тому числі, і Куп’янську ділянку фронту, оголосивши перед цим про взяття райцентру.Українське командування скористалося цією помилкою. Вимотали наявні сили ворога, майстерно спланували і провели тактичну операцію, реалізовану порівняно невеликими ресурсами. За оцінками до 200 російських солдатів потрапили в оточення. Це не Сталінград, але в рамках нашої війни дійсно гучна перемога. І перший значний успіх ЗСУ з початку Курської операції серпня 2024.Головне питання – що далі? Противника треба швидко добити/взяти в полон, і повністю звільнити Куп’янськ. Бо час дорогий. В публічному полі в РФ ці події заперечують, але в непублічному очевидно, що їхнє командування готує контрзаходи, щоб деблокувати свої війська. Значних ресурсів на тому напрямку у них немає, з під Покровська війська забирати не будуть, значить візьмуть з інших ділянок, відповідно їх ослабивши. Варто враховувати, що у росіян, як і в ЗСУ, зараз дуже складна ситуація з особовим складом. Недарма Путін масово вербує до війська іноземців та мігрантів та всіма шляхами тисне на КНДР, щоб ті задіяли свої сили в боях на окупованій території України (але поки марно). Тому битва за Куп’янськ буде тривати і далі.І вже очевидно, що на міжнародному полі для України ця перемога стала тою подією, яка дозволяє вийти на мирні перемовини з «позиції сили». Недарма Віткофф швиденько збирає чемодани на зустріч з Зеленським. Тепер головне втримати Покровськ та Лиман, щоб не обвалилися наші фронти на Донбасі.

В понеділок ЗМІ поширили слова главкома ЗСУ Сирського: «ворог наступає, тому ми повинні посилювати мобілізацію та рекрутинг».Важко не погодитись, бо питання мобілізації та поповнення діючої армії залишається найгострішою проблемою, яка стоїть перед Україною на даному етапі. На жаль, українське суспільство не виявляє готовності відгукнутися на заклик главкома. Очікувано, що люди, яким влада створила ілюзію мирного часу під час війни, не прагнуть залишати комфортне життя і поринути у невідоме. Ба більше, коли з кожного кута чують про низькі зарплати, слабке забезпечення, корупцію, бюрократію, високий рівень дезертирства, свавілля командирів, м’ясні штурми та інші армійські негаразди. Щось із цього правда, щось – вороже іпсо, але відповідний інформаційний фон вже створено. Переломити цю ситуацію у влади немає ресурсу, особливо, коли в ЗМІ постійно мусується тема мирних перемовин.Показово, що заклики до патріотизму в наш час взагалі не працюють – гасла середини ХХ століття абсолютно неактуальні для суспільства ХХІ (нещодавні опитування німецької молоді, яка здебільшого не хоче захищати свою державу, тому підтвердження). В принципі, це закономірно – змінилися технології, обіг інформації, суспільні переконання, культура. А разом із ними – і масові цінності, серед яких патріотизму немає місця. На цьому фоні не дивує, що не працюють популярні серед військових блогерів меседжі, що або ви бороните Україну у лавах ЗСУ зараз, або через рік-два штурмуєте Варшаву, у лавах російської армії. Для більшості сучасних людей, які живуть одним днем із підходом до життя «якось воно складеться», гіпотетичні події майбутнього занадто далекі, щоб за них перейматися зараз.На цьому фоні останні пару місяців спостерігаємо жорстке загострення ситуацій навколо мобілізації, пов’язаних із групами оповіщення ТЦК. Напади на військовослужбовців ТЦК стали вже звичним заголовком у ЗМІ (це в країні, яка веде війну за власне існування). 3 грудня у Львові вбили військового із ТЦК. На цьому тижні на Львівщині вже зафіксовані два напади, з них кричущий випадок стався вчора, коли чоловік вдарив військового сокирою-молотком.Багато в чому це є наслідком бездіяльності влади, яка не бажає загострювати суспільні настрої напередодні потенційних виборів. Тому історія з перевертанням машини ТЦК на Одещині так і залишилася без наслідків, попри розслідування, яке взяло на себе СБУ. Влада притримується звичної тактики – замовчувати та ігнорувати проблеми, в сподіванні, що вони самі зникнуть. Яскравий приклад – вчора офіс генпрокурора у своєму статистичному звіті за листопад не надав дані щодо кількості справ, розпочатих через самовільне залишення військовими своїх частин та дезертирство. Нагадаю, що попередні місяці ЗСУ били всі рекорди щодо СЗЧ, тому очевидно, що влада вирішила прибрати цей негатив з інформаційного поля, чим звільнило простір для маніпуляцій, інсинуацій та чуток. Натомість, якби разом із статистикою по СЗЧ публікували статистику СЗЧ, які повернулися на службу, з відповідними роз’ясненнями, то справи в цьому питанні не виглядали б так кепсько, як видається на перший погляд.В підсумку все залишається як і було – фронт задихається від нестачі солдатів, а українці вперто не бажають служити.

Війни не програються окремо суспільством чи армією. У цивілізованій державі з, достатньо високим рівнем власної свободи, розвинутим громадянським суспільством не буває так, що армія добра, а народ чи влада погані. Війни програє держава. І поразка свідчить про те, що влада і система, яка в ній функціонує, виявилася неефективною.Поразка, як і перемога, є комплексним процесом. Це тривалі невдачі на фронті без перспективи змінити хід бойових дій. Це окозамилювання на всіх рівнях і втеча від правди під прикриттям патріотичних гасел. Це поступова втрата суспільного натхнення, яке трималося перші півтора роки війни, але згодом непомітно згасло. Це різкий розрив між фронтом і тилом, що призвів до проваленої мобілізації та зниження суспільного авторитету війська. Це небажання державного апарату перебудовувати систему, бо представники влади впевнені, що в будь-якому разі особисто для них усе буде добре. Це слова лідера країни про те, що «грошей на підвищення зарплат військовим немає» – на тлі мільярдних популістських витрат і корупційних скандалів. Це зневіра й втрата сенсу подальшої боротьби, коли військові заявляють про втому та вимагають чітких термінів служби, тоді як на більшості з 3000 кілометрів фронту ситуація залишається критичною, а сотні тисяч цивільних продовжують жити звичним життям. Це лицемірство іноземних партнерів, які зробили все, щоб країна не перемогла в перші роки війни, коли ще були успіхи, а далі лише годували обіцянками про допомогу, сподіваючись, що війна триватиме ще кілька років.Звісно, це лише гіпотетичні роздуми для майбутньої книги, а всі співпадіння з реальними подіями чи ситуаціями випадкові.

По ситуації в Покровську. Місто більше ніж на половину вже контролюється противником, справа порівняно короткого часу, коли українські сили його залишать. Звісно, є вірогідність того, що ми якийсь час зможемо тримати пару руїн будинків на околиці, як було, наприклад, із Торецьком. Це дасть змогу стверджувати в телемарафоні, що «Покровськ – наш!». Проте суті справи це не змінить – ворог оголосить чергову перемогу, викарбує нову медаль «за звільнення», підвищить градус патріотизму в армії і суспільстві. В той час як у нас навпаки.Взагалі, протягом усієї війни простежується невтішна тенденція, коли ЗСУ втрачає всі міста, які опиняються на напрямку головного удару противника на Донбасі. Северодонецьк, Лисичанськ, Соледар, Бахмут, Вугледар, Торецьк, Авдіївка тощо. Так, ворог у кожному з них умився кров’ю. Проте жодного міста ми не змогли втримати. Це одна з причин того, що армія РФ вже протягом двох років зберігає ініціативу – ми не можемо її перехопити, бо постійно втрачаємо і відступаємо.З таким ворогом, як російська армія найефективніше воювати маневром. Тоді потрібно швидко реагувати і приймати рішення, а у росіян з цим явні проблеми, Харківська операція 2022 року тому підтвердження. Проте зараз подібне вже неможливе. Та й згадувати про це вже таке собі (це якби німецькі фольксштурмісти під Кельном в березні 1945 року втішали себе згадками про розгром Франції в 1940).Перехід ЗСУ до суцільної оборони, не дає головного – передумов до розгрому противника. Російські генерали в більшості своїй не вміють швидко реагувати на раптові кризи, проте чудово вміють закидувати м’ясом наші позиції і крок за кроком окуповувати нашу землю. Всі стратегії засновані на тому, що рано чи пізно ворог зламає зуби об нашу оборону неминуче зазнають крах через невідповідну ресурсну складову та байдужість росіян до власних втрат. І навіть бензинова криза в середині РФ не вплине на просування противника на фронті.Закінчу оптимістичною мантрою, яку постійно чуємо, коли на фронті чергова криза: «Сподіваємось на правильні рішення» (с).

Песимістичний допис, але як є. По тій конфігурації війни, яку спостерігаємо зараз, завершення її буде явно не нашу користь. Про кордони 1991 року вже ніхто не говорить, і президент Зеленський вже неодноразово повторював про готовність зупинити бойові дії на межі ЛБЗ. І хоча він же постійно наголошує, що Україна жодного клаптика своєї території не віддасть, проте практична реалізація цього наміру виглядає туманно. Військовим шляхом ми їх наразі повернути не можемо. А сподіватися на те, що РФ добровільно віддасть вписані в конституцію завойовані землі марно – цим Путін не просто делегітемізує себе як російського лідера, а підпише собі вирок.Безпекові гарантії, які так прагне отримати Зеленський, у нинішньому світі виглядають відвертою химерою. Ні США, ні Європа, ні НАТО, не будуть за нас воювати, ні зараз, ні через 5-10-15 років. Єдине, на що ми можемо розраховувати – це прямий конфлікт НАТО чи Європи з РФ, але вже після того, як наша війна закінчиться. Враховуючи, що зараз ні США, ні ЄС розпад Росії невигідний і непотрібний, я невпевнений, що Європа буде активно воювати навіть за себе. Швидше, спробують відкупитися, чи то грошима, чи то територіями. Недарма в країнах Балтії зараз немає впевненості, що НАТО буде воювати за них навіть у випадку прямої агресії РФ.Тому після війни ми будемо мати територіальні втрати і путінську РФ на наших кордонах, окрилену перемогою і імперською величчю. Яка буде диктувати нам свої вимоги на зовнішньополітичній арені та втручатися у внутрішню політику через вибори всіх рівнів. Враховуючи, що українці чудово вміють сваритися між собою, ворогу це буде нескладно зробити. Як приклад подивиться на нинішню Грузію, яка ще 15 років тому була категорично антиросійською країною.Ну і головне питання – чи може Україна перемогти і гарантувати собі безпечне майбутнє хоча б на кілька десятків років? Теоретично може. Для цього нам потрібна внутрішня дестабілізація в РФ і зміна тамтешнього правлячого режиму. Це можливо це зробити у випадку комплексного підходу з нашого боку (дещо вже реалізовується – на фронті гине врази більше росіян, ніж українських солдатів, а удари по НПЗ спровокували бензинову кризу в багатьох регіонах РФ; над дечим треба працювати – розпалювання внутрішнього протистояння в РФ на кшталт корінне населення і мігранти тощо). Проте лише наших зусиль недостатньо. Західні партнери України теж мають докластися. Чи готові вони ризикувати, в умовах того, що не бажають розпаду Росії? Риторичне питання, якщо що.

Дивують заяви деяких українських політиків, щодо швидкого закінчення війни. Бо станом наразі немає жодних передумов для цього. Навпаки, все вказує на те, що війна ще потриває.Каменем спотикання є земельне питання. Путін прагне визнання Україною відторгнення територій, внесених до конституції РФ. Для нього це принципове питання, за яким «велич» і місце в підручниках історії. Натомість Зеленський на кожному кроці заявляє, що «ніякі території – не віддамо». Теж має рацію, бо здача територій – це фактично капітуляція, яка ставить під питання майбутнє України, як держави. Не тому, що без цих земель ми не проживемо. А тому, що це послабить майбутню українську обороноздатність і створить негативний прецедент, який безперечно вплине на майбутнє. Десь схожий сценарій був у 1939 році – територіальні вимоги Гітлера до Польщі, з одного боку достатньо помірковані, фактично позбавляли Польщу обороноздатності на заході, і тому Варшава їх не сприймала.Тому війна буде тривати. Запас міцності у росіян ще є, попри всі негаразди в їхній економіці, зниження виплат контрактникам по регіонам, проблеми з бензином внаслідок виходу з чатів російських НПЗ, і нові пакети антиросійських санкцій, сьогодні оголошених США та ЄС.Протягом зимової кампанії головну ставку противник буде робити саме на бомбовий терор нашого тилу. Для цього РФ має майже необмежені можливості. Масові шахеди зі швидкістю 230 км/г, КАБи, які вже залітають вглиб на 200 км на нашу територію і балістичні ракети, проти яких у нас взагалі майже немає захисту. Мета очевидна – створення системного колапсу в тилу, провокування обурення населення, щоб у нас сталося щось на кшталт лютневої революції 1917 року. Противник чудово проінформований про всі проблеми нашого суспільства, і про всі протиріччя, які його роздирають. І буде на цьому і далі грати.На фронті російські війська будуть зберігати ініціативу і продовжувати тиск, особливо на тих ділянках, де їм вдається просуватися. Перехопити ініціативу наразі ЗСУ не здатні, тому будуть залишатися в обороні. Проблеми нашої армії залишаються такими, що аж ніяк не сприятимуть зростанню її боєздатності – системна криза управління, формалізм і безтолковість замість раціональності та чіткості, величезна кількість СЗЧ і дезертирів, провалена мобілізація, і як наслідок – колосальна нестача людей в бойових бригадах.Зі свого боку Україна зможе продовжувати удари про російським НПЗ, по воєнним і інфраструктурним об’єктам. Особливо зараз, коли фактично знято обмеження на дальність використання іноземних ракет. Проте в нинішніх умовах всі ці удари, хоча і створять ворогу серйозні проблеми, але не стануть фактором, який змусить росіян переписувати свою конституцію.Бо їхнє суспільство не таке, як наше, і мислять вони по іншому. Коли на кону «велич», вони готові потерпіти. На відміну від нас РФ має ефективну державну пропагандистську машину, яка будь-яку невдачу перекрутить на символ спротиву і величі. Крім цього Путін міцно тримає управління, будь-яка опозиція придушена. Повторення літа 2023 року, коли Пригожин оголосив марш на Москву, сьогодні апріорі не можливе. Російські силові еліти або сліпо підкорилися диктатору, або панічно налякані і чекають, коли за ними прийдуть з ордером на арешт, бо всі замазані в корупції. І головне – без успіхів на фронті удари по тиловим об’єктам не принесуть тої користі, про яку ми всі мріємо.

Томагавки нам очікувано не дали. Але вони нам і так ні до чого, коли у нас є власні трембіти, фламінго та інші паляниці, якими ми легко зможемо перетворити Москву на згарище.Ну якщо серйозно, то крилаті ракети це не чергова диво-зброя. Хоча б тому, що з-за своєї вартості вони не можуть застосовуватися масовано. Це зброя точкового удару. Проте знищення кількох воєнних обʼєктів в Москві чи в інших регіонах РФ завдало б ворогу певних втрат, але істотно на перебіг бойових дій не вплинуло. Як поки не сильно впливають на фронт удари російських ракет по нашим обʼєктам.Для затяжного конфлікту потрібна масова і дешева зброя. В Другу світову німці створили низку моделей ефективних, але дорогих танків. Утім СРСР зробив ставку на дешевий і масовий Т-34, завдяки чому радянські генерали в 1943-1945 роках змогли створити те, що після війни німецькі генерали згадували як «паровий каток РСЧА».Зараз такою зброєю є дрони різних типів, які оптимально вписуються в нинішню конфігурацію війни на виснаження. А все інше є додатковим бонусом.

Голова МЗС Польщі Сікорський заявив, що Україна планує воювати ще три роки. І додав «ми маємо переконати Путіна, що готові зберігати курс щонайменше ці три роки».Сікорський окреслив вологу мрію ЄС – війна в Україні має тривати якомога довше, щоб відтягнути неминучу конфронтацію Росії з ЄС. При цьому вони збираються допомагати Україні по мінімуму, щоб підтримувати «життя хворого, але не давати йому повністю одужати». Перемога України, післявоєнна сильна Україна, і головне – розпад РФ, нікому в Європі не потрібні. Більшість тамтешніх політиків досі живе в ілюзії, що з РФ можна буде домовитися. Мабуть, щиро сподіваючись на зміну влади в Росії внаслідок природних причин – Путіну то вже 73 роки.Привертає увагу і ремарка щодо «маємо переконати, що готові зберігати». Зайва ілюстрація того, що в ЄС досі немає консенсусу щодо переведення економіки на військові рейки. Що підтверджували проблеми і маніпуляції з виділенням обов’язкових 5% ВВП на оборону, яке вимагається від країн НАТО.Щодо України, то війну треба або воювати, або закінчувати. Зберігати стан такий як зараз немає жодного сенсу, бо за три омріяні Сікорським роки фронт так відкотиться до Дніпра, а може і далі. Тому не підготовка до виборів, а непопулярні заходи. Тобто мобілізація, рішуча боротьба з корупцією, ухилянтами і СЗЧ, реструктуризація всіх державних органів з ліквідацією непотрібних (на кшталт адміністрацій давно вже окупованих міст), з позбавленням бронювання звільнених людей і їх зарахування до війська, системні зміни в армії, повне переведення економіки на військові рейки, гасло «дрони замість бруківки» і так далі. Так, буде певне погіршення рівня життя в тилу, але ж ми війну ведемо, чи у солдатики граємося?

В соцмережах нерідко бачимо, як військові чи журналісти піднімають питання – як влада збирається вирішувати ті чи інші складні проблеми, які стоять перед державою, військом, нацією?Насправді, ніяк. У нас країна простих рішень.Мобілізація перетворилась на примусову бусифікацію? Оголосіть, що це ворожа пропаганда, бо «мобілізація триває, відповідно до законодавства». Щось змінювати не потрібно.Більше 250 000 офіційних СЗЧ та дезертирів в ЗСУ з 2022 року? Байдуже, бо «наша армія зараз одна з найсильніших у світі, тож Україна може посилити НАТО».Росія збільшує виробництво ракет і шахедів, і постійно технічно їх удосконалює? Експерти зі швидкого краху російської економіки, ваш вихід.За 3,5 роки війни не продумали надійний захист енергетичних об’єктів і не удосконалили ППО? Населення, хутчіш запасайтеся павербанками, водою і тілогрійками, а ми тим часом попросимо у НАТО додаткові системи ППО.Демографічні проблеми і нестача робочої сили? Легко – завеземо в Україну тисячі мігрантів із країн третього світу.І так далі, і тому подібне.